Історя Городка

Повернутись на початок

НАДІЯ НА ВОЛЮ І  НОВА ОКУПАЦІЯ

 
   Надія на волю прийшла з проголошенням 1 листопада 1918 року Західно-Української  Народної Республіки у Львові. Та вона скоро згасла, бо на молоду державу звідусіль полізли "ласкаві" сусіди. Нова держава була для них, як більмо на оці, бо руйнувала їхні плани. 
   Львів почав тонути в крові. Городок регулярно висилав свою допомогу. За всю історію, можливо, вперше близькість Львова була вдячною справою для Городка. Два сивочолі міста боролися за свою волю і за волю всіх. Назавжди обезсмертила себе Городоцька земля тими Січовими Стрільцями, яких дала Україні разом з Комарнянщиною, Рудківщиною. Згадати хоча б Івана Цяпку-Скоропада, оспіваного в стрілецьких піснях Федя Черника!.. 
   Борючись проти нового окупанта, багато людей з ГородоцькоЇ землі пішли в Українську Галицьку Армію. Вірили, що звільнять не тільки себе від кайданів, але й допоможуть визволитися Великій Україні. В тій армії чимало вихідців з округи займали високі командирські пости. 
   Городок став важливим стратегічним центром під час українсько-польської війни, коли орди поляків, як колись турків та татарів, посунули на Україну при активній підтримці "цивілізованих" держав, що "для загального миру і спокою" мріяли потопити Україну в крові. ЦІ полчища загарбників найперше рвались до Львова, але маленький, майже зрівняний із землею Городок став їм на дорозі. Львів уповав на Городок, і цей старався допомогти своєму молодшому братові. 
   15 лютого 1918 року розпочалась так звана третя офензива УГА з метою перешкодити просуванню поляків до Львова. В той день бригада Українських Січових Стрільців, що була у складі УГА, вийшла на поля під Рудками і дістала від командування завдання захопити залізницю, котра лучила Львів з Перемишлем, По ній пхалась до Львова армія Галлера, вигодувана й вишколена Францією. Найближчим від Львова відрізком залізниці, де можна було перешкодити такому просуванню, виявилась ділянка біля села Вовчухи перед Городятичами (тепер — Родатичі). З цією метою сюди рушив перший курінь під проводом поручика О.Івановича і, згідно з розробленим планом, зайняв село Долиняни, а відтак і залізницю між Родатичами та Братковичами. Це стримало наступ поляків на два тижні. На думку спеціалістів, зайнята позиція та вовчухівська офензива були дуже вигідні і могли принести успіх УГА, однак розгорнути і закріпити успіх не вдалося через політичні переговори, які розпочав уряд УНР з французькою місією генерала Бертлємі. Ця провокація з миром дозволила полякам стягнути сили під Львів і, окрім того, зібрати великі сили, щоб відбити захоплену залізницю. Вовчухи, Долиняни з околицею 8 березня 1918 року захопили поляки знову. Однак того самого дня увечері УСС та Коломийський курінь 24 п.п. з поручиком В.Левицьким відбили поляків, звільнивши село Вовчухи і перейшовши залізничний шлях коло Городятич. У цьому бою здобули оба курені, крім полонених, 30 скорострілів, шість гармат та велику кількість воєнної амуніції. Наступного дня два інші курені бригади зайняли село Братковичі і цілим фронтом пішли на Городок. Перший курінь уночі здобув німецьку колонію Бурталь і зв'язався з ЯнІвською групою першого корпусу, що наступала з півночі. В боях під Городком відзначилася Гуцульська сотня, чи Гуцульський курінь, під проводом четаря Г.Голинського. Той курінь був улюбленим куренем Вільгельма фон Габсбурга, відомого в рядах Січового Стрілецтва як Василь Вишиваний. 
   Бої видалися важкими. Лише один курінь бригади УСС в обороні Долинян з 19 по 21 лютого втратив 16 бійців, а 60 було поранено. Під Вовчухами загинув С.Паньківський, котрий 1 листопада 1918 року над львівською ратушею вперше в історії міста підняв синьо-жовтий прапор. 
   Вбиті бійці були поховані на цвинтарі у Вовчухах священиком Василем Загаєвичем, товаришем і соратником Івана Франка. 
   14 листопада 1993 року в селі на могилі загиблих відкрито пам'ятник, монументальність якого втілює незламність українського духу та ідеї: через хрест, прорізаний у скелі, виростає молода берізка... Цей пам'ятник подарував рідному селу скульптор Михайло Дмитрів. Він же подарував і стелу, що увічнює знаменний факт: у вовчухівській церкві на Зелені свята 1901 року читав "Апостола" Іван Франко. Її споруджено на кошти вовчухівців. 
   Бійців, які загинули при захопленні вокзалу міста Городка, було поховано на місцевому кладовищі. Довгий час на могилах Січових Стрільців стояли березові, а на гробах двох полеглих сотників — дубові хрести. Вже в часи виникнення ОУН було вирішено створити на могилах загиблих меморіал "Борцям України". Реалізувати це вдалося лише в 1942 році завдяки старанням греко-католицького священика Демчука, який виконував у Городку обов'язки бургомістра. Меморіал побудовано за проектом молодого архітектора Степаняка. Натомість у перші дні гітлерівської окупації було знято з п'єдесталу Владислава Ягайла.  
    Пам'ятник Січовим Стрільцям постійно осквернявся поляками, а потім більшовиками. У 1947 році більшовики з допомогою місцевих хрунів сплюндрували меморіал перший раз, вдруге осквернили його у 1952-му і втретє — у 1981 році. У хід пішли відбійні молотки, трактори та рота солдатів, яких скеровували на вандалізм перший секретар райкому партії Помазаненко та третій секретар І.Гетьман, хоч за своїми посадовими обов'язками він мав дбати про збереження пам'яток історії. Завдяки саме цим двом функціонерам Городок втратив багато цінних пам'яток минулого. 
   1989 року на руїнах меморіалу відбулося віче і вперше за довгі роки пом'януто без боязні і страху борців за волю України. Стараннями Городоцької міської ради меморіал за проектом архітекторів А. Волощака, О.Клока, О.Ноги наново відбудовано. 
   Окупаційна політика Польщі викликала опір українців Городка та повіту і привела багатьох із них у підпільні організації, що боролися за визволення краю. Городоччина стає центром проведення націоналістичних акцій. Так, уже в 1920-х роках, згідно з повідомленнями преси, вчинено напад і підпал пошти в місті. Тоді акція, що проводилася з рамени Української військової організації, закінчилася щасливо. 
   Трагічним був напад на пошту 30 листопада 1932 року. Він став відомий у цілому краї, бо про нього писали і місцеві, і зарубіжні газети. Ті події відбувалися в будинку суду, збудованому за рішенням австрійської адміністрації ще перед Першою світовою війною. В ньому розмістився суд, відтак телеграф, а після нападу на пошту в 1920 році сюди переведено І скарбову касу. Будинок добре охоронявся, а, крім того, неподалік, справа від нього, стояла похмура одноповерхова будівля городоцької тюрми, що служила приміщенням для попереднього ув'язнення та для відбуття недовгих термінів позбавлення волі. 
   Згідно донесень членів ОУН, котрі діяли в Городку, було визначено час нападу на пошту і розроблено план дій. Цей план був простий і полягав у тому, щоб відвернути увагу поліції від будинку суду. А для цього передбачалось запалити шувар побіля нового млина на Підгаю. Цей шувар збирали люди з Яворівщини і плели з нього різні вироби: сумочки, патинки, підстилки тощо. У той час, коли поліція кинеться на вогонь, відбудеться напад на пошту. 
