Таким чином, українські політичні  партії спочатку мали різні погляди  на підтримку в  ході війни урядів тих держав, до яких вони входили, але поступово під впливом розвитку подій на фронтах, а особливо на територіях, котрі побували під "лояльним" впливом протиборчих сторін, почала викристалізовуватися думка щодо необхідності досягнення автономії власними силами. 
3. ВІЙСЬКОВІ ДІЇ НА ТЕРИТОРІЇ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ

      Відразу після початку першої світової війни  українські землі стали театром  бойових дій  між російською армією та військами австро-німецького блоку  або прифронтовою зоною. На цій території  діяв російський Південно-Західний фронт.

      На  австрійському фронті російська  армія мала спершу блискучі успіхи. Австрійці відступали, 3-го вересня (21 серпня за старим стилем) 1914 р. російські  війська вступили до Львова. Верховний  головнокомандувач, великий князь  Микола Миколайович, видав маніфест, в якому висловлював радість, що «російський народ об'єднався» і що «завершено діло Івана Калити». На завойованій території російська влада встановила режим, який за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа Олексія Бобринського, мав запровадити "русские начала" у житті населення краю. Російська окупація тривала до весни 1915 р.

     З Бобринським приїхала російська  адміністрація, яка зайняла всі посади. Здебільшого це були люди без належної освіти, які не надавалися бути репрезентантами російської влади. Головним завданням адміністрації було боротися з "мазепинцями". Багато посад зайняли місцеві москвофіли. Закрито всі українські установи, бібліотеки, школи, але польські продовжували існувати. Почали відкривати курси російської мови для вчителів, друкувати підручники російською мовою.

     З самого початку окупації Галичини почалися струси, арешти. Тільки через київські тюрми перевезено вглиб Росії, до Сибіру, понад 12 тис. осіб, серед них  багато греко-католицьких священиків. 19 вересня 1914 року арештовано митрополита Андрія Шептицького і вивезено до монастирської тюрми у Суздалі, де пробув він до революції 1917 року. Вивезено ректора Львівської семінарії отця Й. Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицького духовенства. Почалося переслідування греко-католиків, навертання їх на православ'я. До Львова приїхав архієпископ Волинський Євлогій (Георгієвський), відомий ворог унії, і з ним православне духовенство. До вакантних парафій, настоятелі яких були заслані або виїхали до  Австрії (їх було біля 200), призначали православних священиків. Засновували православні церковнопарафіяльні школи.

     Російське військо посувалося на захід. Після 4-х місяців облоги, на початку  березня 1915 року піддалася фортеця  Перемишль. У полон взято 117 тис. вояків. Російська армія заволоділа значною частиною Карпат і йшла на Краків. Кінцевою метою походу було заволодіти Угорщиною, відділити її від Австрії.

     Становище Росії в Галичині здавалося таким  твердим, що на початку квітня 1915 р. приїхав до Львова Микола II, якого урочисто там зустрічали; потім він відвідав Перемишль.

     Але успіхи російської армії 1914 року та на початку 1915 надто дорого коштували  їй. За перший рік війни вона втратила 82 % старшин – забитих та поранених, і 64 % солдатів. Загальне число втрат було більше, ніж число кадрових старшин та солдатів, які виступили у похід. Були частини, в яких не залишалося жадного кадрового старшини; їх заміняли «запасні» прапорщики, які пройшли короткі курси. Не були підготовлені й «запасні» солдати, що часто не встигали пройти жодного вишколу. Трагізм становища збільшувала недостача зброї – рушниць, гармат, набоїв. «Запасним» не вистачало рушниць для навчання, і вони приходили на фронт, уперше беручи в руки рушницю. А бувало й так, що рушниці мали тільки ті «запасні», які йшли у перших рядах. Уже в перший момент війни забракло рушниць: їх було тільки 5 млн., а відмобілізованих – 6,5 млн. осіб. За рік у Росії виробляли лише 600-700 тисяч рушниць. Не вистачало гармат та набоїв. Головне Артилерійське Управління перед війною заявляло, що на кожну гармату потрібно 7 тис. набоїв, але військове відомство заготовило тільки по 900 набоїв, тобто у 8 разів менше.⁷

     У грудні 1914 року вичерпано майже всі  набої, і наказано було витрачати  на день на батарею лише по одному набою, тобто фактично воювати без артилерії. До цього треба додати, що ніхто не думав, що війна буде така довга.

