Судова реформа 1564-1566 рр

4Магдебурзьке право в Україні

Магдебурзьке право з'явилося  на Русі разом з німецькими колоністами, яких запрошував король Данило I та його наступники. Німці отримали право організовувати в галицьких і волинських містах самоврядні громади (війтівства) з автономними судово-адміністративними інституціями. Відомо про існування в 1287 році війтівств у Львові, Володимирі і Луцьку, згодом - в інших великих містах Галицько-Волинської держави. Очевидно, що в ті часи маґдебурзьке право застосовувалося в руських містах тільки частково, серед німецької людності. В Україні раніше за інших магдебурзьке право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. З 1329 року магдебурзьким право користувались Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке право отримали місто Санок (1339),потім Львів у 1356 році, а також колишні князівські столиці Галич (1367), Белз (1377), Перемишль (1389), Теребовля (1389),Холм (1392), і міста на русько-польському прикордонні — Сянок (1339), Вишня (1368), Глиняни (1368), Ярослав (1375), Городок(1389), Самбір (1390). Надалі урбанізація Галичини зростала швидкими темпами, що супроводжується стрімким поширенням маґдебурзького права. З початку XV ст. маґдебурзьке право поширилося на решті українських земель. Спочатку в містах, що були центрами воєводств, комітетів — Кам'янець-Подільський (1432), Луцьк (1432, Мукачево (1445), Київ (1494), Брацлав (1497). Протягом XV—XVII століть його отримала більшість міст України. Воно було сприятливим фактором для руського населення в тих містах, де русини становили більшість.

Зразком для міст Галичини й Поділля (тоді Подільське князівство), що належали польській Короні, був магістрат Львова. Обирати або бути обраними до магістрату могли ті міщани Львова, котрі здобули міське право «Jus civile». Його міг отримати тільки повнолітній (не молодший 24 років), законнонароджений християнин чоловічої статі, пристойної поведінки, одружений, що володів нерухомістю в місті. Міське право було довічним, але не спадковим, тобто сини повинні були здобувати його після досягнення повноліття. Магістрат Львова складався з Лави й Ради. Спочатку, як і в Саксонії, Лава мала більше значення, в її руках зосереджувалися всі головні управлінські важелі. У Львові від 1356 р. до неї обирали 7 засідателів (лавників), від 1385 р. — 9-х, а з XV ст. — стало 12 лавників, яких обирали пожиттєво. Лаву очолював війт, котрий був головною посадовою особою в магістраті. Раду обирали для контролю за Лавою. Спочатку до її складу входили 6 радників (райців, консулів), яких обирали на 1 рік. Раду очолював бурґомістр (проконсул), але його посада піддавалася ротації кожного місяця. Тобто щороку обирали 3-ох бурґомістрів — один був представником львівськогокоролівського старости, другий — Ради, третій — від міської громади. Вони по черзі виконували свої обов'язки протягом 1 місяця щоквартально. Також в складі магістрату був виконавчий орган — «Міські слуги». Їх не обирали, а наймали за оплату. Очолював службупрокуратор (ратушний, люнар, шафар, господар). До «міських слуг» належали інстиґатор (прокурор), синдик (адвокат), возний (дрібний судовий виконавець), нотаріус (писар), людвисар (ливарник, пушкар), годинникар, геометр (фортифікатор), лікар, товмач (перекладач),рурмайстер (вассерляйтер, доглядач водогону), мірник (доглядач «міри» на площі Ринок), доглядач «важні» на площі Ринок, воскобійник (доглядач за воском і якістю товарів), відбілювач полотна, яточник (наглядач за ятками на площі Ринок), лазняр (доглядач міської лазні), пургант (прибирач сміття), ключники (на міських брамах), трубач (на ратушній вежі), кат. Також до «міських слуг» належали ціпаки (до 24) (пахолки, гайдуки, міська поліція), їм допомагали драби (до 50), яких наймали тимчасово. На передмістях представляли владу магістрату ландвійти. B їхньому розпоряджкенні були «старші вулиць» (присяжні десятники).

