Вступ

      Перша світова війна продовжувалася більше ніж 4 роки. У ній брало участь 38 держав, на її полях билося понад 74 млн. чоловік, з яких 10 млн. було убито і 20 млн. покалічено. Ця війна за своїми масштабами, людським втратам і соціально-політичним наслідкам не мала собі рівних у всій попередній історії. Вона вплинула величезним чином на економіку, політику, ідеологію, на всю систему міжнародних відносин. Війна призвела до краху самих могутніх європейських держав і складання нової геополітичної ситуації в світі.

      Для України, територія якої була розділена  між двома головними противниками світової бійні – Австро-Угорщини і Росії – війна мала особливо драматичний характер. Українці, які  вважалися підданими різних держав  змушені були зі зброєю в руках  воювати один проти одного. Українські землі були об’єктом загарбницьких планів декількох держав-агресорів.

      В цій роботі будуть розглянуті питання, які показують участь і роль України  в першій світовій війні: ставлення  різних українських політичних сил  до війни, а також висвітлений хід бойових дій на Західній Україні, яка стала одним з головних театрів воєнного протиборства.

1. ПЛАНИ ПОНЕВОЛЕННЯ  УКРАЇНИ

      Перша світова війна, яка вибухнула  у 1914 році, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків –  Антанти (Англія, Франція, Росія) і Троїстого Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія). Причинами війни між ними стали непримиримі економічні і територіальні протиріччя. Поступово в війну включилася велика кількість держав світу. Українські землі та українській народ також був втягнутий до цієї кривавої бійні – мало того, Галичина стала одним із головних театрів воєнних дій Першої світової війни. Це сталося внаслідок агресорських планів основних учасників нового світового переділу. На українські землі претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина, Румунія.

      В першу чергу, західноукраїнські  землі  попали в поле зору Росії. Реалізуєма царем "панславянська" політика (тобто політика об'єднання та консолідації всіх слов'янських народів), реально, незважаючи на заяви царського уряду, насправді була "панросійською", імперською політикою (тобто політикою приєднання нових земель до Російської імперії).

      Росія, яка на міжнародній арені виставляла себе захисником слов'янських народів, прагнула завершити справу російських царів, об'єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. В ході війни вона намагалася оволодіти Буковиною, чорноморськими протоками Босфором і Дарданеллами, Закарпаттям. Росія також прагнула приєднати Галичину. Крім того, загарбання цих земель Росією переслідувало мету придушити гніздо "мазепинства", яке, на думку царських міністрів, розповсюджувало свій "бунтівний" вплив на Наддніпрянську Україну. Всі плани російського генерального штабу вістрям наступу російської армії спрямовувалися в Галичину.

            Австро-Угорщина,  яка на той час володіла Галичиною, Північною Буковиною та Закарпаттям, зазіхала на Волинь і Поділля, котрі вона мріяла захопити в ході бойових дій. Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, які мешкали на цих українських землях, що тут буде створено окрему адміністративну одиницю з широкими автономними правами під зверхністю Австро-Угорщини. Такими діями Австро-Угорщина сподівалась розіграти "українську карту" на свою користь. Крім  того, уряд Австро-Угорщини проводив широку кампанію ідеологічного впливу на українців Наддніпрянської України, обіцяючи їм широку автономію в випадку поразки Росії у війні. Деякі політики у Відні плекали надію на приєднання до Австрії за сприятливих обставин також і цієї частини України.

      У листопаді 1914 р. австрійський міністр  закордонних справ Берхтольд  зазначав, що «наша головна мета в цій війні полягає у довготривалому ослабленні Росії і тому, на випадок  нашої перемоги, ми приступимо до створення  незалежної від Росії Української держави. Маючи це на увазі, Відень підтримуватиме діяльність «Союзу визволення України».¹

      Широкі  плани щодо України розроблялись у Німеччині, як з боку військових, так і з боку промисловців і політиків. Так, один з найвпливовіших німецьких промисловців Август Тіссен заявляв: "Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям".²

      У 1897р. німецький публіцист Пауль  Рорбах писав: "Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії". Особливо привабливою Україна з її сировинними і продовольчими запасами стала для Німеччини на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були фактично вичерпані. Геополітичні реалії початку ХХ ст. детермінували значну увагу Німеччини до українського питання. Цьому сприяли і безпосередня економічна зацікавленість, і зростання суперечностей у її відносинах з Росією.