   Група нападу складалася з дванадцяти бойовиків з різних районів, підібраних так, щоб вони не знали один одного на випадок провалу акції. Двоє з них були з Дрогобиччини, з так званої трускавецької п'ятірки. Це — Дмитро Данилишин та Василь Білас, які виявилися добрими виконавцями при нападі на пошту в Трускавці та "Банк людови" в Бориславі, а також під час вбивства польського державного діяча Тадея Голуфки, що сталося 29 серпня в Трускавці. До групи були включені Юрій Березинський — брат дружини Романа Шухевича, виконавець відомого замаху на комісара поліції Чеховського 22 березня 1932 року, син отця Березинського з села Оглядів Радехівського повіту, а також Мар'ян Жураківський та Петро Максимців зі Станіславівщини, Степан Долинський, Степан Куспісь із Ставчан коло Городка, Степан Мащак, Володимир Старик, Гриць Файда, Степан Цап і Г.Купецький. Саме Степан Цап, уродженець Городка (з Львівського передмістя) навів руку бойовиків на міську пошту. 
   Сам напад планувався на 29 листопада, вівторок, однак безпосередньо перед цим виявилося, що відповідальні особи не зуміли доставити бойовикам запасні набої до револьверів, а тому акцію довелося відкласти на наступний день із збереженням усіх заходів конспірації. Організатор нападу Микола Лебідь безпосередньої участі в операції не брав, а тому старшим у групі був призначений Юрій Березинський. Згідно з планом, гроші повинні були взяти В.Білас та Д. Данилишин, а решта учасників — забезпечити успішне виконання акції та відступ. 
    Заночувавши у стодолі на Львівському передмісті, бойовики в середу, 30 листопада, вирішили приступити до дії. Було похмуро і сиро. По стодолах люди вже позакінчували вимолочувати збіжжя. Запалений шувар не розгорівся — отже, план нападу вже на цьому етапі зривався. 
   Несподівано виявилося, що пошта має добре озброєну охорону, яка не злякалася бойовиків, і коли тільки ті ввійшли у зал і наказали присутнім піднести руки вгору та не рухатися, на них посипалися стріли, а двері до каси, обшиті залізом, зачинилися. Почалася перестрілка; кількох службовців та випадкових відвідувачів пошти було поранено. Єдиним здобутком нападників був мішок з дрібними грошима в сумі три тисячі золотих — виручка поштарки за різні послуги. 
   Постріли на пошті почув наглядач тюрми, що напроти. Він прибіг на місце подій, коли хлопці відступали. У перестрілці поранило двох учасників нападу. Сме тельно поранений Юрій Березинський упав біля будинку пошти. Його товариш Володимир Старик, також смертельно поранений, зумів іще добігти до будинку адвоката Степана Біляка, відомого суспільного і політичного діяча: у 1918-1919 роках він був секретарем Української Національної Ради, в 1919—1920-х — секретарем диктатора ЗУНР, а з 1928 — послом до польського сейму від Українського Націонал-Демократичного Об'єднання; в Галичині його знали як оборонця підсудних у політичних процесах. Володимир Старик, отже, упав біля будинку Біляка, його відразу занесли до помешкання адвоката, де він, не приходячи до себе, невдовзі помер. Юрій Березинський, розуміючи, що потрапить у руки поліції, застрілився на місці. При ньому був знайдений квиток студента Львівської політехніки та значок тризубця на лацкані піджака, а тому відразу стало ясно, що учасники нападу — члени УВО—ОУН. Як виявилося опісля, в руку був поранений ще один учасник нападу — Гриць Купецький. Серйозно пораненого листоношу Людвіка Колача відправили до Львова у загальний шпиталь, де він невдовзі й помер. 
   О 18-й годині про напад на пошту вже знали у Львові, і на місце подій виїхала спеціальна слідча комісія. За нападниками слід застиг. Як стало відомо вже після слідства, група розділилася надвоє і, відступаючи, рухалася у двох напрямках. ТІЙ, що під проводом Григорія Файли взяла напрямок на Львів, пощастило більше. Група в складі Василя Біласа, Дмитра Данилишина та С.Куспіся пішла в Трускавець — через Глинну Наварію, щоби там на залізничній станції сісти у поїзд, доїхати до Стрия, а звідти потрапити у Дрогобич та в Трускавець. Перед Наварією Куспісь, розпрощавшись з товаришами, повернув додому, а Білас та Данилишин пішли на двірець. На цей час про подію в Городку вже знали всі постерунки поліції. Десь близько 23.15 в Глинній Наварії для перевірки документів вийшли комендант станції Коят з поліцейським. Побачивши двох підозрілих людей, вони затримали їх. Данилишин розрядив пістолет... Коят був убитий на місці, а його напарник у тяжкому стані потрапив у лікарню. 
   Далі шлях утікачів bsp; У перші дні війни німці зняли пам'ятник ному насипові, де їх зустрів поляк-залізничник і зауважив, що йти торами заборонено. В.Білас та Д.Данилишин пішли полем до села Розвадів, гадаючи перейти тамтешній міст через Дністер і стежками БІлецького лісу вийти на шлях до Стрия, а звідти піти на Дрогобич, а там — і на Трускавець. 
   Тим часом залізничник заалярмував поліцейський постерунок, що зустрів на торах двох незнайомців, вбачаючи у них грабіжників української кооперативи. У Розвалові Біласа та Данилишина зустріла юрба українських селян, які гадали, що це і є справжні злодії. Хлопці змушені були, відстрілюючись, утікати до села Веринь. Вбрід перейшли Дністер, але на них там уже чекали переслідувачі. Білас вистріляв усі патрони й просив Данилишина застрілити його і себе. Натовп, побачивши, що "злодії" без набоїв, почав Їх бити. 
   Ось які свідчення на суді дав отець Киндій, парох села Розвадів: "Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей — одні в сорочках, Інші одягнені — з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтригований цим, я пішов за ними й почув крики: "Розбійники! Лапайте!" Зразу я думав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: 
    "Бий! Забий!" На гостинці (мурованці) я почув постріл. Після того рознеслися голоси; "Він уже не має набоїв, приступай безпечно!" 
   Зі зворушення я не міг бігти і пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, щоб люди не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд Їх звільнить і вони потім спалять се о, тому треба їх убити. Я, як священик, не хотів до того допустити. Пробував відбирати від людей дрючки, але люди були такі роз'юшені, що й на ме е готові були кинутися Нагло один і лежачих очуняв і став. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і став. Обидва они були по иті, з голови текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, щоб їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: "Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!." 
   Отець Киндій продовжував: "Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: "Тепер поцілуймося на прощання!" Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони — на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голгофі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція і їх забрала". 
   Решта учасників нападу була невдовзі виявлена та заарештована. 
   А поза тим 4 грудня 1932 року, в неділю, відбулися в Городку похорони листоноші Людвіка Колача. У ньому взяли участь десятки тисяч ста. Великі прибутки приносили торгівля рибою зі ставі зі Станіславівщини, Стрия, Тернополя, Ряшева, Судової Вишні, Ярослава. Промовці, польські шовіністи, вима али негайно реалізувати план Ягелла й, окрім того, розпочати хрестовий похід проти українців і зробити так, щоби про них залишився тільки спогад... 
   Тої ж неділі у Винниках ховали полеглого Альфреда Коята. Львівська поліція несла оголені шаблі, жалобні марші грала оркест а 19-го олку, а на цвинтарі у асники , коли пі ля смерті короля Ягай а Городоцька земля ра n sp;& bsp; По краю ішл суцільні обшуки. Невдовзі преса повідомила, що відбудеться наглий (польовий) суд над групою" бойовиків. 
   Внаслідок донесень провокатора Миколи Мотики, який входив до п'ятірки з Трускавця, було арештовано як керівника нападу Зенона Коссака, студента юридичного факультету Львів ького університету. 
   Без особливих почестейтниці, торгі я тут Ішла дуже жваво. Через місто постійнопересувалися товари, і це спричинювало певні труднощі, бо часто дороги були не я Березинського та Володимира Старика. В ніч з 24 на 25 липня 1933 року польські шовіністи сплюндрували їх могили: труни і вінки порозкидано по цвинтарі, а тіла позникали (їх віднайшли у старому гробівці). 
