Історя Городка

 Хто знає, що тут відбулося? 
Хто розказав це людям до пуття?  
Неназване, туманом пойнялося.  
Непізнане, пішло у небуття. 
 
І десь, колись, через багато літ, 
Ніхто цього й не втямить вже як слід, 
Не зніме шапку, не проллє сльози,  
Бо що ? — дорога, їздили вози, 
Гули вітри, бриніла хохітва... 
Велике діло — писані слова! 
 
Історії ж бо пишуть по столі. 
Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.  
Ми ж пишем плугом, шаблею, мечем,  
Піснями і невільницьким плачем. 
Могилами у полі без імен...

ЛІНА КОСТЕНКО

   Це вже поза будь-яким сумнівом: якщо в основі назви міста лежить слово "город", то безпомильно можна стверджувати, що навколишня територія була залюднена ще за старих-прастарих часів, та й місто виникло давно. Колись наші далекі предки, замешкуючи тут, "градили" своє пристанище, аби мати гарантію безпеки, захиститися від напасників. Бо ж відгороджена та забезпечена місцина (звана зчаста городом) все-таки давала якийсь прихисток людині у непевні часи   

Городків на Україні декілька, Підльвівський — один із найстаріших  серед них: про нього згадує ще літопис. Відтоді, звісно, і починає своє літочислення місто, хоч, ясна річ, існувало воно вже й до того. 
    Ще задовго до першої літописної згадки про Львів Городок був уже відомий як місце, де розгравалися важливі історичні події, вирішувалася доля людей і краю, перехрещувались інтереси королів та князів, старост та смердів, переплітались у міцний вузол торговельні шляхи. Сюди приїздили їх величності, аби над тихими плесами городоцьких ставів відчути, що все на світі — суєта суєт і ловлення вітру, а часами для того, щоб за валами та болотами навколишніми заховатися від ворогів своїх. 
   У давніх часах багато міст мали свої городи, однак не у всіх їх остаточних назвах зафіксувалося це слово. Городок свої корені не загубив, хоч у велике місто йому не судилося перерости, про що свідчить і зменшувальний суфікс "ок". 
   Під боком виростав Львів, відбирав у Городка, як і в подібних до нього містечок, багато функцій, зміцнювався, озброювався, зустрічав нападників могутністю своїх стін та мурів, хмарою стріл та куль, дзвоном мечів та посвистом щабель — був неприступним для ворогів, котрі за те спересердя трощили все навколо себе з удесятеренною люттю. Городок був першим на шляху і завше першим попадався їм під руку. Мусив платити кров'ю, невільництвом, пожежами, плачем і відчаєм за тріумфи своєї столиці. І коли    Львів після чергового набігу ворогів за короткий час гордо піднімав своє чоло, коли його торгівля і промисли оживали і приносили мешканцям достаток, Городок довго ще зализував рани. Не вдавалося містечку уникнути зустрічей з монголами, турками, татарами, військами гетьмана коронного і польового, князя литовського і польського, угорського і руського. Під час кожної сутички димілися пожежі, а земля вкривалася трупами. 
   Королю Ягайлові, мабуть, болота городоцьких ставів та високі земляні вали видавалися більш надійною охороною від ворогів, ніж львівські залізом куті брами, бо удостоював маленьке, регулярно руйноване містечко своєї високої уваги. Тут і зродилася королівська ідея про виняткову, місійну роль Польщі, яка мала реалізуватись у створенні держави від Балтійського до Чорного моря. Ця ідея для багатьох поколінь поляків була провідною зіркою, заради якої було пролито чимало крові. Ця ж ідея врешті привела до загибелі і розподілу Польщі між більш могутніми молодшими хижаками. 
   Заради тієї ідеї був зігнаний зі своєї землі українець, а його споконвічна земля віддана польському зайді, німецькому колонізатору, спритним жидівським гендлярам. Були часи в історії Городка, коли в ньому щонайменше мешкало українців... Ця жахлива несправедливість закріпилася в анналах історії тим, що на початку XX століття містечко було назване Городком Ягеллонським, а в його центрі поставлено пам'ятник королю. На спомин прийдешнім поколінням... про рабство, яке ніколи не було чуже нашій українській історії... 
   Городок, проте, не щез із лиця землі. Він відроджувався завдяки праці своїх мешканців і любові до рідної землі українця. Українські руки підводили місто з руїн, та воно знову діставалося новим зайдам й окупантам. 
   Не дивно, отже, що до наших часів від Городка давнього дійшло зовсім мало пам'яток. Та й ті здебільшого були і залишаються знаками колонізаторства. Лише меморіальні таблиці, хрести при дорогах і людська пам'ять засвідчують, що під чобітьми окупантів горіла Городоцька земля. Народ жив надією на визволення. За цей прийдешній день разом боролися селянин і ремісник, робітник й інтелігент. 