     В таких умовах була російська армія, коли 18 квітня 1915 року почався наступ німецько-австрійських військ на Галицькому фронті – між Горлицями та Тарновом. Німецька армія вперше застосувала так званий «ураганний вогонь». На російський фронт німці стягнули 200 важких гармат, проти яких російська армія могла поставити тільки 4. На «ураганний вогонь» – 700 тис. набоїв за кілька годин – вона відповідала 5-10 пострілами з кожної гармати.⁸

     Почався відступ російської армії. 9 червня 1915 року німці зайняли Львів, а  в липні вся Галичина і значна частина Волині були вже в німецьких  руках. Ця поразка мала величезне  значення для дальшого перебігу війни і для України. Вона викликала деморалізацію в російській армії – перший сигнал майбутньої революції. Люди гинули тисячами, безборонні перед могутньою навалою ворога. Почали ширитися чутки про зраду на самій вершині, біля цариці Олександри, брат якої, герцог Гессенський, воював у німецькій армії. В центрі тих чуток був «старець» Григорій Распутін, неписьменний, розпусний сибіряк, селянин, що «знайшов стежку» до царської родини. Як відгук на ці чутки, в Москві, наприкінці травня 1915 р., вибух погром німецьких торговельних та промислових підприємств; розгромлено 475 підприємств, понад 200 приватних мешкань; збитки внаслідок погрому становили понад 40 млн. рублів.⁹

     На  тлі цих загальноімперських подій  щораз тяжчою ставала ситуація в  Україні. Відхід російської армії від Карпат ніс нову катастрофу для населення Галичини: почалося масове виселення українців та жидів, яких російський уряд вважав за шпигунів та взагалі «неблагонадійних осіб». Галичани, що перейшли на православ'я, виїздили добровільно, побоюючись австро-угорської помсти. Усіх галичан спрямовували до Сибіру.

     У зв'язку з наступом російського війська  на схід, виселяли людей з Холмщини. Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу. До жаху руїни приєдналися пошесті тифу, які косили «виселенців». Ні медичного персоналу, ні ліків не вистачало, бо все було кинуто на фронт, де зростало число поранених та хворих. Тяжко підрахувати, скільки людей виселено, скільки загинуло по дорозі; цю цифру встановлювали в 6 млн. осіб. У самому Київському Комітеті Допомоги зареєстровано 3,3 млн. осіб.¹⁰

     З осені 1915 року почалася евакуація міст Правобережної України. Школи, державні установи перевозили до різних міст,  розділяючи родини. Порушено було питання про евакуацію Києво-Печерської Лаври з її святинями. Вивозили бібліотеки, музеї. У Києві почалася паніка.

     Трагічні  події 1914 та 1915 років викликали перелом  у ставленні українців Наддніпрянщини до російського уряду. Зник той «патріотичний» запал, який переживало багато з них на початку війни, і зростала свідомість, що перемога Росії принесе Україні нові кайдани. Рада ТУП, яка стала єдиним об'єднуючим політичним осередком партій, ухвалила у вересні 1914 р. постанову про те, що українці мусять зайняти нейтральне становище у війні. На цій підставі ТУП не погодилося з діяльністю СВУ, який закликав боротися спільно з австрійською армією.  

     Унаслідок поразки 1915 року російський уряд став «м'якішим» у відношенні до українців-наддніпрянців. Визнаючи, що головна причина поразки у поганій підготовці, уряд погодився на громадську допомогу. Внаслідок цього виник ряд могутніх організацій «Воєнно-Промисловий Комітет», «Союз Міст», «Земський Союз». Уряд давав їм кошти, а ці організації творили майстерні для виробництва потрібного приладдя, апаратури, споряджали санітарні потяги, організували шпиталі. Поволі змінилося ставлення російського ліберального громадянства до українського питання. Російська поступова преса критикувала жорстоку політику російського уряду в Галичині, а П. Мілюков в Державній Думі назвав її «європейським скандалом».