   Польовий суд над учасниками нападу на пошту в Городку відбувався з 17 по 22 грудня 1932 року. На лаві підсудних сиділи 25-річний шевський челядник з Трускавця Дми ро Данилишин, 21-річний Василь Білас, 25-рІчний купець Мар'ян Жураківський зі Станіславова та 25-річний студент права з Дрогобича Зенон Коссак. Захисниками виступили найвідоміші українські адвокати: Степан Шухевич, Кость Паньківський (Д.Данилишина), д-р Володимир Старосольський і д-р Марітчак (В.Біласа), д-р Глушкевич (3.Коссака), д-р Л.Ганкевич (М.Жураківського).   

В останньому слові  Дмитро Данилишин сказав: "Я знаю, що мене жде. Я був і є на все  підготований. Тільки шкодую, що не зможу  дальше працювати для нашої неньки України!" 
   Василь Білас у наданому останньому слові заявив: "Я свідомий своєї вини і кари. Я український націоналіст і революціонер. Але в своєму житті я поповнив один злочин, а саме: під час слідства, бажаючи проволікти свою справу, я кинув підозріння на товариша Коссака. Я є свідомий того злочину й тому ще раз на цьому місці стверджую, що товариш Коссак є рішуче невинний і ще раз невинний". 
   Д.Данилишина, В.Біласа, М.Жураківського засуджено до смертної кари. Справа 3.Коссака передавалася звичайному судові. Польовий суд виключав апеляцію. 
   Вирок підсудні сприйняли спокійно. Адвокат Старосольський настоював на тому, щоб надіслати апеляцію президентові про помилування засуджених. І справді: після гострих суперечок суд таки вирішив учинити саме так, хоч Білас та Данилишин категорично відмовлялись просити помилування у катів. 22 грудня 1932 року о 5-й годині 5 хвилин від президента наспіла відповідь про помилування тільки Жураківського: кара смерті йому замінювалася на 15 літ тюрми. 
   Згідно з законом, присуд мав бути виконаний за 24 години після винесення вироку. Якраз було латинське Різдво. Всі сподівалися, що в день такого великого свята окупант не проллє крові. Та сподівалися даремно. 24 грудня 1932 року, в суботу досвіта, коли по всіх костьолах Львова поляки колядували і просили новонародженого Ісуса Христа зіслати на них ласку, на тюремному подвір'ї (колись — монастир Бригідок) рука ката накинула петлю на шию Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Так вони принесли в офіру своє життя за Україну. 
   Польські шовіністи шаленіли від радості, думаючи, що їхні смертельні вироки застрашать українців. Але так не сталося. Драма, що розігралась у Городку і закінчилась шибеницею в Бригідках, знайшла відгук у всій Галичині. Смерть героїв потрясла суспільство. У ряди ОУН вливались свіжі сили. Визвольні змагання набирали масового характеру. Геройська поведінка на суді двох юнаків. Їх смерть були найкращою агітацією за визвольний рух. 
   Молоді, малоосвічені юнаки — швець і помічник купця — показали світові, хто такий українець, як він бореться за волю, а водночас продемонстрували живучість та незнищенність української ідеї. 
   У момент страти Біласа та Данилишина по всьому краї дзвонили дзвони. Їх ще почули і хлопці перед смертю. Їх згук переходив від церкви до церкви, від села до села. Плакала вся Галичина, затискували п'ястуки поважні ґазди і ридма плакали діти. Як ніколи, українець чув підтримку свого брата українця. Цілими ночами церкви були відчинені. Правились Служби Божі за упокій душ національних мучеників та просилось у Господа прощення за убивців. Такі благання міг поєднати воєдино тільки українець... 
   Три дні не вмовкали дзвони у Городку, і поліція побоялась втручатись у цю справу зі своїми заборонами. 
   Прості слова страчуваних, кинуті в обличчя ворогові, запали в душу українцеві. Юнаків було зараховано до мучеників за Україну та національних героїв. Їх імена стали прапором визвольної боротьби, а судовий процес над ними не тільки показав світові справжнє обличчя польського фашиста, але й зрушив сумління широких українських мас у світі. Городок уперше за довгі роки неволі поставив питання: хто ми і чому досі ми є рабами без держави? 
   Справа про невдалий напад на пошту в Городку та погану організацію акції була поставлена на суд ОУН, у результаті чого тодішнього крайового провідника на західноукраїнські землі Богдана Кордюка усунуто від виконання обов'язків, а на його місце прийшов Степан Бандера — легенда визвольної боротьби українського народу. 
   Село Вериня, де впіймали героїв, почувалося довічно винним перед усім народом. Його ігнорували. Вся Галичина. Село змушене було нести покуту: жменями на місці затримання Біласа та Данилишина насипано високу могилу, а на її вершку поставлено хрест. Того не могли знести польські "патріоти", які ночами умудрялися плюндрувати могилу. Не зважали на попередження селян та підпільників, аж поки одного разу група вандалів не підірвалася на міні. У лютому-березні 1936 року в Стрию відбувся процес проти 26-ти учасників ОУН, яких підозрювали у веринській справі. 
   У новій, незалежній, самостійній Україні імена Василя Біласа та Дмитра Данилишина увічнено у назвах городоцьких вулиць, а на будинку, суду та пошти в Городку в день шістдесятиріччя акції встановлено меморіальну дошку. 
   Будинок суду після приходу більшовиків зайняв штаб військово-повітряних сил, основні частини яких містились у депортованому і стертому з лиця землі окупантами селі Черлянах. Сплюндрований був ними і неподалекий будинок адвоката Степана Біляка та його дружини Марії, відомої діячки жіночого руху в Галичині. 
   "Визволення" Західної України, згідно з пактом Молотова—Робінтропа, у вересні 1939 року розпочалося у місті з нечуваного мародерства та злодійства. "Старший брат", який твердив, що приніс галицькому селянинові та робітникові мир, працю, щастя, вже у жовтні 1939 року почав тотальне вивезення у Сибір та Казахстан на вірну смерть української інтелігенції. Городок пам'ятає, як відправлявся перший ешелон: ніхто не доїхав до кінцевої станції каторги, всі були замучені й заморені по дорозі. Вивезли і вже старенького Лонгина Озаркевича та його родину, яка вирішила не втікати на Захід, а бути зі своїм народом до кінця. По дорозі Л.Озаркевич, втиснутий у поїзд тільки в домашньому халаті, замерз. Його викинули через отвір з телятника-вагона. Будинок адвоката окупанти пограбували. На щастя, деякі речі історичної ваги, зокрема портрети, патріотам вдалося Врятувати. Тепер вони зберігаються у Національному музеї у Львові. Цілком знищено й бібліотеку Л.Озаркевича, яка була гордістю Городка. У ній, крім колекцій рідкісних книг, знаходилися рукописи Маркіяна Шашкевича, Миколи Устияновича, Антона Любича-Могильнииького, Івана Озаркевича та багатьох письменників пізнішої доби — Івана Франка, Леся Мартовича, Василя Стефаника, Софії Морачевської, Ярослава Окуневського та інших. 
   Після розправи з Інтелігенцією "визволителі" приступили до винищення найбільш свідомих українців, насамперед членів "Просвіти", "Сільського господаря", гімназіальної молоді та їх родин, а навіть тих. хто читав газети. 
   Геноцид, розпочатий "старшим братом", був продовжений німецькими фашистами, що у своєму ставленні до українців нічим не поступалися більшовикам. Почалося масове вивезення української молоді на роботу в Німеччину. Перед вступом гітлерівців у Городок у застінках НКВС по-звірячому були закатовані українські патріоти, заарештовані більшовиками. 
