Судова реформа 1564-1566 рр

1. Характеристика права

Джерела права

Внаслідок перебування українських  земель у складі кількох сусідніх держав в Україні діяли різноманітні джерела права, які грунтувались, передусім, на джерелах права Київської Русі, а саме, на звичаєвому праві і Руській Правді. У цілому правова система оформилась на основі поєднання місцевого звичаєвого права українських земель, яке тривалий час діяло поряд із нормами писаного права, та нормативних актів Польського королівства і Великого князівства Литовського – судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв тощо. Польське право не становило єдиної кодифікованої системи, натомість створювались збірки, які охоплювали видані раніше статути і конституції та норми звичаєвого права, особливого значення набули Генрікові артикули 1572 р. На відміну, у Великому князівстві Литовському було здійснено 2 великі кодифікації – Судебник Великого князя Казимира 1468 р. та 3 Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр., і навіть після Люблінської унії 1569 р. на українських землях, крім Галичини, продовжували діяти обласні привілеї і Литовські статути, а не польське право.

З кінця 14 ст. почала розвиватись законодавча діяльність литовських князів, які видавали привілеї (з лат. privata – приватний закон), які стосувались спершу окремих осіб чи питань і у письмовій формі підтверджували вже існуючі порядки і звичаї, а згодом почали видаватись групам осіб і навіть станам. Привілеї поділялись на: 1. пожалувані – виділення землі, шляхетського титулу, посади тощо; 2. пільгові – звільняли від сплати податків, підсудності тощо; 3. охоронні – видавались при порушенні чиїхось особистих чи майнових прав. Існували також земські привілеї – про взаємовідносини шляхти з іншими верствами населення чи державними урядовцями. Діяли обласні привілеї, які визначали організацію місцевого управління, правове становище якоїсь землі у складі держави, а також містили норми цивільного, кримінального і фінансового права. Багато привілеїв мали загальнодержавне значення – Ягайла 1387 р., Городельський 1413 р., Казимира 1437 р. – поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам залишати шляхетські маєтки, встановив доменіальні суди над селянами; Олександра 1492 р., 2 привілеї Сигізмунда І 1506 і 1522 рр. Згодом поширились нові назви законодавчих актів – постанови, устави, ухвали.

Окремим джерелом були Земські устави – законодавчі акти для князівств, земель-намісництв, воєводств. Вони стосувались не осіб чи станів, а усієї землі, усього населення, і видавались, головно, при скасуванні удільних князівств і для заспокоєння населення.

Судебник Великого князя Казимира був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і  затверджений на провінційному Сеймі  у Вільні (Вільнюсі) у 1468 р. Він містив деякі запозичення із Руської Правди, звичаєвого права, привілеїв, інших законодавчих актів та складався з 25 статей. Судебник закріплював норми земельного, кримінального і судового права та стосувався порушень кордонів, наїздів, крадіжок, панського суду над селянами.

І Литовський Статут (Старий) був прийнятий  при Сигізмунді І на Вальному сеймі  у 1529 р. як виключно світський кодекс, і юридично закріплював основи існуючого суспільного і державного устрою. Він містив норми державного, адміністративного, цивільного, земельного, зобов`язального, сімейного, кримінального та інших галузей права. Статут грунтувався на нормах Руської Правди, звичаєвого (українського, білоруського і литовського) права, окремих положеннях польських і німецьких судебників, у т.ч. Саксонського Зерцала, та поширювався на усе населення держави незалежно від станової приналежності, зокрема, закріплював отримані за привілеями права шляхти, яку зрівнював в єдиний стан, та водночас забезпечував певні права селян, у т.ч. право на землю. Він складався з 13 розділів і 264 артикулів (статей); не був надрукований, а переписувався для практичного ужитку.

Внаслідок невдоволення шляхти І Статутом вже у 1544 р. на Сеймі постало питання  про його перегляд. Для розробки проекту ІІ Литовського Статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (5 католиків і 5 православних) – радників маршалкових, урядників земських, хорунжих та інших шляхтичів, а також чужоземних докторів права. Статут було затверджено Вальним сеймом у 1554 р., але він набрав чинність лише з 1566 р.; так як ця редакція з`явилась внаслідок домагань волинської шляхти, яка виступала за злуку з Польщею, він називається також – Волинський. За рівнем кодифікаційної техніки він перевершував І Статут; поділявся на 14 розділів і 367 артикулів, містив норми різних галузей права. ІІ Статут закріплював соціально-економічні і політичні зміни, визначав становище Великого князя (господаря), захищав привілеї великих феодалів, встановлював права і вольності шляхти, обмежував права селян.

Після Люблінської унії 1569 р. постала потреба узгодження литовського законодавства із польським. За дорученням польського короля Стефана Баторія було створена кодифікаційна комісія на чолі з литовським підканцлером Стефаном Сапегою, яка розробила ІІІ Литовський Статут (Новий), що був затверджений привілеєм Сигізмунда ІІІ у 1588 р. і поширювався на усю Річ Посполиту, щоправда, у приєднаних до Польського королівства Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти ІІ Статут. ІІІ Статут складався з 14 розділів і 488 артикулів та визначав права і привілеї шляхти, детально регламентував порядок судочинства, оформляв закріпачення більшості селян. 

