Україна в Першій світовій війні

У Відні також  діяли східноукраїнські емігранти  з Союзу визволення України, яких фінансове підтримували німці та австрійці. Ця організація вирядила представників у багато європейських столиць для пропаганди справи української незалежності. Хоч це й не дало відчутних результатів, але робота СВУ з сотнями тисяч полонених українців, 50 тис. із яких перебували у спеціальних таборах, не лише підносила національну свідомість солдатів, а й привела до створення так званих Сірожупанної та Сйньожупанної дивізій, що згодом боротимуться за українську справу. Відтак із продовженням війни не викликало сумніву, що українці, як і інші народи, неухильно стають дедалі заповзятливішими у здійсненні власних цілей і щораз менше проймаються долею імперій, які протягом століть панували над ними.

У 1917 р. воюючі сторони  опинилися на грані виснаження. Та особливої гостроти досягла напруженість у Росії, де тягар тотальної війни  подвоював недоліки відсталого, прогнилого й негнучкого режиму збанкрутілого царя Миколи II. З усіх учасників війни Росія зазнала найтяжчих утрат -- понад 8 млн. чоловік убитими, пораненими та полоненими. Це викликало широке невдоволення, оскільки часто пояснювалося недбалістю й помилками з боку призначених царем бездарних командирів. Водночас через корумпованість і малоефективність російського чиновництва та промисловців сотні тисяч солдатів посилалися проти ворога, інколи не маючи навіть рушниці з набоями. Війна та прорахунки уряду призвели до ще більшої кризи в усьому суспільстві. З мобілізацією на військову службу близько половини працездатних чоловіків зменшилося виробництво продуктів і промислових виробів, різко зросли ціни. Голод став звичайним явищем, особливо серед жителів міст, розгорталися страйки, у народі зростало розчарування.

Громадсько-політична  активність західноукраїнської інтелігенції у Російській імперії у роки Першої світової війни

Перша світова  війна мала колосальне соціально-економічне й епохальне загальноісторичне  значення. Наслідками війни стали могутні революційні катаклізми, що мали своїм добутком розпад імперій Романових, Гогенцоллернів і турецьких султанів; почався незворотний процес руйнування колоніальних імперій - Великої Британії, Франції; на історичну арену вийшли нові держави, серед них і Українська Народна Республіка.

Вплив подій  Першої світової війни в Україні  та розгортання громадсько-політичних процесів в українських землях є  проблемою, яка ще потребує детального і ґрунтовного дослідження. Маловисвітленою  полишається і проблема впливу Першої світової війни на зміни у становищі української інтелігенції.

Деяким аспектам цієї проблематики присвячені праці  та дослідження таких українських  істориків, як В. Сарбей, Я. Грицак, О. Рента, В. Литвин, О. Сердюк, А. Степаненко, О. Донік, Н. Загребельна.

Актуальною та науковозначимою полишається проблема впливу Першої світової війни на зміни  у становищі української інтелігенції у воєнні роки.

На початку XX ст. західні українці добилися значних  успіхів у справі національного відродження, що розпочалося ще в середині XIX ст. Перша світова війна внесла свої корективи у цей процес.

Вона поставила  Україну в епіцентр військово-політичних подій. Українську «карту» в ті роки прагнули розіграти Німеччина, Австро-Угорщина, Росія, свої інтереси у цьому регіоні намагалися відстояти Велика Британія та Франція. Контроль над українською територією з її величезними багатствами мав надзвичайне значення для вирішення конфлікту у Центральній та Східній Європі.

Так, збройними  силами Росії з 1914 р. до 1917 р. було мобілізовано 4,5 млн українців (близько 35 % усієї кількості призваних до армії). Ця цифра в чотири рази перевищувала число солдат і офіцерів - білорусів (1,2 млн чол.); у шість - вісім разів - поляків (600-650 тисяч чол.); у вісім - десять разів - євреїв (400 тисяч чол.); у десять - дванадцять - грузинів та азербайджанців (по 350 тисяч чол.) [1, с. 40].

Українці також  воювали в австрійській армії  у складі 1-го полку січових стрільців (близько 2 тисяч чол.) Всього у складі австрійських військ воювало понад 250 тисяч чол. [1, с. 40].

Німецьке командування з українських військовополонених сформувало так звані «Синю дивізію» та дивізію «сірожупанників» [1, с. 40].

Тому всі країни, які вступили у війну, враховували  важливість українського чинника.