   На центральній площі, де колись польська шляхта страчувала гайдамаків, один за одним змінювалися пам'ятники — символи тієї чи іншої окупаційної влади. Аж поки не було знято фундамент під ними, на місці якого городчани вирішили виставляти кожного року на Великодні свята — писанку. Велику великодню писанку — як символ початку і воскресіння. Воскресіння рідної землі, рідного краю, віри, надії і любові.  

ПЕРШІ ТРИ ЛІТОПИСНІ ЗГАДКИ

   Не стало спокою на Руси після  смерті великого князя Романа, державця всієї Руської землі. Він загинув 19 червня 1205 року біля города Завихвоста на ріці Віслі. Йшов Із Володимира, де сидів на престолі, на допомогу братові своєму троюрідному, королю польському Лєшеку Білому, що сидів у Кракові. Був Лєшек Білий, котрого одна з найстаріших руських хронік — Галицько-волинський літопис називає Лестьком, сином польського короля Казимира II, Справедливим названого. У другому шлюбі був він одружений із двоюрідною тіткою Романа Оленою Ростиславівною. Не мав Лестько спокою від Владислава III Тонконогого, сина Мешка III Старого, який боровся за краківський стіл. 
   Нещаслива це була виправа Романова. Залишив свій загін великий князь позаду, а сам пішов у розвідку, з якої вже не повернувся, залишивши дружину Анну вдовою, а дітей сиротами. Як каже літопис, настав слушний час, аби вороги Романові тепер могли "скоренити плем'я Романове". Взялися за цю справу "безбожні галичани" та Володимир, син Ігоря Святославича. 
   Смута велика настала на Руси. Втрутився у боротьбу за владарювання Руською землею король угорський Андрій, на Гертруді з німецького княжого роду одружений. Шукала Гертруда на землі Руській престолів для владарювання свого роду. Дав Андрій синові своєму Коломанові, на дочці Лестька Саломеї одруженому, Галич, а Лестька король угорський посадив на стіл у Перемишлі. Маленьких дітей Романових, Данила та Василька, посадив король у Володимирі. 
   Та сталася якась образа королю Андрію від Лестька, і пішов він і вигнав Лестька з Перемишля. Образився Лестько на срамоту свою, послав посла свого до Новгорода Великого, де сидів Мстислав Мстиславич, Удатним названий, аби прийшов і сів у Галичі замість Коломана, бо вважав, що не Коломанові має Галич належати, а Мстиславові. Був Мстислав двоюрідним братом Лешкові по Олені Ростиславівні. Послухав Мстислав Удатний прохання Лестька, як колись послухав і великий князь Роман. Виправа Мстислава була більш удатна, ніж Романова, бо прийшов він у Галич та вигнав Коломана, а з ним і безбожних галицьких бояр. Та не збирався міняти Мстислав Новгород на Галич, а тому віддав заміж доньку свою за сина Романового Данила. Але Данило не захотів задовільнятися малим і почав вимагати, аби по батькові йому дісталося все, що належиться, а найперше нехай поверне той спадок Лестько. Не підтримав Данила Мстислав, і розгніваний молодий князь зібрав рать свою і пішов воювати землю Руську. Взяв Берестій та інших міст много і всю Україну. Тоді Лестько зібрав воїв своїх ляхів і пустив по слідах Данилових, аби відвоювати все, що він завоював. Та люто розправився з ляхами Данило і прогнав їх аж за ріку Вепр і зі славою великою повернувся у Володимир. 
   Розбитий Данилом Лестько пішов до угорського короля і просив, аби він замість нього посадив у Перемишлі сина свого Коломана, з Галича прогнаного. "Король тоді, — повідомляє про цю подію Галицько-волинський літопис під роком 6721-м від створення світу, або 1213-м від Різдва Христового, — послав багато воїв і Лестька, і прийшли вони до Перемишля. А Ярон, що тоді тисячу держав у Перемишлі, утік перед ними. 
   Мстислав же був [поза Галичем] з усіма князями руськими і чернігівськими. І послав він [тисяцького] Дмитра, [воєводу] Мирослава і [боярина] Михалка Глібовича проти них до Городка, бо Городок був відокремився, — в ньому були люди Судислава [Бернатовича]. Та коли Дмитро бився під городом, прийшли на нього угри й ляхи, і побіг Дмитро. Тоді ж Василь, дяк, за прозвищем Молза, застрілений був під городом, і [боярина] Михалка Скулу вбили, догнавши на [ріці] Щирці. І голову йому вони одрубали, три цепи знявши золоті, і принесли голову його до Коломана. Мстислав же стояв на ріці Зубр'ї, [і] Дмитро прибіг до нього. Оскільки ж Мстислав не міг битися з уграми, він просив зятя свого Данила і Олександра [Всеволодовича], щоб вони обидва заперлися у Галичі. [І] обіцявся йому Данило й Олександр піти в Галич, але Данило заперся в Галичі, а Олександр не зважився". 