   Прихід німців у Городок ознаменувався тим, що на Ринку при великому скупченні народу було знято пам'ятник Владиславові Ягайлові, про відкриття якого так багато говорила преса на початку нашого століття. На шию королю закинули зашморг, відірвали голову, на очах усіх протягнули по місту, розторощили і викинули на смітник. Так нащадки цивілізованих хрестоносців продемонстрували своє ставлення до того, хто колись під Грюнвальдом наголову розбив їх прадідів. 
   Ще перед вереснем 1939 року велику кількість хлопців-українців було забрано на службу в польську армію, яка рекламувала себе наймогутнішою і моторизованішою й обіцяла не віддати німцям ні одного ґудзика. Окрім того, пропагандистська польська машина запевняла, що німців нема чого боятися, бо танки у них, мовляв, зроблені з фанери. Проти цих танків і кинули юнаків з Галичини тільки ... з шаблями. Ність числа тим жертвам. 
   Решта хлопців загинула при обороні Варшави. Тих, хто залишився живим, німці кинули у табір для військовополонених у передмісті Варшави. Там галичан не потрібно було й особливо стерегти: при спробі втікти їх виловлювали самі поляки і в нагороду за це звільнялися від податків. Так обходився поляк з тими, хто боровся за, його волю і щедро зрошував землю своєю кров'ю. 
   Німецькі фашисти повністю знищили жидівське містечко Гнін. Від нього залишилась тільки одна кам'яниця. Стертий з лиця землі зістав і єврейський цвинтар коло вокзалу. Близько 12 тисяч мешканців Гніну було розстріляно за Городком — "на окописьках", по дорозі на Артищів. На місці їх загибелі було споруджено пам'ятник. 
   У війну згоріла церква св. Миколи. Залишилась дзвіниця, з якої німці зняли для своїх потреб дзвони... Там, де стояла синагога, тутешня партократія вибудувала собі престижні котеджі. А в колишньому гетто, де мучилися люди, пізніше вибудували комуністи ресторан "Червона калина", відомий своїми шабашами та застіллями у застійні роки. На жидівському цвинтарі сьогодні — вугільний склад військових частин. 
   Великих руйнацій зазнало місто, особливо його Заставське передмістя, під час провокаційних рейдів Ковпака. Його дії зчаста під виглядом бійців УПА призводили до чергових актів терору. В результаті нападу партизанів Ковпака на залізничну станцію були підпалені цистерни з бензином, через що майже повністю згоріло передмістя. Сотні людей залишились без притулку. Знищений був і вокзал. Його відновили тільки у 1960-х роках. 
   Мешканці Городка стали також свідками однієї з воєнних трагедій, коли на санітарний німецький поїзд, що йшов у тил, вночі напала совєтська авіація І розбомбила його — всупереч усіляким міжнародним угодам та конвенціям. Убиті солдати були поховані тут же ж, у воронках з-під бомб, — отже, вся привокзальна площа перетворилась у великий безіменний цвинтар німецьких солдатів. 
   Відступ німецьких окупантів 1944 року і поновний прихід більшовиків упав новим нещастям на український народ. Роз початий перед війною геноцид почав набирати нових обертів, а це зумовило різку активізацію національно-визвольного руху, яким був охоплений весь Городоцький повіт. 
   Після закінчення війни визволителі показали своє справжнє обличчя. Насильства, грабежі, вбивства ставали звичайним явищем нового режиму. Невдовзі почалась акція, відома сьогодні під назвою "Вісла". Багато мешканців Городка, не бажаючи жити під чоботом червоного окупанта, виїхало в еміграцію. На Городоччину було привезено нещасних людей з Польщі. 
   Малоосвічені, безкультурні, нахабні, озброєні хамством та "найпередовішою ідеологією", названою марксизмом-ленінізмом, окупанти ставали об'єктом народного посміховища. Визвольні змагання українського народу вступили в нові умови і в нову фазу. Проти окупанта діяла Українська Повстанська Армія, якій допомагало все населення. Городок став важливою ланкою у цих змаганнях і продемонстрував справжні зразки мужності та непереборної волі бути вільним. 
   Українські повстанці, які пішли у підпілля, вважали за краще вмерти, ніж здатись у руки ворога. 2 серпня 1946 року у себе вдома (побіля цегляного заводу) підірвав себе гранатою 23-річний Володимир Горак (псевдо — Сич). Він входив до складу молодіжної групи, яка, попри боротьбу з окупантом, вела роботу по виявленню та демаскуванню відділів НКВС, котрі "працювали" під "бандерівців". Це була особливо вишукана, єзуїтська форма провокації з боку окупанта: вночі група, видаючи себе за підпільників, винищувала одних людей і просила допомоги у інших, а вранці ті ж самі енкаведисти йшли розстрілювати тих людей, які надали допомогу вночі... 
   12 лютого 1949 року, якраз на свято Трьох Святителів, була виявлена криївка групи, що розмістилася на господі Й.Мазура на Заставському передмісті, "за Портаховим мостом". Не бажаючи здаватись ворогу, молоді месники підірвали себе гранатою. Їх імена назавжди занесені у святці народної пам'яті: Володимир Табака (Багряний) — 27-ми років, Іван Ветошко (Сосна) — 25-ти років, Антін Цап — 21-го року. 
   12 лютого 1992 року на цьому місці поставлено пам'ятний знак, хрест і місце освячено. 
   Нерівна боротьба тривала довго; останні боївки ліквідовано у 1960-х роках. 1955 року заарештували директора тодішньої восьмирічної школи № 3 Івана Сапеляка за підозру в приналежності до ОУН—УПА. Вина його не була доказана, і тільки недавно стало відомо, що саме він був одним з керівників національно-визвольної боротьби в окрузі. 
   Масові знущання чинилися на Городоччині під час створення колгоспів. До них людей заганяли насильно, під загрозою фізичної розправи. Зникли по передмістях стодоли, що надавали цілій окрузі привабливого вигляду. Розбирались будинки, стайні. Місцеві покидьки — активісти радянської влади — наживались на людській кривді: часто відібране в людей добро гноїлось або пропивалось. Тих, хто домагався правди, відправляли за нею в Сибір та тюрми. 
   У 1960-х роках пройшла по краю хвиля боротьби з "релігійним дурманом". Познищувано при дорогах фігури та пам'ятні хрести, що нагадували про чергові трагедії народу: великий тиф, мор, масові катастрофи; зрівняно із землею пам'ятки на честь знесення кріпосного права. Закрито церкви — їх перетворено на колгоспні комори, стайні, зерносховища. Партійні та комсомольські активісти відкрито грабували храми: розбирали старі іконостаси, викрадали ікони, топтали пам'ятки культури; до останнього був розікрадений фарний костьол у Городку. 
   Місто активно русифікувалося, чому сприяло, зокрема, розміщення на його території військових частин. Тут, у приміщенні колишньої гімназії, було відкрито російську школу, в той час як українські діти тулились у малопристосованих будівлях. Учителями у район та місто направлялись росіяни чи ті вихідці зі східних областей, які встилались рідної мови, — словом, робилось усе, щоби російський окупант відчував себе повноправним власником на українській землі. 
   Нищилось усе національне, народні традиції, переслідувались колядники. Зістали заборонені гаївки, які споконвіків справлялись під церквою Івана-Хрестителя. Натомість уперто впроваджувались "комсомольські весілля", інші безглузді звичаї. Поставали монументи комуністичним ідолам. Зрештою, тут творилось те, що й по всій поневоленій Україні. 
   1 грудня 1991 року Городок разом з усім українським народом сказав своє слово, що хоче бути вільним. Хоче бути в єдиній, соборній і незалежній Україні. Повторив Франкові слова: "Нам пора для України жить!" 
   Місто закрило давню книгу своєї істрорії, щоби творити нову. Давньої ніколи не забуде, бо не має на це права. 