      Німецька  політика щодо Східної Європи, зокрема  України, формувалася в трьох  центрах, які істотно впливали на дії німецького уряду. Пангерманська  ліга і Партія батьківщини ставили за мету розбити Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід. Український рух брався ними до уваги як чинник, що послабить Росію. Існування незалежної України розглядалося виключно в межах стратегії німецької експансії на Схід. У своїх планах пангерманісти передбачали німецьку колонізацію Галичини і Чорноморського узбережжя. Друга – журналістсько-академічна група, найвідомішим представником якої був Пауль Рорбах, автор відомої роботи «Неросійські народи Росії і ми», виступала за унезалежнення неросійських народів Російської імперії. Україна потенційно розглядалася головним форпостом у Східній Європі проти експансії Росії на Захід. Нарешті, третя група, очолювана проф. О. Гершем, розвивала політичний напрям Бісмарка на утримання з Росією добросусідських відносин і виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою.³

      Румунія вступила в Першу світову війну з метою приєднання нових територій і створення «Великої Румунії». Чи не найголовнішим об`єктом зазіхань були етнічні українські землі, а точніше – Буковина. Засоби масової інформації Румунії того часу чимало зусиль доклали для формування відповідної громадської думки і привертання на свій бік тієї частини політичних діячів і інтелігенції Буковини, яка в роки Першої світової війни орієнтувалась на Габсбурзьку імперію. Ще у листопаді 1914 р. румунські політичні діячі Буковини вимагали від короля Румунії не вступати у війну проти Австро-Угорщини, бо для румунського народу Росія являє «найбільшу небезпеку», «від якої може захистити тільки сильна Австрія».⁴ Вони були вірні Австро-Угорській імперії навіть тоді, коли вона вже розповзалася під тиском визвольних рухів уярмлених нею народів.

      Таким чином, основні учасники світової війни  мали загарбницькі плани відносно українських земель. Не вважаючи Україну за окрему державу, вони, в цілому, визнавали наявність серед українців потужних національно-визвольних течій, спрямованих на автономію та возз'єднання українських територій. Тим самим, вони показали, що розуміють важливість питання надання для України політичної незалежності, але реально робити це держави-агресори не поспішали.

2. ВІДНОШЕННЯ ДО  ВІЙНИ ПОЛІТИЧНИХ  ПАРТІЙ

      Перед війною умови розвитку політичного  життя в Наддніпрянській Україні  і Галичині були різними. Царська  реакція і столипінське "заспокоєння" змусило лідерів багатьох партій з Наддніпрянської України емігрувати до Львова. Були розгромлені організації соціал-демократів і соціал-революціонерів. Деякі колишні діячі Української радикально-демократичної партії створили Товариство українських поступовців (ТУП). Лідерами ТУП були М.Грушевський, Є.Чикаленко, С.Єфремов та ін. ТУП належало до утвореного в 1911 р. всеросійського товариства автономістів-федералістів різних народів Росії. На виборах до ІV  Думи ТУП блокувалося з російською кадетською партією, що й дало для неї можливість зберегти недоторканими свої сили.

      Після  того, як в 1914 р. розпочалася війна, на Наддніпрянській Україні були проведені  масштабні політичні репресії, метою  яких російський царизм ставив остаточне придушення українського національного руху. "Всі спроби противу придушувались по-драконівському, а цілий ряд провідників і науковців було ув’язнено і заслано. В Україні дозволено було друкувати деякі речі, але лише на "общепонятном языке”, а водночас розпочато судові розправи проти українських авторів за їх давню літературну діяльність. Протести в Державній Думі не помагали. Міністр закордонних справ С.Сазонов кинув з парламентської трибуни  божевільне обвинувачення, мовляв, український політичний рух в Росії штучно викликаний за німецькі гроші. І, дивно, ніхто з московських правих чи лівих лідерів не протестував проти такого брехливого наклепу". ⁵

      Перша світова війна розколола українські політичні сили на три частини. Першою частиною були політичні утворення, які діяли на території українських земель, що входили до складу Австро-Венгрії (зокрема "Союз визволення України" (СВУ), який започаткував свою діяльність в серпні 1914 р. у Львові). Вони пропагували за виступ українців на боці Австро-Угорської імперії та мріяли про поразку Росії у війні. Вони вважали, що це допоможе створити на території російської України самостійної держави, а в Галичині – української автономії в межах Австрії.

      Серед українських політичних діячів, які  залишилися в Росії, виникло дві течії – так звані "пораженці" й "оборонці". Перші вважали, що поразка Росії у війні приведе до революції і здобуття Україною автономії в межах нової, демократичної  Росії. Незважаючи на гасло про "поразку Росії", "пораженці" вкрай негативно ставилися до програми СВУ через її міцний зв’язок з австрійським урядом.

      "Оборонці" вважали, що після перемоги  у війні в Росії з'явиться  можливість конституційним, демократичним  шляхом вирішити проблеми України.  Так чи інакше, в період першої  світової війни українські політики практично не розраховували на можливість України самостійно визначити свій подальший шлях, зважаючи на могутність Австро-Угорщини, Німеччини і Росії.