   Така перша літописна згадка про Городок, і датується вона 1213 роком. Можливо, якби не зрада Судислава Бернатовича, боярина галицького, противника Данила Романовича та великого прихильника угорського короля, то не в цьому році, а значно пізніше було б згадане містечко. Та й не відомо навіть зараз через скупі літописні відомості, чи це було містечко, чи, скорше всього, город, тобто укріплення без навколишнього заселення. У всякому разі, з того літописного запису слідує, що город із замком був на той час доволі солідним, бо заперся у ньому досвідчений Судислав і очікував воїнів Мстислава. Де і на яких полях біля Городка відбулася та історична битва, сказати важко, але потерпів у ній поразку Мстислав. Вчасно поспіли на допомогу Судиславові угри та ляхи. Розбитий був тисяцький Дмитро, поклав голову боярин Михалко Скула...

Найдавніший план Городка  
(з кадастрової карти 1812 р.)

   З поля битви, з-під іскор, що вилітали від ударів зброї, серед димів  пожеж, зойку поранених та вмираючих, долітає перший раз згадка про  Городок зі сторінок найдавнішої  руської хроніки. Нещаслива ця згадка, так само як нещасливе поєднання двох пар цифр року: 1213. 
   Про Львів у ті древні часи ще не було нічого чути. Перша згадка про нього вирине на сторінках тієї ж хроніки через сорок три роки. Зі згадкою про Львів зникнуть згадки про Городок... 
   Довго не з'являлися записи про Городок на сторінках Галицько-Волинського літопису після 1213 року, хоча й надалі щербилися мечі за престіл, лилася ріками кров, дими від пожеж заволікали виднокіл. Зреклася претензій на володарювання дружина великого князя Романа, мати Данила, опісля Галицьким названого. Прийняла монаший чин і пішла доживати дні свої у монастир. 
   І тільки року Божого 1226 вдруге згадується Городок. Знову тоді незаспокоєний король угорський ішов воювати Русь і прийшов до Звенигорода, а "Мстислав, — повідомляє Галицько-Волинський літопис, — виїхав [на нього] з Галича. Угри, отож, виїхали супроти нього з королевих станів, і Мстислав бився з ними, і переміг їх, і гнали [його вої] за ними до станів королевих, рубаючи їх... І король розгубився і пішов із землі [Галицької] спішно. Данило тим часом прийшов до Мстислава з братом Васильком до Городка, і [воєвода] Гліб [Зеремійович прийшов] із ними обома, і мовили вони [Мстиславу]; "Піди, княже, на короля. Він же пополоханий ходить'" Але Судислав боронив йому, [Мстиславу, йти]..." Послухались усі порад Судислава, що не варто добивати короля угорського, бо ішов йому на поміч Лестько... 
   І ось уже втретє згадує літопис про Городок. Об'єднував Данило землі руські в одну державу. Противилися цьому князі, крамоли піднімали, зазіхаючи на Данилове місце. Смута облягла землю. Зрада пішла за зрадою. Але в році 1235-му "переможені були невірні галичани, і всі князі болохівські схоплені були, і привели їх у Володимир до князя Данила". 
   Довідавшись про це, Михайло Всеволодович, князь на престолі переяславськім, та Ізяслав, син Мстиславів, загрозили війною Данилові, якщо не відпустить їхніх братів. І навели "Михайло й Ізяслав на Данила ляхів, і русів, і половців множество". А Данило, як каже літопис, молився Богові і святому архієрею Миколі, аби той сотворив чудо. Вельми шанував цього святого Данило, як шанували його і по всій Руси, бо вважали Миколу Мирлікійського великим помічником у боротьбі проти половців. 
   „Тим часом Кондрат, [князь лядський], став [там], де нині город Холм стоїть. Послав він [ляхів] пустошити до [города] Червена, але васильковичі, стрінувши їх і бившися з ними, захопили лядських бояр [і] привели їх перед Данила в Городок". 
Це остання згадка про Городок на сторінках Галицько-Волинського літопису. Святий архієрей Микола Мирлікійський, свято якого припадає на 9 травня, вислухав благання Данила. Чи не тому на дитинці в Городку, а також у поближньому селі Дроздовичах була збудована церква цьому святому? 