Повернутись на початок

ПАМ'ЯТКИ ЧАСУ

 
   У Городку, що є одним із найстаріших  міст на Україні, дуже мало залишилось пам'яток матеріальної та духовної культури. Ніби смерч пройшов і позабирав усе до останньої краплини... Але чи й могло бути інакше, коли ця земля постійно плюндрувалась усе новими окупантами, горіла, сіклась мечем і рубалась шаблями, заливалась кров'ю І обвуглювалась пожежами?.. 
   Городок — місто-воїн, сотворений для цієї місії самою природою. Воїна прикрашають шрами — так твердить не вельми мудра стара мудрість. У Городка тих шрамів предостатньо. Вони зарубцювались у один суцільний шрам... 
   Та попри все спостережливе око не може не зауважити, що місто зберегло типову середньовічну забудову з чотирикутною площею і ратушею — ознакою будь-якого старого поселення. На жаль, будинки на центральній Ринковій площі не є пам'ятками старих середньовічних часів, а, в кращому разі, відносяться до австрійських, а більшість-таки до недавніх польських часів. Древні споруди понищили татари та козаки, а австрійські будівлі згоріли у Першу світову війну. На Їх фундаментах поставлено нові будівлі, але їм також не судився довгий вік, бо в Другій світовій війні були зруйновані також. Ті, що зостались, зазнали такого ремонту під "соцреалізм", а точніше під отой відомий барачний тип, що місто втратило цілком свою своєрідність. У збережених від лихоліть віллах на околицях замешкали "освободители", які (тепер на приватизованих площах) живуть там і досі, а також Їх нащадки. 
   Найкраще збереглась міська ратуша. Зрештою, вона не така й стара. Раніше на її місці стояла дерев'яна споруда, від якої не лишилось жодної фотографії, ні зарисовки. Саме в неї увійшов австрійський військовий підрозділ після Третього поділу Польщі, розігнав тодішній уряд міста, зайняв жовнірами всі кімнати й оголосив усім, що віднині ці землі належать Австрії. 
   Під казарми стара ратуша не годилась, тому перейшов підрозділ до Францисканського монастиря, попередньо вигнавши відти монахів. Ратуша була віддана містові, але не надовго. Австрія, аби про неї не говорили як про загарбницю, що витягує з краю останні соки, а нічого не дає взамін. зайнялася активним будівництвом. В першу чергу зводились будинки адміністративного призначення: ратуші, суди, пошти тощо. Таким чином, на місці старої дерев'яної родери невдовзі красувався новий великий будинок ратуші, який було видно зусібіч при під'їзді до Городка. Крім управи, тут розмістились різні доброчинні організації, а навіть гімназія. Польські окупанти ратушу підремонтували і використовували для своїх потреб. 
   З південного сходу на північний захід Ринкову площу перетинає дорога, що веде зі Львова на Перемишль. Обіч неї колись шумів чудовий парк. Він не зберігся. Його вирубали, оскільки підходив близько до катівень НКВС, а безстрашні "лицарі революції" вельми боялись, щоб, бува, тим хтось не скористався. Замість парку закрасувався недолугий березняк, густо перетиканий щитами з портретами передовиків виробництва, правофлангових п'ятирічок. 
   Найцікавішою і найдавнішою пам'яткою в Городку, яку рідко де зустрінеш, є древнє городище. Воно зберегло свої контури, чітко простежується, хоч віками нищилось, пристосовувалось для все нових потреб. Сьогодні це територія старого міського парку, донедавна званого Комсомольським. Масив засмічений низькопробними спорудами, скульптурами, павільйончиками тощо. Старих дерев майже не залишилося. 
   Францисканський монастир та костьол сплюндровано також. Після виступу з них більшовицьких військ споруди покинуто напризволяще. Цілком невиправданою виявилась побудова на городищі нового кінотеатру, який, до речі, нікому не потрібен у наш час. На території дитинця ніколи ніякі археологічні розкопки не провадились. 
   Інша рідкісна пам'ятка Городка, яку майже ніде не зустрінеш у Галичині, — це, звичайно, система оборонних валів та ставів, що оточують місто і роблять його штучним островом, до якого можна дістатись тільки через високі мости зі сходу і заходу. 
    Донині найкраще збереглися земляні вали зі сходу міста. Їх древність та колишню могутність особливо підкреслюють старі дерева-велетні, що полощуть коріння у водах річки, надаючи Їй своєрідного чару. Відразу за тими валами була юридика фарного костьолу, а майже на самих валах — плебанія польського пробоща, один з найкращих будинків міста, що довший час слугував за гуртожиток для учнів середньої школи № 2. 
   Зі сходу, по трасі Львів—Перемишль, примикає до Городка Львівське передмістя, яке тепер зрослось із колишнім селом Підгай, котре вздовж ставу тягнулось аж до дроздовицького ставу. Передмістя не таке вже й давнє. Раніше тут був ліс і використовувався як добрі мисливські угіддя. Починався він від Бартатова. При перегоні худоби в цьому лісі зупинялись для попасу, через що й виникали численні суперечки між купцями та власниками земель. Врешті справу вирішили так, що від кожної сотні волів, яких львівські купці гнали до Городка, треба було за попас платити фунт перцю (близько 410 г) та лот (12,5 г) шафрану. 
   З часом ліс почав швидко вирубуватись та заселятись людьми. Тільки, як твердять перекази, неподалік колишнього будинку суду, при дорозі Львів—Перемишль, залишилась одна стара липа. Від неї нині остався лише могутній стовбур... 
   Із Львівського передмістя у Городок можна було потрапити тільки через міст. Саме по ньому у місто увійшли козаки Богдана Хмельницького. Мовчать хроніки про те, скільки часу стояв цей Історичний міст, але відомо, що на початку століття австрійські власті вибудували замість нього новий, бетонний — гарний і легкий, та водночас міцний і надійний, що став окрасою Городка. Наприкінці 1950-х років у результаті реставраційно-будівельних робіт знівельовано його зовнішній вигляд й перетворено в нецікаву, сіру, незграбну споруду чисто функціонального призначення. 
   Трохи далі на північ від цього моста є інший його "товариш", ще більш непривабливий: грубі цементні плити, сяк-так поскладані докупи... Колись тут був гарний дерев'яний міст, що стояв до кінця 1950-х років. Він був зі шлюзами, і тут збиралися купатись не тільки городчани, а й приїжджі. Його споруджено вже тоді, коли Городок перестали тривожити турки, татари та й рідні козаки. Тоді ж збудовано водяний млин (другий у місті; тепер там діє пекарня), а насипна дорога на відвойованій від ставу землі стала вести просто до храму Благовіщення Пресвятої Діви Марії. 
   Приблизно у тому часі побудовано дерев'яний міст, що з'єднав Городок з південної сторони із Фольденбергом, а також проклав дорогу на Артищів та Мавковичі (колись — Малковичі). На ньому відрізку земляні вали найвищі, а навколишня природа надзвичайно приваблива та романтична. В 1950-х роках старий дерев'яний міст обвалився, і замість нього постала залізобетонна споруда. 
   Від цього моста по течії річки вали поступово нижчають і зовсім зрівнюються на Пасіках — колишньому передмісті Городка, де, як свідчить назва, люди займалися бджолярством. Невеличкий місток з'єднує Пасіки із одною з найстаріших вулиць Городка — Валовою. 
   На Пасіках сполучаються два рукави Верещиці, що огинають місто з різних боків. Саме звідси і починається з правого берега Черлянське передмістя, а відтак І однойменний став. Річка в цьому місці особливо підступна вирами, що поглинули чимало худоби й людей. Лівий берег ріки низинний і надзвичайно заболочений, чому сприяють весняні паводки. Тут тривалий час велись розробки торфу і були найкращі сіножаті. 
