Автор: Пользователь скрыл имя, 27 Апреля 2012 в 20:17, реферат
Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії. Суспільні рухи.
Україна у першій половині ХІХ ст.
Соціально-економічний розвиток українських земель
у складі Російської імперії.
На початку ХІХ ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, слобідська та Південна Україна) належали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній системі перебувало ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва – земля, що належала поміщикам, і основна виробнича сила – залежне від феодала чи держави селянство.
Розвиток сільського господарства у цей час визначала низка тенденцій.
У першій половині ХІХст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї сили. Незважаючи на таку значну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградують та занепадають, про що свідчить посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, неефективне екстенсивне господарювання, зниження прибутків тощо. Прогресуючий занепад поміщицьких господарств виявив себе і у зростанні заборгованості поміщиків державі. Яка у першій половині ХІХст. становила понад 83 млн. крб. тому наприкінці 50-х років поміщиків було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.
Для розвитку аграрних відносин у цей період характерне посилення експлуатації селян. Селянство поділялося на дві основні групи – поміщицькі й державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян). Поміщицькі селяни переважали у східній Україні, Правобережжі, а державні на Лівобережжі та Півдні України. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4 – 6 днів на тиждень. До того ж селянами відроблялися і додаткові повинності (будівельні дні) та сплачувалися натуральний і грошовий оброки.
Крім поміщицьких селян-кріпаків існували державні селяни, які вважалися вільними. За користування землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту. На сплату державних податків йшло майже 40% селянських прибутків. Оскільки основна частина, селянства була не в змозі сплачувати такі суми, зростали недоїмки,
які на 1853р. становили 68 млн. крб.
Страдали селяни ще від прогресуючого процесу обезземелення, який підривав їхні господарства. За підрахунками фахівців. Для сплати податків та забезпечення потреб сім ї потрібно було мати не менше 5 десятин на ревізьку душу. Отже, форсований наступ поміщиків на селянські землі на початку ХІХст. не тільки не сприяв подоланню господарської кризи, а навпаки, дедалі її поглиблював, оскільки цей процес руйнував самі основи феодального способу виробництва (порушувався принцип наділення селянина засобами виробництва, різко падала рентабельність індивідуальних селянських господарств).
На ефективність сільськогосподарського виробництва суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. У середині ХІХст. землю обробляли тими ж снарядами, що й століття тому – плугом, ралом. Сохою. серпом, косою. Та навіть цього традиційного рем енанту не вистачало: у 1838р. на 100 ревізьких душ припадало два плуги. Такими ж, як і століття тому, залишилися і системи обробітки землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система – на Півдні та комбінація цих двох систем – на Лівобережжі.
Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організація праці та малоземелля були головними чинниками прогресуючого падіння врожайності. Ситуацію у сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799р. до 1856р. і Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв, які привезли до голоду та епідемій, спричинили розорення селянських господарств.
Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край. У 1838 – 1852рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб. Частково пом’якшувала гостроту проблеми надлишкової робочої сили щорічна практика заробітчанства. У40-х роках ХІХст. лише на Полтавщині у цей процес було втягнуто майже 90 тис. осіб.
У першій половині ХІХст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на рейки товарності та підприємництва. Характерною рисою розвитку аграрних відносин була нерівномірність втягування поміщицьких господарству товарне виробництво. Великі латифундії південної та Правобережної України мали вагомий ринковий потенціал – значні площі землі та достатню кількість дармової кріпацької робочої сили. Саме тому ці господарства легше і швидше пристосувалися до товарно-грошових відносин, ніж дрібні господарства Лівобережжя. поступово у товарне виробництво втягуються і селянські господарства, що стимулювало процес поглиблення майнової диференціації селянства. В умовах масового обезземелення починає формуватися заможна селянська верхівка, представники якої володіли або ж орендували 100 і більше десятин землі. Шляхом дрібного підприємства, лихварства, чумакування, посередницької торгівлі ця частина селянства накопичує капітали, готуючись до крупної підприємницької діяльності. У цей період розширюється сфера застосування вільної праці, поглиблюється галузева спеціалізація, в окремих господарствах дедалі помітнішими стають часткові агротехнічні зрушення.
У дореформений період еволюційні, але глибокі зміни сталися у промисловому розвиткові. Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами в розвитку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. На першому етапі, який тривав від початку сторіччя до середини 30-х років, основними промисловими підприємствами були селянські промисли, міські ремісні чи майстерні, мануфактури. Що базувалися на промисловій кріпацькій праці та ручній техніці. Це був період помітних кількісних зрушень. При стимулюючій дії казенних замовлень (насамперед воєнного відомства) зростає кількість промислових підприємств. Зокрема, в Україні їхня кількість (без винокурень) зростала з 200 у 1793р. до 649 у 1830р. Збільшується у кількість зайнятих у промисловості робітників та обсяги виробленої продукції.
У першій третині ХІХст. сталися і певні якісні зміни, які мали надзвичайно серйозні наслідки. Йдеться насамперед про зростання ролі вільно найомної праці. У 1828р. підприємства з вільнонайманої робочою силою становили 46,2% усіх підприємств, на яких працювало 25,6% робітників. Характерною рисою цього етапу був уповільнений промисловий розвиток. Хоча саме у цей час промисловість уже визріла для глибоких якісних зрушень і дедалі більше виходила за межі феодально-кріпосницької системи, яка перетворилася на гальмо суспільного розвитку (стримувала формування ринку вільнонайманої робочої сили, інтенсивність торгівлі, появу значних капіталів тощо).
Промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії розпочався у 30 – 40-х роках водночас з Німеччиною, але пізніше. Ніж в Великобританії, Франції, США. Він поклав початок новому етапові розвитку вітчизняної промисловості, що тривав до скасування кріпосного права 1861р. У цей період зберігалася певна спадкоємність тенденцій в економічній сфері. Зокрема, продовжувався процес кількісного зростання промислових підприємств. Від 1821р. до 1861р. їхня кількість (без ґуралень) зросла в 3,6 раза. Водночас, у промисловій сфері виникають нові тенденції та процеси. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якої полягала у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувається поступове витіснення кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою. Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили – дисциплінованої, кваліфікованої. Зацікавленої у наслідках праці. Цілком зрозуміло, що закріпачений робітник не відповідав цим критеріям і тому частка вільно найомної праці продовжує неухильно зростати. Якщо 1825р. вона становила 25%, то 1861р. – вже майже 74%.
Потреби економіки та поглиблення диференціації сприяли появі на українських землях на цьому етапі нових галузей – кам яновугольної, машинобудівної, цукроварної тощо. Помітні зрушення відбулися у розміщенні промислових підприємств та у складі їхніх власників. Зокрема, якщо до середини 40-х років майже три четвертих підприємств належали переважно поміщикам і розташовувалися у селах і містечках, то надалі вони будувалися у містах, а підприємцями ставали купці, міщани та багаті селяни. Поступово формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції. Донбас перетворюється на центр кам яновугольної промисловості, який за видобутком вугілля 1860р. у межах Російської імперії поступався лише сілезькому басейну. Українські землі дедалі більше спеціалізуються на виробництві цукру.
Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі російської імперії у першій половині ХІХст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало у кризовому стані;посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному сектрі надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва. Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась сумарною дією низки процесів: бурхливим зростанням кількості промислових підприємств; промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та технорлогій4 поступовим витісненням кріпацької мануфактури капіталістичною фабрикою;збільшенням ролі вільно найомної праці; виникненням нових галузей промисловості; поступовим переміщенням промислових підприємств з сіл, у міста; формуванням спеціалізації районів на виробництві певної промислової продукції.
У своїй сукупності всі зазначені тенденції та процеси становлять суть двох суперечливих, але взаємопов’язаних суспільних явищ: кризи, занепаду, проте все ж повного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмують розвиток суспільства, і зародження, становлення та формування у межах феодалізму нових капіталістичних відносин.
Суспільні рухи.
Перша половина ХІХст. – це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища.
Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи виникло протидію у пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала пасивних і активних форм. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи; виявляли непокору місцевим та офіційним властям; самовільно створювали самоврядування; псували панський реманент; підпалювали поміщицькі маєтки; втікали у південні землі; чинили збройний опір; організовували масові відкриті повстання тощо. Всі ці вияви народної непокори та протесту складали зміст селянського руху, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої кріпосницько-феодальної системи та існуючих порядків.
У 1803р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Окремі виступи першої половини ХІХст. були досить тривалими. зокрема, жителі села Підвисоцького Уманського повіту київської губернії протягом майже 15 років (від 1811 до 1826р.) відмовлялися виконувати феодальні повинності, не підкорилися вони навіть військовій силі. За неповними даними, в Україні від 1797р. до 1825р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість локальний характер дій, малочисельність учасників, сліпа віра в доброго царя тощо.
Після закінчення війни з Францією серед селянства активно поширювалися чутки про те, що незабаром буде скасовано кріпацтво і поміщицькі землі передадуть селянству. Щоб припинити чутки, Микола І був змушений у травні 1826р. видати спеціальний маніфест, у якому підтверджував непохитність кріпосницьких порядків та обіцяв не омріяну волю, а суворе покарання всім противникам пануючого режиму. Однак цей документ не зупинив розгортання селянського руху. У 1829р. розпочалося повстання у Шебелинській слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав’язаного їм статусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селянських виступів були пов’язані с польським повстанням 1830 – 1831рр. (Київщина) та голодом 1832 – 1833рр. (Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина).
Під час Кримської війни виникає нова форма селянського руху, яка дістала назву «Київська козаччина». Поштовхом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855р. про створення державного ополчення. Незабаром цей маніфест обріс народними чутками, про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі у бойових діях одержать волю. «Київська козаччина» стала наймасовішим селянським рухом першої половини ХІХст. Він охопив понад 400 сіл, майже180 тис. осіб і був придушений лише силою зброї.
Ліквідувавши «Київську козаччину», царський уряд невдовзі зіткнувся з новою проблемою: у 1856р. під впливом чергової чутки про те, що всім переселенцям до Криму будуть надані земля і воля, розгортається новий масовий рух – «Похід у Таврію за волею». Вступаючи в суперечки з поліцейськими та військовими загонами, селяни Катеринославщини та Херсонщини вирушили до Криму. Тільки залучивши значні збройні формування, уряд зміг опанувати ситуацію та придушити цей масовий виступ, у якому брало участь понад 75 тис. осіб.
Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини ХІХст. були народні виступи під проводом Устима Кармелюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками розпочалася ще 1812р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармелюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав, та повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. За цей час у повстанському русі під проводом Кармелюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармелюківців 1830 – 1835рр., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.