   Городоцька церква св.Миколи достояла до Другої світової війни. Впала на неї бомба, і споруда згоріла; дзвони окупант узяв зі собою, бо потрібен був йому метал. Залишилася тільки дзвіниця, яку збудували якраз перед війною замість старої. 
   А далі прийшла на землю Руську кара Божа: найшла Батиєва орда. Гнались у заморські гареми руські дівчата, заморські ринки заповнилися руськими невільниками. Стало руський плач чути по всьому світові. Напише тоді літописець у своїй хроніці, що живі заздрили спокою померлих. Сплюндрованою зістала земля Руська. Назавжди зійде з історичної арени могутнє Галицько-Волинське князівство, роздеруть на кусники його сусіди. На землю Галицьку вступить польський окупант, котрий буде ссати її соки майже до кінця XVIII століття, поки його не замінить інший окупант — австрійський... 
   Не відомо, що творилось у колишній тверді Данила Галицького в Городку після падіння держави. Тільки легенди оповідають, що на тому місці, де стояв княжий замок, були глибокі підземелля. Заснуло там княже військо І мало спати, поки не протрубить ангел у свою срібну трубу, аби встало воно І захистило землю Руську від ворога. Видно, міцний сон був у княжих воїв... 
   За іншими переказами, не ангел мав збудити військо, а мусили воїни збудитися самі: в стелю підземелля встромлено меч, і якщо б по ньому потекла кров, то це означало б, що тою кров'ю наскрізь просякла земля — отже, треба вставати зі сну і боронити її... 
   Ніхто, проте, зараз не знає, де ті підземелля і звідки мав рознестися по світові голос срібної ангельської труби... 
   Немає жодних описів того древнього Городка, а тому все, що стосується його давнього часу, базується виключно на аналогіях з описами інших міст. 
   Місто мало природний захист. Утворювався він не урвищами та скелями, в яких гніздилися замки, а болотами та водами невеликої річки Верещиці, яка дістала таку назву через те, що починається з потічків біля села Верещиця і пливе в південно-східному напрямку до села Лелехівки, де творить невеличкий ставок. Він перший на дорозі річки. Другий, значно більший став, бачимо в Янові, а неподалік, у селі Страдчі, — третій. Зі Страдча пливе Верещиця через село Поріччя в південному напрямку, а трохи нижче Поріччя скручує на захід коло села Мальчиці, де знову розливається в став. Далі річка перетинає Стронну, Повітно, Цунів і тече аж до Кам'яноброду. Тут нагло змінює свій напрямок на південь, утворюючи великий став дроздівський, південна частина якого і є городоцьким ставом. З північної частини, від моста, цей став облягає Городок тісним водяним кільцем і розбігається на декілька рукавів таким чином, шо місто з усіх сторін оточене водою, рівень якої постійно підтримувався шлюзами. Старе русло ріки давно пересохло, довгі століття воно стояло під назвою "скітниківська фоса" і тільки в останній час майже повністю забудоване будинками. З Городка чисельні потічки та корита, на які розбита річка, збігаються на Черлянському передмісті І зливаються тут у черлянський став, на якому до Першої світової війни стояла відома в усій Європі папірня братів Колішер. З черлянського ставу Верещиця витікає, зробивши велике коліно, і змінює напрямок Із південного на південно-східний, відтак переходить у великий став у Любені Великому, залишивши біля Городка, а точніше на підступах до нього з півдня, мочари. За Любенем ріка входить у Комарно, утворюючи на своїх скрутах величезні болота та мочари, які в минулому надійно захищали місто від ворогів. 
   Зрештою, подібні мочари та болота супроводжують не тільки Верещицю, але й численні допливи до неї, бо саме через околицю Городка проходить Головний Європейський вододіл. Невеличкий потік, котрий починається біля лісу Ярина, розливається під Волею Добрівлянською у велике водоймище, а під колишньою німецькою колонією Вайсенберг — у білогородський став. Саме цим болотам судилося зіграти вирішальну роль під час відомої Городоцько-Кам'янобродської битви Богдана Хмельницького. Перебігаючи ще ряд сіл і залишаючи знову чисельні болота, впадає Верещиця у Дністер. 
   На старому кориті річки Верещиці, там, де колись стояла церква св. Миколи, знаходився дитинець, на території якого мешкав воєвода — підвладний князя і виконавець його волі. Ім'я воєводи тих часів, коли вперше згадав про Городок Галицько-Волинський літопис, не дійшло до нас. Відомо, що 1384 року, вже при окупації Руси поляками, тут ще залишалися старі звичаї, воєводив у Городку Іван Малий, а через два роки — Юрій (прізвище його невідоме). 