З початку XVI ст. значення Ради зростає. Райців стало теж 12, їх стали обирати пожиттєво. Поступово Рада перейняла всі адміністративні і фінансові справи, Лаві залишилися тільки судові функції. Щоб контролювати Раду у 1577 році створено третю колегію магістрату — «Quadragintavirat» («Колегія 40 мужів», «ґмінна ізба»). Очолював її «реґент», якому підпорядковувався прокуратор з апаратом «міських слуг». У 1578 році створено ще одну колегію в магістраті для контролю над Радою — «Лонґерію», проте її діяльність не була ефективною. Національні громади мали право створювати власні самоврядні органи з обмеженими адміністративними функціями, які здійснювали судочинство за традиційними законами. Цим користувалися вірмени, які обирали старійшин на чолі з «вірменським війтом» і «хуц» (вірменський суд). Проте потужна католицька громада у Львові змогла обмежити вірменське самоврядування і в 1469 заборонено обирати «вірменського війта»; надалі вірменську громаду очолював заступник (єреспохан) з меншими функціями. У Кам'янці (на Поділлі) вірмени змогли втримати свої права, там існував «вірменський магістрат». Русини так само створили в Кам'янці «руський магістрат». Проте у Львові русини не добилися автономної самоврядної організації.

Львівський магістрат був апеляційною  інстанцією для магістратів інших  міст Руського, Белзького і Подільського воєводств, котрі входили до складу Польської Корони. При виникненні юридичних колізій справи передавалися до львівської Лави, котра отримала це право від короля у 1444 році. Далі справи йшли на розгляд до Кракова.

Міста Волинського, Брацлавського і Київського воєводств, що належали до Великого князівства Литовського, мали неповне магдебурзьке право (ратушні міста). Нерозвиненою залишалася Рада, головні функції належали війтові. Магдебурзьке право розвивалося під впливом місцевих умов і норм традиційного звичаєвого права. Цим воно відрізнялося від ситуації в містах Центральної Європи. В ратушних містах козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада (представники верхівки міського населення) — справами міщан.

Положеннями магдебурзького права  керувалися й полкові суди тощо.

Норми магдебурзького права використовувались  при всіх офіційних і приватних  модифікаціях права в Україні  до XIX століття.

[ред.]Магдебурзьке право Києва

У XIV-XV ст. Київ перебував під владою литовських князів, що витіснили орду до Криму. За ліберальною політики місто відбудувалося, населення збільшилося. У 1482 році кримський хан Менглі-Гирей захопив Київ, вбив містян. Щоб відновити місто, князь Казимир повелів зібрати по Україні 20 тис. майстрів, що локально оселилися в Києві (вулиці Гончарна, Дегтярна і т.д.).

У 1494 князь Олександр, син Казимира, із метою пожвавлення економіки міста надав Києву Магдебурзьке право. У 1494-1497утворився й запрацював київський магістрат. Кияни отримали право торгувати на території України й Литви. Щороку в місті проводили 2 ярмарки (купці з Вірменії, Сирії, Єгипту, Західної Європи, Білорусі й Московщини). Торги проводилися тричі на тиждень. Київ став центром міжнародної торгівлі. Також було ухвалено "складське право" - іноземні купці частину товарів мали продавати в Києві. Вони зупинялися на Подолі (Гостинний двір). Із 1785 магістрат поступово перетворюється на судові установи.

У кінці XVIII ст. Катерина ІІ знімає привілеї міста, приєднавши його до Малоросії.

16 лютого 1802 Олександр І відновив Магдебурзьке право - цю подію святкували балами й ілюмінаціями три дні, а пізніше на цю честь зібрали гроші на будівництво каплиці й пам'ятника з фонтаном (Пам'ятник Магдебурзькому праву).

У 1834 році Микола І остаточно відмінив Магдебурзьке право.[1]

[ред.]Скасування Магдебурзького права

На теренах, що відійшли до Московського царства (де не надавалось містам самоуправління), після 1654 року магдебурзьке право залишилося лише у деяких, т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування права припинилося після запровадження 1781 року «Установлення про губернії» і створення нової судової системи.