     У першій половині 1916 р. становище на фронті знову змінилося на користь  російської сторони. Наприкінці травня 1916 р. російські війська під командуванням генерала Брусилова розпочали наступ і до кінця літа захопили Буковину і східну частину Галичини включно з Тернополем та Західну Волинь разом з Луцьком. “Брусиловський прорив” був, мабуть, найвдалішою воєнною операцією російської армії за весь час війни. Але її спроби захопити у ході наступу Львів закінчилася провалом. Після відбиття російської атаки літом 1916р. лінія фронту залишалася незмінною. Влітку 1917 р. уже новий, революційний російський уряд розпочав черговий наступ. Він завершився крахом, й німецька й австрійська армії до кінця 1917 р. просунулися на схід по українській території навіть трохи далі, аніж вони були наприкінці 1915 р.

     Таким чином, в ході бойових дій першої світової війни територія Західної України зазнала значних втрат та руйнувань. Величезними були втрати людських ресурсів, особливо мирного населення. Галичани випробували на собі як вплив австрійської, так і російської воєнних адміністрацій і після цього вже не мали ілюзій відносно майбутнього справедливого та поважного ставлення до себе з боку влади будь-якої імперії.

     Страшним  ударом для українців було утворення  Польської Держави на землях, які  вдалося відвоювати Німеччині та Австро-Угорщині в ході боїв на Південно-Західному  та Західному фронтах в 1916 році. Галичині, яка потрапила в список цих територій, з "дозволу" переможців було надано право широкої автономії без поділу на землі польські та українські. Фактично це було переведення українців Західної України під повну владу поляків. Українці наочно переконалися в тому, до яких негативних наслідків може прийти сподівання на "милість" сильної держави по відношенню до українського питання.

Висновки

      Таким чином, в ході першої світової війни  в українців відбулася трансформація  власних уявлень щодо шляхів подальшого розвитку своєї нації. Якщо на початку бойових дій мала місце надія на набуття незалежності України за допомогою сильних ворогуючих сторін, то з плином часу, а особливо після тривалих періодів окупації з боку Росії та Австро-Угорщини, стала переважати думка щодо пошуків набуття незалежності власними силами.

      Західна Україна винесла на своїх плечах основну тяжкість боротьби на Східному фронті першої світової війни, зазнавши при цьому величезних втрат матеріальних і людських ресурсів.

      Події цього періоду показують неоднакове ставлення українців до методів та шляхів боротьби за власну незалежність. Національні, ліберальні, демократичні, соціалістичні та монархічні ідеї, які, за своєю суттю, були різнополярними та несумісними між собою, знаходили своїх прибічників серед різних верств населення України, розпорошуючи таким чином, зусилля політичних сил та роз’єднуючи самих людей. Невизначеність в вирішенні національного питання, яке проявилося в ставленні до війни, відіграло свою негативну роль у подальшому розвитку подій в боротьбі України за незалежність.

Література

1. Андрощук  О. В., Бажан О. Г., Басара Г. Б., Барановська  Н. П., Бойко О. Д. Україна: хроніка ХХ століття. / В.Смолій (гол. ред.кол.). – К., 2006. – 459с.
2. Бондаренко К., Гордієнко В., Грицак Я., Дашкевич Я., Ерстенюк М. Довідник з історії України: В 3 т. – К., Генеза, 1993. – Т. 2 – 435с.
3. Ботушанський В.М., Гакман С. М. Буковина в контексті європейських міжнародних відносин (з давніх часів до середини ХХ ст.). – Чернівці, Рута, 2005. – 744с.
4. Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ століття: Дослідження. – К., Смолоскип, 1996. – 124с.
5. Грицак Я.Й. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття: Навч. посібник. – К., Генеза, 1996. – 360с.
6. Дорошенко Дмитро Іванович. Нарис історії України: В 2 т. – К., Глобус, 1992. – Т. 2: Від половини XVII століття. – 351с.
7. Борисенко Володимир Йосипович. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібник. – К., Либідь, 1998. – 615с.
8. Заполовський В.М. Буковина в останній війні Австро-Угорщини 1914-1918. – Чернівці, Золоті литаври, 2003. – 284 с.
9. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України. – К., Либідь, 1995. –  Т. 2: Від середини XVII століття до 1923 року. – 606с.
10. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К., Український письменник, 1993. – С.50.
11. Слюсаренко А.Г., Гусєв В.І., Литвин В.М., Дрожжин В.П. Новітня історія України. (1900-2000): Підручник. – К., Вища школа, 2002. – 719с.
12. Українсько-німецькі відносини в 1914-1920 рр.: соціоісторичний аналіз / В. Перепадя (уклад.) – Запоріжжя, ЗДУ, 1999. – 144с.