   Від дитинця в напрямку на південь, до ще однієї голосної городоцької пам'ятки архітектури — церкви Івана Хрестителя, тягнулися передгороддя і підгороддя. Донині зберігся топонім передмістя, що безпосередньо прилягало до дитинця, — Скітник. 
   Як виглядав Городоцький замок, де стояв Данило Галицький та під яким протягом такого короткого часу розігралося стільки драм, не відомо. Не знати навіть, де точно був збудований цей замок, коли й ким знищений: чи ордами Батия, чи вже при окупації поляками, котрі побудували свій новий замок? Опис подій, проте, що відбувалися тут, залишився у численних документах та хроніках... 

Повернутись на початок

ПОЧАТКИ НЕВОЛІ

 
   Городок разом з іншими руськими землями був завойований Казимиром  Великим. Було це вже місто, яке відігравало  доволі помітну роль у житті краю. І саме тому, що через нього йшли торговельні шляхи зі Сходу на Захід і з Заходу на Схід. Один із шляхів вів через Сандомир та Любачів, а другий — через Ярослав та Перемишль. Розходились і злучались ті дороги в Городку, від чого місто мало велику вигоду. До Львова, що лежав за 25 кілометрів, не завше можна було встигнути перед закриттям численних брам, рогаток та фірток, тому, аби не ризикувати, мандрівники та торговці найчастіше зупинялися тут, у Городку, отримуючи дах над головою, теплу їжу і прихисток. З часом з'явилися в місті великі склади товарів (партії сукна, воску, меду, хутра, коріння), ятки та мануфактурні крамниці. Та невдовзі перебрав ті склади на гуртові товари до себе Львів, полишивши Городку, що був у нього під боком завше готовим на всілякі послуги, тільки склади кухонної солі, яку виробляли на дрогобицьких жупах, від чого стали називати містечко Городок Сільний. 
   Сіль була найціннішим товаром, на який ласо дивилися сусіди. Ця захланність у них розвивалася щораз сильніше, і поштовх до неї дали колишні династичні плани та політика, яку вів Володимир Великий. Через подружжя Русь за Володимира пов'язалася не тільки з Візантією, а й з Німеччиною. Анна була рідною сестрою Теофанії, жінки німецького цісаря Оттона II, яка від імені малолітнього державця Отгона III управляла Німеччиною. Син Святослава став зятем польського короля Болеслава Хороброго, другий син — зятем шведського короля, а донька Премислава — жінкою угорського короля. 
   Через оті посвоячення родів І почалася суперечка, жертвою якої постійно був Городок, його соляні склади та землі. Ще 1209 року угорський король Андрій ні з того, ні з сього через посвоячення прилучив Галичину до Угорщини і до всіх своїх титулів долучив ще один: "король Галичини". 
   Претензії родин одна до одної за Галичину набирали щораз різкішого характеру і врешті привели до того, що в травні 1340 року був отруєний останній галицько-волинський князь Юрій Тройденович. Ще не встигло охолонути тіло князя, як розпочалася запекла боротьба за Галицьку землю і, зокрема. за Городок. Загибель Юрія Тройденовича (Юрія її Болеслава) обернулася великою трагедією для України. Це була доба. коли два сусіди України вийшли зі стану анархії та міжусобної боротьби і розпочали державне будівництво під проводом талановитих королів: Польща — під кермом Казимира III Великого, а Угорщина — Карла Роберта. 
   Тепер на політичне спорожнілу Галицьку землю накинулися претенденти. Чи з не найбільшими зазіханнями на спадок виступили номінальний "зверхник-покровитель" Руси татарський хан Узбек, литовський князь Любарт та угорський король Карло Роберт. Однак усіх Їх випередив свояк покійного галицько-волинського князя — польський король Казимир. Зовсім не маючи намірів встрявати із суперниками у переговори та дипломатичні Ігри, він пішов та "огнєм і мечем" звоював Львів і Галицьку землю, прилучивши їх до ”зємі ойчизни". А польські шовіністичні підручники ще в 30-х роках нашого століття запевняли, що Львів заснував Казимир Великий, а назвав так місто тому, що по його центру в час заснування бігали леви. От тільки не відомо: африканські. уссурійські чи специфічні, ще не знані науці, польські леви?...   

Захоплення Львова було тільки початком запеклої боротьби між претендентами. Аби закріпити успіх, польський  король пообіцяв руським боярам зрівняти їх у правах із польською шляхтою і підтвердив це численними грамотами на право володіння земельними наділами, лісами та пасовиськами. Бояри, люди гонорові, повірили королю. Однак проти такого зрівняння категорично виступила польська шляхта, і король змушений був швидко забути про обіцяні ним привілеї. Від руських бояр почав забирати землю, а самих їх підло знищувати. Рятуючись, боярство втікало до "номінальних зверхників" — татар і шукало їх підтримки, щоб помститися за заподіяні кривди. Земля Галицька, а, отже, й Городок, перетворились у бойовище... 