   На заході Городок колись зв'язувався зі світом одним мостом із шлюзами. Він був дерев'яним і добре охоронявся. За нього велися вперті бої між козаками Богдана Хмельницького та польським військом. Як і всі інші, цей міст перебудовано: зникли шлюзи, залізобетон замінив дерево. Він стоїть на давньому кориті Верещиш, де на правому березі було жидівське містечко Гнін. Ще в австрійські часи неподалік проводилися щотижневі базари, на які з'їжджалася вся округа. Тепер про колишнє русло річки нагадують високі береги, які з кожним роком усе більше пристосовуються під городи. На самій же ріці вже давно стоять багатоповерхові будинки... 
   Паралельно до старого корита йшов іще один рукав річки, який з'єднувався з озером і творив з ним могутній захист місту зі східної сторони. Біля Францисканського костьолу цей рукав сполучався ще з одним — тим, що крутив млинські камені та живив невеличкий тартак. Рішенням місцевої влади цей рукав нещодавно засипано. 
   Північну частину міста повністю захищав ставок, рівень води в якому постійно регулювався шлюзами. При необхідності став перетворювався у непрохідне болото. Шлюзи вимагали догляду, а тому в 1980-х роках їх порозривано, мости знесено, а замість них насипано земляні вали з дорогами. Так, зокрема, було зроблено з мостом на Заставське передмістя. 
   У 1970-х роках у більшовицької команди виник фантастичний план: нагодувати Львів та всю область рибою. Тому став піддали генеральній реконструкції, яка виявила всі вади і ненаукове обгрунтування затіяної акції. Зі сторони Заставського передмістя та Підгаю були насипані вали, що захистили тамтешні пастівники та городи від щорічних І весняних повеней. Береги від цього стали сухішими, але відразу на них розпочалась забудова: за декілька років там уже красувались розкішні котеджі. Місто ж назовсім втратило відпочинкову зону, а передміщани — можливість тримати худобу та домашню птицю. 
   З боку Підгаю було нарито багато ям, де мали вирощувати мальків. З проекту нічого не вийшло. Прекрасний став, який був гордістю міста і всієї області, перетворився у багно, до і якого нікому не було діла. Назавжди щезли розкішні комиші, білі та жовті лілеї, шувари. Зникли хатки бобрів, які жили на Заставськім передмісті. Немає в Городку раніше відомих ковзанок, місць для лещат. Є безпрецедентно жорстока експлуатація, а то й свідоме нищення природи. 
   Городку ніколи не везло на розумних керівників. Тут, як правило, осідали партійні злочинці, люди, які пристрасно ненавиділи все українське і топтали його... 
   Річка Верещиця вже давно стала місцем скидання промислових відходів Львова. Іноді поверхня ставу повністю вкривалася соляркою, мазутом, нафтою. Аби якось заподіяти лихові, від Дроздович до Городка було прорито нове корито річки, яким і пішли відходи промисловості у вигляді густих масел. Річка стала мертвою... 
   Стара польська література серед найдавніших архітектурних пам'яток Городка обов'язково називала головний (фарний) костьол, нагадуючи, що він існував ще перед Владиславом Ягайлом, бо відомо, що вже Владислав Опольчик у 1372 році дав йому чималі грунти та гроші на розвиток. Проте інші історичні джерела повідомляють, що костьол закладений саме Опольчиком, першим представником польської офіційної влади, яка розпочала колонізацію українських земель та активне ополячення населення. Саме з цією метою і був у Городку побудований невеличкий костьолик. Аби міг він успішніше діяти в розрізі не стільки релігії, скільки політики, король Ягайло надав йому багато привілеїв, а також матеріально підкріпив польську твердиню двома ланами (лан=20 га) грунту. 1419 року, під час перебування на замку в Городку, король визначив десятину городоцькому плебанові, що означало: відтоді йому повинен був віддаватися кожен десятий сніп з поля усього староства, а було це староство одним з найбільших у Галичині. 
   Костьол був дерев'яний, як і більшість культових споруд того часу на провінції. Король наказав вимурувати його з цегли. Наказ виконали швидко. Однак споруда виявилася замалою для вірних, які прибували в Городок і витісняли українців. Перед фронтом костьол добудували, і він виріс удвічі. У XVIII столітті добудовано дзвіницю. 1902 року проведено реставрацію костьолу, а в останній період польської окупації добудовано західну, найбільш величну, частину костьолу за проектом архітектора Б.Віктора. Давній білокам'яний портал тоді вмонтували у північну стіну прибудови, і споруда вийшла цікава: сліди реконструкції видно до сьогоднішнього дня, хоча польська історіографія переконує всіх, що теперішній вигляд костьол мав уже при Владиславові Ягайлі. Костьол дістав охоронну грамоту України за № 416 і вважається досить оригінальною пам'яткою, в архітектурі якої поєднуються риси готики, бароко і модерну. 
   Історія фарного костьолу тісно пов'язана з історією Городка. Він не раз впадав у бідність, не раз спустошувався, але завше його долею опікувалися добродії — патріоти польські. Були серед них королі Сигізмунд І Старий, Сигізмунд II Август, Сигізмунд III та інші короновані особи, які дарували костьолові чимало дібр. Давали Йому данину староста і посідач війтівства, жертвувала дооколична шляхта, записували костьолові свої доми, а також площі та городи міщани. Відомий факт, що пан Гнінський був першим, хто привчив жертвувати на костьол жидів. Для плебана молов млин у Городку, Добростанах і в Любені Великому, йому належали два млини у Кам'яноброді; навіть у місті плебан тримав дві корчми, які, хоча й не надто пасували до його духовного сану, були дуже прибутковими закладами. 
   На вівтар Матері Божої запис і пожертву в 1443 році зробив Свидригайло, а в 1546-му — король Сигізмунд І Старий. Однак 1616 року костьол (хоча і цегляний) згорів дощенту разом з усім містом, так що шляхта на сеймику, який за традицією збирався у Вишні Судовій, звернулася до короля, аби допоміг відновити святиню. Костьолові постійно допомагали й прості люди: чи то вдова, чи то якийсь працьовитий зарібник, чи ще хтось; однак найбільше спричинилися до його розбудови Петро Цєлінські, комірник львівський, а також війт городоцький та його брат Ян, котрі 1553 року розширили костьол (збудували його теперішню середню частину), за що після смерті були покладені у скрипти костьолу, як сповіщала епітафійна дошка, а на дверях повирізьблювано їхні герби. 
   Польські Історики твердять, що новий костьол, тобто розширений, вже не вміщав людей, а тому почали зводити побічні — філіальні костьолики, як, наприклад, костьолик св. Розалії, що опісля став цвинтарною каплицею і зберігся до наших днів (тепер він під опікою греко-католицької церкви). Саме цю каплицю не пограбували більшовики, тому найбільш повно тут збереглося оформлення убогого філіального костьолика, яке годі прикрити паперовими образами, бідністю інтер'єру та оздоблення, хоча працювали на нього млини, шуміли поля з пшеницями, давався зі всього староства десятий сніп та "обфіті" пожертви звичайними віруючими. 
   До філіальних костьоликів належала також капличка св.Варвари — "Барбарка", як її називали в Городку. Вона була повністю сплюндрована в останні часи, а перед тим кілька польських родин довгий час після закриття костьолу в місті самостійно відправляли тут свої духовні потреби: тільки на великі свята сюди приїздив ксьондз зі Львова. 
   Був у Городку і костьол шпитальний св.Станіслава (на території теперішньої лікарні), але він згорів разом із містом 1782 року і його не відновлювали. 
   Хоча є ряд документів, що засвідчують заможність головного костьолу, для якого робили фундації королі і на який працювали млини, проте звернемося до інвентарного опису, узятого з єпископської візитації 1782 року, якраз перед розподілом Польщі та в перші роки австрійського панування. З нього довідуємось, що було на той час у костьолі шість вівтарів, не рахуючи вівтарика братства св. Трійці. Стіни були не мальованими, а оббиті шістьма турецькими шпалерами дуже тонкої роботи та дев'ятьма шпалерами вовняними, також дуже тонкої і цінної ткацької роботи. Великий (головний) вівтар був оббитий голубим сукном. Сходи до вівтаря покривало дороге червоне сукно. Не гордував костьол й українськими оздобами, бо інвентар зафіксував багато українських килимів ручної роботи, що цінувались надзвичайно високо. 