З початком війни  український національний рух в  Австро-Угорщині опинився у надзвичайно  складній ситуації. Поряд з обмеженнями  військового часу, які однаково впливали на всі політичні сили, його діячі  у повній мірі відчули недовіру до себе панівних кіл імперії. Далеко не кращою стала ситуація, коли Галичину було окуповано російськими військами.

З приходом до Львова російських окупантів на початку  жовтня 1914 р., згідно з розпорядженням І.О. Бобринського, українцям довелося пережити хвилю жандармських переслідувань, арештів і заслань. У середині лютого 1915 р. у Львові російська жандармерія кинула за ґрати близько півсотні українських діячів. Найбільших втрат зазнали: Українське педагогічне товариство, «Крайовий Союз кредитового», «Товариство взаємних забезпечень “Дністер”», «Союзний Базар», «Народна торгівля», греко-католицька семінарія, «Товариство взаємних забезпечень “Карпатія”» [2, с. 311-315].

На початку  березня 1915 р. у Східній Галичині відбулася чергова хвиля арештів  «мазепинців» - було ув'язнено близько 300 українців, переважно представників  інтелігенції. Серед них адвокати Данило Стахура (1860 - 1938), Андрій Чайковський (1857 - 1935), посол до австрійської Державної ради Тимофій Старух (1860 - 1923), священики Володимир Громницький, Михайло Цегельський (1848 - 1944), Стефан Юрик (1868 - 1937), співробітники «Дністра» Сидір Британ, Михайло Губчак, Осип Кузьмич та ін. [2, с. 311-315].

Спочатку осіб, яких висилали адміністративно, направляли до Томської губернії (137 осіб), з січня 1915 р. - до Симбірської (214), з квітня того ж року - винятково до Єнісейської  губернії (163 особи). Отже, місце заслання «неблагонадійних» зі Східної Галичини поволі дрейфувало на північ. До внутрішніх губерній Росії потрапили 54 висланці, до Полтавської - 20 [2, с. 311-315].

Відтак до адміністративно  висланих і біженців долучилися й  галицькі заручники («заложники»), яких масово брала царська влада на території Східної Галичини під час відступу росіян з окупованих теренів Австро-Угорщини 1915 р.

Загалом 1915 р. з  теренів Східної Галичини росіяни  під час відступу вивезли, за одними даними, 554 заручника, за іншими - 700 [2, с. 311-315].

Така репресивна політика не могла не вплинути на український  рух і активність української  інтелігенції.

Відзначаючи прикре зниження відпорності, активності й  організованості українства у роки Першої світової війни, М.С. Грушевський  водночас наголошував на такій позитивній якості національного руху тих часів, як невпинний пошук ним нових форм і сфер діяльності: активна участь у роботі Червоного Хреста, праця у товаристві допомоги населенню Півдня Росії (опіка над біженцями) тощо, що здобували «в сій новій сфері не раз такі визначні позиції, які їм не снились перед війною»: «В різних доброчинних організаціях, що стали під опіку «Юга России», патронованого жінкою в[еликого] кн[язя] Миколая Миколайовича, йшла тиха, невидиме маленька, але цінна робота коло опіки над вивезеними галичанами, особливо дітьми, організацією бурс і шкільного навчання для них і своїх біженців - зав'язками української школи, так давно і гаряче бажаної громадянством. Київські приюти, котрими займались жінки з виднійших українських родин, давали деяку сатисфакцію за всі скорпіони, принесені українству війною» [3, с. 113-114].

Воєнні дії  під час Першої світової значно активізували й зробили масовими контакти східних  та західних українців. Йдеться насамперед про військовополонених вояків-українців, бранців австрійського та російського війська. Микола Ковалевський зауважував, зокрема, що «велике оживлення в життя тогочасного Києва внесли галицькі українці», які прибували до міста двома шляхами - як цивільне населення і як військові бранці [4, с. 10].

Попри усю свою «незбагненність» і «непрактичність», галицькі заручники були реалією  життя підросійської України  часів Першої світової війни. Д. Дорошенко  свідчив, що більша частина заручників потрапила до Києва й тут залишилася. Декого вивезли до Орла (д-р С. Британ), трьох до Полтави (директор гімназії І. Прийма, адвокат І. Боцюрків, о. Й. Чайковський) і ще кілька осіб опинилися у Новгороді-Сіверському. У Києві, за словами згадуваного мемуариста, утримувалося понад 150 заручників [5, с. 45].