   Шляхта не хотіла здавати своїх позицій. На допомогу Їй, як не прикро, кинувся костьол. На Галицьку землю посунули ордени францисканців та домініканців. Не тільки любов до ближнього проповідували вони... Знищувалася православна церква. Захоплювалися монастирі. Творилася відкрита наруга над руською вірою. Створену в Галичі рим о-католицьку єпархію 1412 року перенесено до Львова (до речі, існує вона й тепер). 
   По смерті Казимира Великого Галичина перейшла до наслідника Людовіка, короля Угорщини. Йому не дуже хотілося пхатися у справи руські, які самі по собі кликали до Бога, а відправив у Галичину як намісника шлезького князя Владислава Опольчика. Через сім років правління шлезької маріонетки Галичина знову була прилучена до Угорщини (1377 р.)... 
   Про Городок заговорили документи саме при наступнику Казимира III Великого Людовіку, котрого, як і його попередника, також нарекли Великим, хоч був він, як твердять історики, більше королем угорським, ніж польським, і скаржаться польські хроністи, що занедбав король справи завойованої Руси, яка ставала більше угорською, ніж польською. Сиділи по містах завойованої Казимиром Великим Руси не польські старости, а угорські, і запроваджували вони не польський, а угорський порядок, хоча правив усіма старостами та й Руссю Владислав Опольчик. 
    Можливо, не знайшлося би місця Городку на сторінках чергових хронік, якби не те, що надто припав він до душі Владиславу Опольчику. Навіть для літописців було загадкою, чим міг так привабити Городок Опольчика. Кажуть, подобалися йому спокійні води Верещиці, рідко тривожені бурею. Манила дзвінка тиша та цілюще повітря. Над ставом збудував собі Владислав Опольчик замок, про який писемні джерела повідомляють, що він своїми "відрогами мирно спадав до обох берегів річки". Пізніші дослідники встановили, що стояв він у тому місці, де проходить центральна алея при вході до міського парку, а відтак тягнувся через теперішню забудову кінотеатру. 
    За Владислава Опольчика починається активна полонізація міста та його околиць. Як бастіони польськості на тутешніх землях найперше постають й активно підтримуються костьоли. Коштом обдирання місцевого населення уфундованому латинському костьолику король 1372 року віддає у дар чималі грунти, а перед тим ще й велику суму грошей. Не обминув своєю ласкою (знову-таки коштом корінного українського населення) Владислав Опольчик й "один з найстаріших монастирів" на Руси, як у цьому до сьогоднішнього дня намагаються переконати автори польських патріотичних видань, — монастир францисканців, що притулився під боком королівського замку. І йому врізав багато земель щедрий магнат. І костьол, і монастир мали засвідчувати те, що, мовляв, землі ці споконвіків були і є польські. 
   Відчинилися городоцькі брами для всіляких зайд з Польщі та Німеччини, що зганяли зі своїх посілостей місцевих жителів, забирали їх землі. Вже за Владислава Опольчика в центрі міста рідко можна було чути українську мову. 
   Любив, пишуть хронікарі, Владислав Опольчик відпочивати від державних справ у Городку і вдивлятись у поверхню ставу... Та не судилося йому довго задивлятись у тихі плеса. Настали бурхливі часи. Королева Ядвіга почала допоминатися земель, які колись для польської корони придбав її дід Казимир Великий. Була вона молодшою дочкою Людовіка Великого, котрий більше дбав про угорські, ніж польські, справи, але, як людина не без амбіцій, будував грандіозні династичні плани, в разі реалізації яких під його короною могла опинитися майже половина Європи. Побудував ті свої плани Людовік на тому, що вирішив повіддавати своїх трьох дочок заміж за сусідніх монархів і таким чином зібрати ті землі в одне ціле. Ще коли Ядвіга була шестирічною дівчинкою, батько заручив її з австрійським ерцгерцогом Вільгельмом, надіючись з'єднати угорський трон з австрійським. Можливо, так би усе і сталося, якби не смерть старшої дочки Катерини, яку на основі договору в Кошицях 1373 року польські вельможі визнали своєю королевою. Після ж її смерті на з'їзді в Альтсолі 1382 року було вирішено передати корону її молодшій сестрі Марії, зарученій з бранденбурзьким маркграфом Сигізмундом Люксембурзьким, на основі чого маркграфство об'єднувалося з угорською короною. Однак після смерті Людовіка Марію проголосили угорською королевою, а тому польська шляхта на з'їзді в Родом'ї та Висліцях вирішила поставити на польський престіл лише ту угорську принцесу, яка постійно житиме в Польщі, і для захисту цієї постанови створила конфедерацію. Дана акція була, безумовно, вчинена проти Марії, котру польські вельможі не хотіли бачити своєю королевою. 