   Коли під час Служби плебан ішов зі святими дарами, про це сповіщали не дзвіночки, а мідні бубни на хорах. Срібла та золота після неодноразових пограбувань костьолу турками й татарами залишилось не багато, проте висіло на вівтарі 25 срібних оздоблень вагою у 25 лотів. Багатою була захристія. Були в ній оздоби із щонайдорожчих тогочасних матерій, полотна венеціанські, табінові, варшавські, голландські швабські з марципановим гафтом тощо. 
   Неподалік костьолу знаходилися цвинтар, трупарня і дзвіниця — тобто все те, що мало бути біля храму Божого в ті часи. Дзвіниця походила з XVI століття, на ній висіло шість дзвонів, найбільший з яких був освячений 1753 року єпископом Єзерським. Посвячувався він св.Христофору. Наприкінці XVIII століття, коли, згідно з розпорядженням Папи Римського, заборонялись цвинтарі всередині міста, цвинтар біля костьолу був зліквідований і перенесений на війтівську юридику, що пізніше стала німецькою колонією Фольденберг. Покинуте кладовище зрівнялося із землею, поросло травою та кущами. Минуло багато років, і на його місці пробощ Антоній Янушевський розбив сад та збудував гарну огорожу. А закладений парк спускався до самої річки. Пробощ здобув чималу популярність серед мешканців. Окрім того, він був монахом ордену єзуїтів. Після скасування цього ордену австрійським монархом деякий час мешкав у Львові, а в часи барської конфедерації потрапив у полон, сидів у Москві, потім став каноніком київським та львівським, а опісля виголосив таку гарну промову в честь австрійської імператриці Марії-Терези, що цісар Йосиф II в нагороду дав йому пробоство в Городку. 
   Після третьої добудови і розширення фасад городоцького костьолу прикрасився трьома скульптурами невідомих авторів: Матері Божої (вверху) та апостолів Петра І Павла (внизу). У післявоєнні роки костьол не діяв. Відданий під склад різним організаціям, він сплюндрувався настільки, що, відкритий наново доброю волею мешканців Городка два роки тому, крім голих стін, не мав нічого. Жодних оздоб, жодних пам'яток — лише руїна. Тільки в історичному архіві збереглися метричні книги, та й то зібрані безсистемно. Обслуговував головний костьол мешканців Артищова, Брундорфа, Бургталю, Черлян, Долинян, Дроздович, Ебенау, Галичан, Керниці, Коців, Любеня Великого і Малого, Мавкович, Попелів, Поріччя, Стоділок, Угорців, Фольденберга і ЗавидовичІв. 
    Францисканський костьол і монастир польська історіографія зі зрозумілих причин представляє як один із найстаріших "домів Божих на Руси", пов'язує існування їх ще з руськими князями, хоча це — суцільна вигадка або, в кращому випадку, припущення, нічим не аргументоване. Однак легенда добре прижилася. Безумовно, що своїм існуванням цей духовний заклад зобов'язаний польській ідеї та її інспіраторові Владиславові Ягайлові, який дбав про монастир, костьол та монахів. Було тих францисканців у часи Ягайла шість. Костьол та монастир містилися під боком замку. 
   Головний вхід до нього був зі сторони млина, розташованого внизу разом з тартаком. Небагата споруда костьолу опиралася на трьох філярах, мурованих у ряд. Під костьолом знаходилася крипта невеликих розмірів, а безпосередньо з ним з'єднувався монастир — звичайний чотирикутний будинок. 
   Костьол і монастир були завжди бідні. 1431 року для них Владислав Ягайло дав привілеєм з Перемишля два лани грунту від границі пасовиська аж до передмістя Черлянського. Опісля на тих ланах виросла колонія Стоділки. Таким чином, утворився фільварок, на якому було посаджено 35 зобов'язаних до чиншу та панщини осадників. Даровизну Ягайла затвердив у 1460 році Казимир Ягеллончик. Через деякий час знову скаржилися монахи на жахливу вбогість: не допомагав фільварок і 35 кріпаків. Зглянувся над ченцями Сигізмунд І і долічив до цього всього ще й одну мірку з доходів млина. Але знову монахи були незадоволені, і Август III у 1750 році дозволив їм вільний вируб дерева в королівських лісах. 
   Як не дивно, але монастир та костьол не користувалися великою популярністю серед людей. Дуже мало мешканців жертвували йому свої будинки, поля, прибутки. Чи не найбільшим було "пожертвування якогось Ольбрахта Чартошовського, який подарував монастирю грунти на Черлянському передмісті. 
   Францисканський костьол нині має охоронну грамоту під № 1346 і належить до пам'яток, які служили містобудівним елементом у формуванні забудови міських кварталів. Споруда збереглася погано.  
   Найімовірніше, що найбільш давньою у Городку була церква св.Миколая, що знаходилася на дитинці (в роки Другої світової війни згоріла). Тепер на цьому місці стоїть пам'ятний знак, а також дзвіниця. 
   На північній стороні міста, на валах, за якими вже став, а з північного заходу — колишній замок, височіє церква Благовіщення Пресвятої Діви Марії. Тут колись стояла дерев'яна церква, перенесена сюди в 1547 році за дозволом самого короля Сигізмунда І Старого з одного із передмість Городка. Грунт під храм подарував якийсь русин Сенько. 1633 року городоцький староста Фердинанд на Мірові Мишковський дозволив замість дерев'яної поставити муровану церкву. 1869 року стіни по периметру укріпили похилим кам'яним цоколем, а з північної сторони прибудували могутні контрфорси. У 1880-х роках дерев'яні куполи було замінено кам'яними. Пізніше до північної сторони стіни прибудовано каплицю і бокове приміщення, що сьогодні є захристією. Церква складена з каменю та цегли. Об'ємно-просторовою композицією дуже подібна (майже ідентична) до побудованої дещо раніше церкви Успіння Пресвятої Богородиці (Руської) у Львові. Крім цього, як стверджують авторитетні дослідники. Її план також ідентичний з планом церкви Різдва Богородиці (XVI ст.) в с.Піски Пустомитівського району. Сучасний вигляд Благовіщенський храм дістав у результаті постійних перебудов та добудов. Останню реставрацію здійснено у 1938 році. Як пам'ятка архітектури вона має охоронне свідоцтво під № 417 і є чудовим зразком ренесансового зодчества в Україні. 
   Церква не відзначається пишністю архітектурного декору. Чи не єдиною її прикрасою є надзвичайно скромно оздоблений портал на південній стороні, що гарно виділяється на фоні білих стін. Перед Другою світовою війною учні школи Михайла Бойчука розробили проект розмалювання церкви Благовіщення, але здійснити його не вдалося. В дещо зміненому варіанті цей проект розпису реалізовано в 1950-х роках, але невдовзі його було замальовано і замінено менш художньо вартісним. Тоді ж у храмі споруджено іконостас. Зі старожитностей у церкві не збереглося нічого. 
   На північному заході, в кутку церковного двору, — дзвіниця, збудована на початку XX століття. Кам'яна, одноярусна, з трьома арочними прорізами для дзвонів. Побіч неї — скульптура Матері Божої передвоєнних часів, а поряд — плебанія. За дзвіницею стояв невеличкий жіночий монастир, закритий з приходом більшовицької влади і відновлений зовсім недавно. Через дорогу — Будинок для науки Божого Слова, збудований 1994 року на пожертви всіх громадян Городка. 