Галицькі заручники  й виселенці, які потрапляли до українських  губерній Російської імперії, назагал  підсилювали діяльність місцевих «мазепинців», оскільки у міру можливості брали  активну участь у роботі українських  культурно-освітніх (і водночас криптополітичних) інституцій. Наприклад, жандармський документ, датований червнем 1916 р., ретельно фіксує, що постійними відвідувачами «Українського клубу» у Полтаві є «галицийские заложники», які мешкали у місті. Порівняно ліберальні умови утримання галицьких заручників у Києві уможливило створення такої специфічної установи як національний арештний дім. Невдовзі, знову ж таки за польським прикладом, було одержано дозвіл звільняти заручників і розташовувати їх по приватних помешканнях за поручительством відомих громадян міста. Таким чином істотно полегшився режим утримування для понад 60 заручників (серед них І. Левинський, К. Паньківський, М. Рудницький, І. Свєнціцький, С. Федак, о. М. Цегельський та iн.) [6, с. 113].

Звістка про  лютневі події 1917 р. й повалення царату, а також утворення у Києві 3 - 4 березня 1917 р. представницького органу київських українських громадських організацій - Української Центральної Ради завдяки інформаційним повідомленням російської преси поширилася по найвіддаленіших закутках колишньої імперії Романових. З особливим зацікавленням сприйняли цю інформацію військовополонені австрійського війська - українці, а також галицькі заручники, розпорошені по тилових губерніях Росії.

Отже, повалення  царату у Росії та утворення Української Центральної Ради, ентузіастично сприйняте абсолютною більшістю військовополонених галичан і галицьких заручників, спрямували їхні думки від болісних роздумів про термін завершення війни й прийдешню долю власного народу у конструктивне річище необхідності збирання й обліку здатних до державотворчої роботи сил на своїй національній території, аби таким чином не лише покласти край «звичній схемі» австрійської, польської чи навіть і «русской» історії, але й розпочати відлік новітньої української історії, відновивши її тяглість з часів Київської Русі, Галицько-Волинської держави й козацької України XVII ст. Йшлося, очевидно, й про розв'язання стратегічно важливого для українців завдання об'єднання в єдиній, соборній державі усіх етнічних українських територій. Виразними речниками таких національних аспірацій виступали галицькі інтелігенти, які внаслідок подій Першої світової війни опинилися на теренах Російської імперії, зокрема, на території Наддніпрянської України.

Так, у Києві  утворилася доволі численна колонія галичан-урядовців. Вони скупчувалися довкола гуманітарного «Українського центрального Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни при Українській Центральній Раді» (таку назву одержав 7 жовтня 1917 року «Комітет допомоги українцям - виселенцям при Українській Центральній Раді», створений, у свою чергу, 4 травня того ж року). Його домівка вже у липні - серпні 1917 р. перетворилася на своєрідний клуб галицьких українців. Комітет не обмежувався лише гуманітарною діяльністю, хоча й сама по собі вона була значною [6, с. 113].

Комітет допомоги українцям-виселенцям при УЦР перманентно  й потужно лобіював інтереси галицьких  заручників й виселенців перед російськими  владними структурами. Так, наприклад, 8 жовтня 1917 року Комісія для розгляду й ліквідації справ про заручників та адміністративно висланих при цивільній канцелярії Головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту розглянула за поданням Комітету допомоги українцям-виселенцям справи 63 українців - австрійських підданих, дозволивши їм «свободный выбор местожительства к востоку от реки Днепра» [7, с. 322].

«Галицько-Буковинський Комітет» створив власне бюро працевлаштування, надаючи можливість уродженцям західноукраїнських теренів не лише прожити, але й  пра-цювати при українських офіційних  і громадських установах.

Упродовж весни  й літа 1917 р. у Києві утворилася доволі численна колонія українців  з Буковини й Галичини, члени якої брали найактивнішу участь у культурно-національному  будівництві. За деякими підрахунками, на початку 1918 р. у місті нараховувалося лише 2652 біженці з Галичини, не рахуючи інших категорій - адміністративно виселених, заручників, військовополонених. Галицькі українці займали посади учителів українських гімназій, працювали інженерами, техніками, кооператорами, газетярами, зміцнюючи своїми фаховими знаннями й національною свідомістю не надто численні лави української свідомої інтелігенції [7, с. 322].

Отже, галичани й загалом уродженці західноукраїнських теренів, яких доля закинула під час  війни у Наддніпрянську Україну, не залишалися осторонь важливих, загальнонаціонального значення подій, котрі відбувалися тут з весни 1917 р., й брали активну участь у розбудові нового українського життя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Литвин В. Україна: доба війн і революцій (1914 - 1920 рр.). - К.: Альтернативи, 2003.

2. Мазур О., Патер  І. Львів у роки Першої світової  війни. - Львів, 2000.