   У державі розпочалася боротьба між різними політичними угрупованнями, що набирала відкритого характеру міжусобиць, котрі знесилювали країну. Врешті у цю боротьбу втрутилася партія сестри Марії — Ядвіги, котра, згідно одних джерел, народилася 1372 року, а згідно інших — 1370-го. В цьому виснажливому протистоянні прибічники Ядвіги взяли верх. На побажання конфедератів Ядвіга згодилася постійно мешкати в Польщі. Вона прибула у Краків, де 13 листопада 1384 року її короновано на польський престіл. За Ядвігою у Краків прибув її наречений Вільгельм з наміром одружитися з нею, однак проти цього рішуче виступили польські магнати, оскільки на той час визріла вигідна можливість створити союз з литовським князем Ягайлом. Ядвіга, як свідчать хроніки, дуже любила свого нареченого і навіть чути не хотіла про Ягайла. Коли, наприклад, ЇЇ зачинили у покоях, то вона з сокирою в руках кинулася на варту, аби прокласти собі дорогу до Вільгельма. Всі намагання люблячих були, проте, даремні. Спритний і високоавторитетний краківський єпископ Петро Виш переконав королеву у величі її місії: вийшовши заміж за Ягайла, вона наверне у християнство язичницьку Литву. 
   Та й, окрім тих великих цілей, Ягайло справді хотів одружитися з Ядвігою. Ягайло, або Ягелло, походив з православної родини литовських князів і при хрещенні за грецьким звичаєм дістав ім'я Яків. Великою побожністю відзначалася його мати, православна княгиня на ім'я Юліанна. Ревним християнином, як стверджують дослідники, був і Ягайло, хоча є достатньо свідчень, що був він по своїй природі запеклим язичником. Став Ягайло великим князем литовським після того, як 1377 року помер його батько Ольгерд. Він одразу змушений був захищати свій спадок та право на трон від свого ж таки дядька Кейстута. Особливо непримиренною боротьба за трон була зі сином Кейстута та його дружини Біруте — великим князем литовським Вітовтом. У цій усобиці Ягайло отримав перемогу. Кейстута та Вітовта було кинуто в підвали Кревського замку, але Вітовту вдалося звідти втікти до магістра тевтонського ордену і укласти з ним союз проти Ягелла. В результаті цього Ягайло змушений був відмовитися від Жмуді і зобов'язувався протягом чотирьох років прийняти католицьку віру. Він розумів, що орден на тому не зупиниться і змусить його приносити щораз нові жертви. Таким чином, об'єктивні обставини примусили Ягайла шукати союзника в боротьбі проти Вітовта та тевтонського ордену, і він звернув очі на найближчого сусіда — Польщу та королеву Ядвігу, яка тільки укріплювалася на польському престолі. Проти союзу з Литвою польські магнати не виступали, розуміючи, що в результаті їх хитрої політики литовські землі, як і руські, вдасться приєднати до Корони, а тому вирішили той союз скріпити шлюбом Ягайла з Ядвігою. 12 лютого 1386 року Ягайло прибув з почесним супроводом у Краків, 15 лютого вихрестився з православ'я, діставши при цьому ім'я Владислав, а 18-го — обвінчався з Ядвігою. 
   Жив він у Польщі і через намісників правив Литвою, вважаючи її частиною своєї держави. Такий стан речей викликав величезне незадоволення у Литві. Очолив опозицію, як можна було чекати, Вітовт; з ним вдалося домовитися у такий спосіб, що він був визнаний князем литовським, але верховна влада належала Ягайлові. 
   Союз з Литвою був врятований, і подружжя взялося наводити порядок у своїх володіннях. Ягайло зайнявся Литвою, фундуючи нові єпископства та навертаючи литовців у християнство, а королева Ядвіга — Руссю, що дісталася їй від діда Казимира, але тепер перейшла фактично в руки угорських старост, яких понаставляв тут Людовік Великий, її батько, а керував тепер ними Владислав Опольчик. Оскільки Опольчик мав на той час свій замок під Львовом, у Городку, то туди й вирядилася королева Ядвіга відбирати свій спадок. Виправа її на Городок зайняла помітне місце у польських хроніках. У королеви якраз померла мати, вона була в глибокій жалобі, але обов'язок до вітчизни був вище за все, і тій вітчизні вона присвячувала "кожен удар свого серця" і "ціле щастя своє та дні ясні". Кажуть ті ж хроніки, що йшла відбирати свій спадок Ядвіга не мечем та вогнем, а тільки словом, що до душі припадало, та ласкою, від котрої зацвітало все навколо. Щоб те слово було більш дохідливим та щоб його могли краще почути, вирушила на Городок королева з великим почтом, де не забракло мужів достойних та таких, які вміли добре володіти мечем. 