   Церква Івана Хрестителя існувала вже у 1403 році, отже, є однією з найдавніших у Галичині. Вона побудована неподалік колишнього дитинця на Черлянському передмісті. Король Владислав Ягайло, аби не виглядало, що притісняється культура та релігія українців, подарував церкві луги та грунти в околиці старого Вишенського гостинця. Після смерті короля поляки мали претензії на ці землі, але брат Ягайла Свидригайло, якому дістався Городок, підтвердив 1443 року спеціальним привілеєм даровизну, і, як стверджують історики, писаний був той привілей руською мовою. 1660 року храм Івана Хрестителя згорів і був відбудований стараннями родини Попелів. Відбудована церква 1752 року знову згоріла і її відновили 1755 року. Настінний розпис храму виконав маляр Ф.Щербокоський у 1861 році за парохування священика Лева Терещаківського. Про цю подію зроблено відповідний запис над вхідними дверима святині, який при останній реставрації дуже пошкоджено. 
   З давніх-давен біля церкви Івана Хрестителя співали гаївки які в Городку називалися "галями" — від відомої гаївкової пісні "Ой чому ти не танцюєш, Галю-Галю?". З південного боку церкви 1802 року добудовано невеличку муровану каплицю Усікновення Глави Іоанна Хрестителя. Наверху поставили невеличкий іконостас, в підвалі знаходилося скульптурне зображення голови Івана Хрестителя на підносі. . Коли на літнього Івана відбувалися празники, люди на колінах входили в одні двері цієї каплички і виходили в другі. 
   Того ж року поставили ще дві каплички, присвячені св. Іванові; в центрі стояли ікони, що збереглися до наших днів. 
   На північний схід від храму височіє дзвіниця, яку видно з усіх сторін і яка ніби стала символом Городка. Цегляна, квадратна в плані, триярусна, вона збудована 1863 року. Кути першого ярусу четверика закріплені доричними пілястрами. На третьому ярусі — металічний балкон. 
   У радянський час церква Івана Хрестителя не діяла. Реставрація, якої пам'ятка потребувала негайно, не була вчасно проведена, тому будівля завалилася. Наслідком першої сякої-такої реконструкції стало те, що з церкви пощезали майже всі цінні речі, в тому числі ікони старого іконостаса. Другу, більш кваліфіковану, реставрацію здійснено у 1980 році групою архітектора Б.Кіндзельського. Тоді храм постав у своєму первісному вигляді і його оголосили пам'яткою народної архітектури галицької школи. 
   З проголошенням самостійності України церкву віддано Українській автокефальній православній церкві. Останнім часом зміцнили фундамент споруди та усунули при цьому "зайві" деталі, наново перемалювали і відреставрували. Внаслідок цього їй завдано суттєвої шкоди як пам'ятці архітектури. 
   Напроти входу до церкви стоїть парохіяльний будинок, що зберігся до наших днів у зміненому вигляді. 
   Згідно шематизмів Львівського єпископства, відомо, що 1832 року парохом у Городку був Михайло Дукалевич (1762 року народження та 1796 року висвячення). Разом з ним від 1839 року другим священиком тут працював Іван Должанський (1811 року народження і 1838 — висвячення). Городок був першим місцем його праці, а закінчив він Львівський університет та Львівську духовну греко-католицьку семінарію разом з Миколою Устияновичем. Був соратником і побратимом Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького — перших провісників Українського відродження. Після смерті Михайла Дукалевича, людини вельми заслуженої перед церквою, почесного крилошанина, що сталася 20 вересня 1842 року, Іван Должанський перейшов у Корчин, де працював аж до смерті. Там він мав честь вітати учасників Першої студентської мандрівки на чолі з Іваном Франком у себе. 
   У 1843—1853 роках парохом Городка був Йосиф Лопачинський — людина, яка залишилась у пам'яті прихожан як друг народу та його безкорисливий помічник. Саме за його парохування у нього мешкали та правили Службу в церквах вельми відомі люди у Галичині. Деякий час (1844—1845) тут працював Филимон Граб'янка, той самий, що 1843 року в Новосілках Ліських ховав Маркіяна Шашкевича. У Городку він довго не затримався і перейшов у Станіславів. 1853 року, після відходу у Вроців Йосифа Лопачинського, на парафію прийшов Михайло Білецький (1811 року народження і 1839 року висвячення), ровесник та товариш по семінарії членів "Руської Трійці". Разом з ним тоді прибув й Іван Наумович (1826 року народження і 1851 року висвячення). Ще через деякий час його ім'я знатиме вся Галичина. Талановитий письменник, він свій талант поставив на службу москвофільській ідеї, був лідером москвофільства, яке стверджувало, що ніякого українського народу в Галичині немає, а є тільки росіяни, які не пам'ятають своєї спорідненості зі старшим братом. Його могила на Аскольдовій Могилі у Києві стала засторогою для майбутніх поколінь, щоби не збивалися на манкуртівські манівці. 
    16 вересня 1859 року Городоцька земля прийняла у своє лоно прах Михайла Білецького. Цього ж року помічним священиком у місті став Євген Дудикевич (1835 року народження і 1859 року висвячення), тобто Городок був для нього першим місцем роботи. Він пропрацював тут до 1871 року, а потім почав парохувати у селі Рудно під Львовом, у церкві Воздвиження Чесного Хреста. З його дочкою буде одружений Василь Нагірний, товариш і соратник Івана Франка, організатор і засновник ''Соколів", відомий український архітектор, автор більшості церков на Львівщині у так званому візантійському стилі. 
    1861 року на парафію у Городок приходить Лев Трещаківський (1810 року народження і 1840 року висвячення) — один із найактивніших діячів Українського відродження. Саме завдяки йому Галичина мала Народний Дім у Львові, український театр, "Руську Бесіду", антиалкогольні товариства. Він був талановитим письменником, творчу діяльність якого високо цінував Іван Франко. Помер Лев Трещаківський 16 травня 1874 року. Могила його збереглася на кладовищі неподалік від цвинтарної каплиці. 
    Довгі роки працював парохом у Городку відомий діяч Микола Стисловський (1828 року народження і 1854 року висвячення). Помер у Городку 20 листопада 1885 року. Його місце зайняв у 1888 році Михайло Кульматицький, котрий до того парохував коло Мшани. Його роль у духовному житті повіту і самого Городка важко переоцінити. Був титулованим радником митрополита, почесним крилошанином, городоцьким деканом, членом Шкільної ради, головою Повітової ради, членом Галицького агрономічного товариства. Він помер 4 червня 1907 року, залишивши по собі добру пам'ять. Його могила і пам'ятник на ній збереглися. 
    З 1909 року парохом Городка стає Юліан Туркевич (1843 року народження і 1868 року висвячення) з відомої священичої династії Туркевичів. Довго не попрацював, бо помер 8 жовтня 1913 року, І на його місце став ще й досі не забутий у Городку Володимир Лиско (1882 року народження і 1909 року висвячення). До цього працював священиком в Одеську. 1918 року, під час українсько-польської війни, половина міста й передмістя були спалені, церкви пошкоджені. Ворог рвався до Львова... У важкі роки жорстокого польського профашистського режиму довелося парохувати В. Лиску. Польський уряд звільнив його з роботи, не видавши свідоцтва моральності. Помер В.Лиско 21 вересня 1940 року в Ракоболтах. 
   Його місце зайняв Епіфаній Роздольський (1867 року народження і 1891 року висвячення). Він хрестив, давав шлюб і миропомазував на той світ багатьох представників старшого покоління сучасного Городка. Помер він 1948 року, І надгробник його стоїть неподалік могили Січових Стрільців. 
   Останнім греко-католицьким парохом у Городку був Василь Галій. Він довгі роки мучився по тюрмах, але не перейшов на православ'я; його мужність і сила духу надихала патріотів на боротьбу з більшовицьким окупантом. 
   ... Що залишить по собі наш час, судити нащадкам. А щось залишити мусить. Нова, ще ніким не написана історія вільного міста вільної України чекає...