      Найбільш  послідовну й тверду позицію зайняла  Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП) більшовиків, яка мала свої численні осередки на Україні. Представники цієї партії з самого початку бойових дій виступали за відмову приймати участь у війні, навіть за умови поразки. Розглядаючи всі події з точки зору класової боротьби, вони вважали, що війна задовольняє інтереси капіталістів, які в такій спосіб намагаються збільшити свої прибутки та послабити позиції трудящих. Позиція РСДРП (б) викликала обурення з боку інших політичних сил та громадськості царської Росії. В.Леніна, який був керівником цієї партії, називали зрадником національних інтересів, пораженцем, німецьким шпигуном. РСДРП (б) проповідувала принцип інтернаціоналізму – для неї не існувало міждержавних кордонів і міжнаціональних проблем. Слід сказати, що така програма знайшла своїх палких прихильників в Росії, Україні та в інших країнах світу, в тому числі і в тих державах, які розв’язали та вели світову війну.

      Крім  РСДРП (б) на Наддніпрянській Україні  діяла УСДРП – українська соціал-демократична робітнича партія, ідеологічна платформа якої в багатьох аспектах була наближена до російської. Основна відмінність УСДРП від РСДРП була в її програмних цілях, а саме: досягнення автономії України. Перед війною, внаслідок репресій, УСДРП вимушена була діяти головно за кордоном. В Україні члени УСДРП влилися до легальних українських організацій. З 1908 р. деякі члени УСДРП (В.Винниченко) ввійшли до ТУП.

      З початком війни у партії стався й  ідеологічний розкол. С.Петлюра (він  стояв на позиції "оборонців") виступав за підтримку Росії, а інші члени УСДРП (В.Винниченко) були за поразку Росії. В серпні 1914 р. у Львові група українських емігрантів-соціалістів Наддніпрянщини (Д.Донцов, В.Дорошенко, А.Жук, М.Залізняк, М.Меленевський, О.Скоропис-Йолтуховський) заснували Союз визволення України. В основному до цього союзу увійшли представники УСДРП та УПСР (Українська партія соціал-революціонерів). Союз стояв на позиції розбиття Росії у війні.

      Українська  партія соціал-революціонерів (УПСР) була однією з впливових політичних сил, яка мала значну підтримку серед населення України, особливо селян. У зв’язку з війною 1914 р. УПСР випустила кілька відозв, в яких з'ясовувалося її ставлення до війни та містилися заклики до боротьби українського народу з царатом на боці німців. Відозва "До селян!" закінчувалася такими словами: "Самостійна, ні від кого не залежна Україна. Україна без хлопа і пана, як казали наші славні предки, козаки – ось наша ціль. Хай живе революція для здобуття вільної України!" Подібні листівки та відозви Головна Рада (ЦК) УПСП адресувала солдатам, інтелігенції, робітникам⁶. Всі відозви цього часу, видані в Україні й за кордоном, а саме у Львові, та поширювані серед народу, виразно підкреслюють шлях боротьби за визволення власними силами та в інтересах українського народу на всіх заселених землях в етнографічних межах.

      Але ці відозви відображали, в основному  думку ЦК, який на той час знаходився у Львові. Осередки УПСР, які залишилися після розгрому на теренах Наддніпрянської  України не завжди поділяли таку думку, а на початку війни вони, як і  більшість політичних сил Росії (крім більшовиків) були підвернуті впливу ідеї "захисту Вітчизни". Пропаганда державних кіл наполягала на тому,  що з початком війни повинно бути припинені політичні суперечки і всім слід встати на оборону держави від ворога. Спочатку – перемога над німцями, а лише потім реалізація своїх вузькопартійних інтересів, вважали вони.

      На  позиції підтримки царського  уряду в війні стояли й меншовики, які також виступали за війну "до переможного кінця". Вони обстоювали думку, що ця війна за характером є визвольною і носить класовий характер, тому що спрямована проти експлуататорів робітничого класу по той бік кордону.

      Наприкінці 1916 р. як проавстрійська, так і проросійська орієнтації обидвох українських  груп зазнала сильного струсу. 5 листопада 1916 р. австро-угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, складеного з польських земель Російської імперії. Одночасно Галичина отримала повну автономію, без поділу її на східну і західну частину, чого так довго добивалися українські політики. З іншого боку, антиукраїнські репресії в самій Російській імперії та в окупованій Галичині показали марність сподівань українських політиків на зміну політичної лінії Петрограду. У грудні 1916 р. Товариство українських поступовців проголосило нейтралітет українського руху до обидвох воюючих сторін, “бо жодна з них не могла викликати спочуття ні цілями, ані способами боротьби”. Своїх союзників українські лідери вбачали у недержавних народів Росії, а також серед тих представників російського суспільства, що поділяли основну вимогу українського руху – “автономно-федеративного устрою державної організації на демократичних підставах”.