   Почувши про той повний любові і ласки похід, втікали з-перед очей королеви, залишаючи часто на столах свіжо-приготовану вечерю, угорські старости, що, мов короста, пообсідали міста та фортеці. Даремно протестував Владислав Опольчик, посилаючись на якісь там привілеї Людовіка Угорського. В останніх днях лютого 1387 року стала велика королева своєю ногою на землю Городоцьку. Втік із замку посадник угорський, гостинно відчинилися перед Ядвігою двері. 
   Так, мали рацію пізніші історики, котрі твердили, що саме тут, у Городоцькому замку, вирішувалася доля Галичини і саме тут відпрацьовувалися схеми, які потім успішно застосовувалися для полонізації та колонізації українських земель. 
   Сильно образилася королева Ядвіга на Львів, котрий, дізнавшись, що вона вже в Городку, не прийшов її вітати і не підніс на подушці ключі від своїх брам та від сердець мешканців своїх. Уже й не відомо, завдяки кому й чому — чи чарівній усмішці королеви, чи мечам Її придворних та воїв, — а все-таки зібралися на Городоцькім замку представники Львова і признали над собою зверхність польських королів на віки вічні. Б'ють у литаври польські хроніки від тої вістки з Городоцького замку про торжество історичної справедливості: споконвічні польські землі повернулися у лоно своєї матері-вітчизни! А добилася цього королева Ядвіга, яка опісля буде беатифікована у розряд святих. 
   "Матір-вітчизна" Польща давала заблуканій Руси гарантію захисту від монголів, татарів та всіляких напасників і не хотіла нічого в нагороду собі, крім одного: щоби тільки на тілі Руси родився хліб і до хліба для загального добра. 
   Дня 1 березня 1387 року видала Ядвіга листа, писаного на залізній блясі, до львівських міщан, що можуть вони приїхати у Городок поклонитися своїй володарці, яка гарантує їм життя. Такий же лист на залізній блясі до львівських міщан випустили і ті, що супроводжували королеву до Городка і краще, ніж вона усмішкою та чаром, володіли зброєю. А були то щонайбільшої ваги у Польщі достойники: каштелян краківський і перший достойник королівства Добєслав, каштелян сандомирський і калішський Спитко, Кристин з Острова, Гнєвош з Далевіц та інші... 
   Мало слово королеви велику вагу! Вже на ранок 2 березня зароїлося місто від прибулих львівських райців, котрі прочитали листа на блясі. Знали вони Городок добре, бо мали тут своїх родичів і справи. Отож приїздили сюди, стави винаймали, а навіть володіли нерухомістю, як, наприклад, поважний мешканець Львова з чисто "русинським" прізвищем Генрик Клемме. 
   Впали прибулі на коліна і просили у молоденької королеви захисту та безпеки. Просили укласти з ними договори. І Ядвіга укладала, не ущемивши нікого в правах, і дала відчути, що розмовляє з ними, як рівна з рівними. Залишила міщанам усі ті привілеї, які надав їм ще Казимир Великий. 
   Король Ягайло приїхав у Городок уже, як кажуть, на готове. Деякі дослідники сумніваються: чи зумів би він так делікатно обійтися зі Львовом, як це вдалося зробити Ядвізі, чи довелося би йому при так запальному характері в черговий раз хапатися за меч? Декотрі взагалі вважають, що насправді він не був польським королем, а тільки чоловіком польської королеви. Одні стверджують, що був Ягайло достойником невеликого розуму і слабкого характеру, інші ж категорично заперечують це і славословлять його величезні здібності, сильний характер та надзвичайно великий вплив на хід історичних подій. 
   Як би там не було, але, впоравшись трохи зі справами у Литві, вирушив Ягайло по слідах своєї жінки на Русь і 18 листопада 1387 року став перший раз на Городоцькім замку. Сподобалося тут королю. Тиша, мирні плеса ставків, співи птахів, сюрчання польових коників, блакить неба, жовті лани збіжжя, крякіт диких качок у заплавах — все це нагадувало йому рідний край, і відізвалася до Городоцької землі любов'ю проста душа литвина. Бо чим інакше пояснити оту прив'язаність короля до маленької тихої місцини? Був же під боком Львів, запрошував до себе, посилав до королівського столу все, що мав найдорожче і найсмачніше, а король уперто сидів у Городку...