Усі 3 Литовські Статути – збірники високорозвинутого права. Вони були написані русько-українською мовою, а на початку 17 ст. ІІІ Статут було перекладено польською мовою. Видання Литовських статутів обмежило сферу застосування норм звичаєвого права, та воно продовжувало діяти поряд із писаним правом. Так, І Статут дозволяв суддям за відсутності писаної норми вирішувати справу на основі давнього звичаю, а ІІІ Статут зобов`язував Великого князя дотримуватись давніх звичаїв, привілеїв і вольностей. ІІІ Статут діяв в Україні, зокрема на Полтавщині і Чернігівщині, аж до першої чверті 19 ст.

Значного поширення в українських  землях набуло магдебурзьке право у  вигляді збірників німецького права  у польському перекладі; це, передусім, “Статті магдебурзького права”, видані Бартоломеєм Троїцьким у 1556 р., після чого він видав ще 5 книг, присвячених різних розділам міського права, і які вважались офіційною інтерпретацією магдебурзького права. Містам магдебурзьке право надавалось грамотами чи привілеями.

До джерел права належало і канонічне (церковне) право. Правовими джерелами  православної церкви в українських  землях були кормчі книги, зокрема збірник  церковного права “Номоканон”, та церковні устави князів Володимира і  Ярослава (“Сувій Ярослава”). Найвідомішою католицькою кодифікацією, що діяла  у Великому князівстві Литовському, був “Звід канонічного права” 1532 р. Частково містили норми церковного права привілеї польських королів Сигізмунда І 1511 р. і Стефана Баторія 1588 р.

Джерелами права були також міждержавні  договори, зокрема, між Великим князівством Литовським та Тевтонським і Лівонським орденами, з Новгородом, Псковом, Московським князівством, з Польським королівством.

Особливим джерелом права були гетьманські (Військові) артикули, які видавались у Великому князівстві Литовському, а згодом у Речі Посполитій; вони були першими збірниками військово-судового і військово-кримінального права.

Важливе значення в українських  землях мало звичаєве козацьке право  – сукупність правових звичаїв козацтва; його визнавав польський уряд і навіть після приєднання України до Росії царська грамота 1654 р. надала Запорізькому війську право судитись за власним давнім правом. Норми звичаєвого права Запорізької Січі закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, порядок діяльності судових органів, порядок землекористування, укладення окремих договорів, види злочинів і покарань.

Право власності

У польському і литовському праві  поняття власності з`явилось доволі рано – спершу термін “дідівщина”, тобто володіння речима, отриманими у спадок “від дідів”, який згодом витіснив термін “власність” (у польському праві); спершу термін “отчина”, а у І Литовському Статуті – “власність” (у литовському праві). Об`єкти права власності: маєток із залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Усі речі розподілялись на рухоме і нерухоме майно; нерухоме майно – усе, що пов`язане із землею (за польським правом), маєтки, землі, будови, ліси тощо (за литовським правом).

Правовий режим землеволодінь  був різним, оскільки: 1. розрізнялись королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі; 2. за способом придбання маєтки поділялись на такі категорії – а) “отчини” або “дідини”, тобто отримані у спадок родові володіння; б) вислужені або отримані у користування (данини або держання) на визначених умовах, наприклад, “до волі панської”; в) набуті внаслідок купівлі-продажу. Відповідно, право розпорядження цими землеволодіннями було різне – якщо власник купленого землеволодіння розпоряджався ним вільно, то щодо отриманих іншим шляхом маєтків існували певні обмеження. Попри те, шляхетська земельна власність усіх видів (родова, вислужена чи куплена) вважалась недоторканою; щоправда, право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батьків або одружились з іноземцями; діти злочинця теж втрачали право на нерухоме майно; великокнязівські піддані, які втекли у ворожу землю, вважались державними злочинцями, тож їхні маєтки переходили до господаря (Великого князя).

Право володіння землею грунтувалось на пожалуванні, підтверджуваному великокнязівською грамотою або давністю володіння. При здійснюваній перевірці прав на володіння землею у ході аграрної реформи Сигізмунда Августа, якщо держатель землі не мав належних документів на право володіння землею, то вона відписувалась господарю. А І Статут вже гарантував шляхті недоторканість їхніх земель за строком давності володіння ними упродовж понад 10 р. Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатись ним на власний розсуд. І Статут підтвердив право вільного розпорядження землевласників їхніми землями, але обмежив його щодо родового і вислуженого майна, власник якого мав право продавати, міняти, відчужувати і дарувати лише 1/3 такого майна. Та ІІ Статут скасував це обмеження – для шляхтичів не вимагався дозвіл Великого князя на відчуження “отчини”, а досить було повідомити про це земський суд, щоправда, вислужені маєтки (“вислуги”) відчужувались лише за згодою Великого князя. Остаточно усі обмеження шляхетської земельної власності скасував ІІІ Статут.