Указом 1831 року Микола І скасував магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р.

В містах Галичини, яка після 1-го поділу Польщі (1772) відійшла до володінь Габсбургів, органи міського самоуправління та суди, створені за магдебурзьким правом, продовжували діяти ще деякий час. Австрійський уряд значно обмежив, а згодом ліквідував їх. У Львові застосування магдебурзького права припинилося 1786 року.

5У Статуті 1529 року було 13 розділів, які нараховували 282 статті. В перших трьох розділах були зібрані, в основному, норми конституційного права та принципіальні положення інших галузей права, в четвертому та п'ятому — шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому — процесуальне, в сьомому — кримінальне, у восьмому — земельне, в дев'ятому — лісне та мисливське, в десятому — цивільне, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому — кримінальне та процесуальне право.

У Статуті були юридично закріплені основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління.

Така повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 року зводом законів на основі кодифікації місцевого права, викладеному на мові староруській, зрозумілій для більшості населення Литовсько-Руської держави.

У 30-40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулись значні соціально-політичні зміни. Зміцнилось правове становище шляхетства в його боротьбі з магнатами. Значну частину шляхти не задовольняв Статут 1529 року. Найбільш настирною у вимогах прийняти новий статут була волинська шляхта. На Віденському сеймі 1551 року Сигізмунд II зобов'язався "с порадою панов-рад своих" створити для ви правлення діючого Статуту комісію з п'яти католиків і п'яти православних.

6Статут 1566 року

Статут 1566 року був правовою системою незалежної держави, зв'язаної з Польщею  тільки спільним правителем. На порядку  денному стояла більш тісна унія двох держав. її підтримували повітові сеймики, які бажали шляхетського судочинства за польським зразком. Висловлювалась вимога рівності всієї шляхти перед законом, що пов'язувалось з ліквідацією судових привілеїв магнатів.

Статут було затверджено сеймом у 1554 році, але він набрав чинності тільки з 1566 року. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 року перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів.

Якщо порівняти І та II Статути, то в останньому бачимо більш досконалу  систематизацію правового матеріалу. Розділи перший, другий і третій регулюють норми державного права, розділ четвертий присвячено судоустрою, розділи з п'ятого по десятий — приватному праву, нарешті, розділи з одинадцятого по чотирнадцятий регулюють кримінальне та процесуальне право.

II Статут називають ще Волинським, і це, мабуть, тому, що найбільшого  поширення він набув на Волині, проте діяв також у Київському та Брацлавському воєводствах.

Люблінська унія передбачала не лише інтеграцію державних структур, а й зближення польської та литовської систем права. Під польським впливом на сеймі 1569 року було прийнято постанову, що призначала депутатів для виправлення Статуту, які "Статут польський мають покласти перед собою, узгодити з ним, наскільки це можливо, литовські закони, щоб у всій нашій державі, як в єдиній Речі Посполитій, могло відправлятись єдине і негайне правосуддя".

Але до уніфікації права не дійшло. Шляхта Великого князівства Литовського  вперто захищала автономію своєї  правової системи, в якій вона не без  підстав вбачала основу політичної автономії Литви у федеративній Речі Посполитій.

Робота над ІІІ Статутом зробила  можливим подальший розвиток правової системи Великого князівства Литовського. В комісію, створену дні доповнення Статуту, король призначив двох радних панів (одного — єпископа, другого  — світського, "секретаря нашого — доктора Августина" (віденський війт, доктор права Віттенберзького університету Августин Ротундус. — Я. М.) і дев'ять представників шляхти (по одному від воєводства). Серед них були католики і православні.

При розробці III Статуту головну  роль відіграли депутати воєводства. Це свідчило про зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових сеймиках шляхти та на генеральних литовських з'їздах у 1582 і 1584 рр. Редакційні роботи були зосереджені в канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та під-канцлери: Микола Радзивілл, Остафій Волович і Лев Сапега.