Власник володів землею виключно на умові відбування військової повинності. За І Статутом кожен землевласник був зобов`язаний відбувати військову службу на підставі земського рішення – кожен шляхтич повинен був з`явитись на війну особисто, а також відправити на війну певну кількість, залежно від розміру свого володіння, озброєних людей; аналогічну вимогу містив ІІІ Статут. Така військова служба вимагалась з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних чи набутих. Притому, кожен землевласник повинен був особисто відбувати військову службу і міг не з`явитись лише внаслідок хвороби. У разі відмови від військової служби шляхтич втрачав право володіти землею, яка переходила до держави і господаря.

Було врегульовано права користування чужими речима – сервітути, які поділялись на речові і особисті; це – право  користуватись чужим лісом (брати  матеріал на будову, дрова на паливо), право користування сінокосом, місцями для полювання, право прогону худоби тощо. Водночас, володільцю землі можна було заборонити змінювати течію річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло перешкодити сусідам.

На початку 15 ст. з`явилось заставне володіння – землі, які передавались кредитору у забезпечення боргу, і які він міг не лише експлуатувати, а й передати своє право іншим особам. Якщо земля не викуплялась із застави понад 30 р., то переходила у власність кредитора.

Зобов`язальне право

Види договорів: за умов натурального господарства найпоширенішими були договір міни, договір дарування; з розвитком обміну і грошових відносин з`явився договір купівлі-продажу - спершу рухомого, а згодом і нерухомого майна, договір найму, позики тощо; Литовські Статути дозволяли шляхті віддавати, продавати, дарувати, міняти, записувати на церкву, передавати за борги і віддавати у заставу її маєтки.

Закон визначав форму і порядок  укладення угод, встановлював строки позовної давності – 5 або 10 рр., умови  припинення зобов`язань; широку сферу зобов`язальних відносин регулювали норми звичаєвого права. Усі угоди мали укладатись, як правило, у присутності свідків і з виконанням певних символічних дій і обрядів – контрагенти перебивали руки, часто виставлялось частування (могорич) – на підтвердження і закріплення договору. Іноді вимагалось дотримання письмової форми договору, зокрема для договорів позики на суму понад 10 коп грошей, а якщо такий договір не був оформлений письмово, то за ІІІ Статутом боржник міг повернути кредиторові, який присягав про факт і суму боргу, лише 10 коп грошей. При продажу чи даруванні батьківських, материнських, вислужених, куплених чи іншим способом придбаних маєтків продавець чи дарувальник мав скласти запис, скріпивши його своєю печаткою і поставивши підпис, а також запросити 3-4 свідків шляхетського походження із їхніми печатками, після чого занести цей запис до книги замкового суду, звідки він переносився до земських книг під час сесії земського суду. Аналогічний запис проводився, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі, а також при грошовій позиці.

На забезпечення виконання зобов`язань застосовувались різні засоби: 1. іноді договір скріплювали присягою; 2. використовувалась застава земель, отриманих на умовах служби, посад, а також рухомого майна, яке, якщо заставодавець не міг його викупити по завершенні строку договору, переходило у довічне користування заставоутримувача, який, однак, не міг його продати, так як за боржником зберігалось право його викупу або повернення простроченого боргу; 3. у 14-15 ст. поширилась порука, за якою відповідальність поручителя наставала у разі неплатоспроможності боржника.

Шлюбно-сімейне право

До прийняття християнства основною формою шлюбу було викрадення нареченої, що зберігалось тривалий час, хоч  законодавство передбачало за це покарання. Після прийняття християнства шлюб оформлявся церковним вінчанням. До 1447 р. вимагався дозвіл на шлюб князя чи місцевих правителів. У литовському праві діяв принцип спільності майна пожружжя, тож дружина відповідала за борги чоловіка, і він навіть міг віддати її кредитору для відробітку боргу. Врегульовувалось правове становище приданого дружини, а чоловік повинен був записати на користь дружини частину свого майна або віно, і по його смерті віно ставало її власністю. Особисті права батьків були значні – могли віддавати діяте для відробітку боргу, мали право усіляко карати їх за непослух.

Спадкове право

У польсько-литовському праві розрізнялось спадкування за законом, заповітом, на основі звичаю. За законом спадкували діти; щоправда, у Польщі спершу спадкування дочок обмежувалось лише рухомим майном, а нерухоме майно і передусім земля переходили лише до синів, кожен з яких отримував рівну частку, та з 14 ст. шляхетські маєтки за відсутності синів спадкували дочки. За Литовськими Статутами за законом спадкували діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі; іноді вони позбавлялись права на спадок – дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків чи опікуна, вдова-шляхетка, яка без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина, визнані незакононародженими діти, діти державних злочинців та деякі інші. Вдова отримувала довічне держання, яке по її смерті переходило до дітей.