Історія документів в Україні

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Самбірський технікум економіки  та інформатики

 

 

Реферат

на тему: « Історія документів в Україні»

 

          

                                                                  Виконала:

студентка групи 33е

Ілинич Іванна

Перевірила:

Мельник О.М.

Самбір, 2013

План

Вступ

1. Початок розвитку справочинства

2. Розвиток справочинства  у XIV і XVI ст.

3. Роль братств для  розвитку справочинства в Україні

4. Розвиток справочинства  за часів Гетьманщини

5. Радянське справочинство

6.Справочинство в незалежній  Україні

Висновок

 

Вступ

Діловодство — це діяльність, яка охоплює питання документування та організації роботи з документами в процесі управлінської діяльності.

Особливості сучасного діловодства  полягають, насамперед, у переведенні його на державну мову, широкому застосуванні комп'ютерних систем оброблення та друкування документів, необхідності дотримання вимог чинних державних стандартів у цій галузі, впровадження раціональних прийомів роботи.

Дотримання стандартів з діловодства у практичній роботі органів управління та документування сприяє .встановленню чіткого організаційно-технічного порядку, викоріненню бюрократизму й тяганини. Опанування прийомів раціональної роботи з документами дає змогу скоротити час на їх складання, оброблення й пошук, організувати чіткий контроль за проходженням та виконанням документів. Зрештою, правильно підготовлений і належним чином оформлений документ — це свідчення культури виконавця.

На сучасному етапі діяльність будь-якого закладу, установи, фірми, організації без секретаря неможлива. Секретар - перший, з ким зустрічається відвідувач в установі. Від нього багато в чому залежить, як розпочне свій робочий день керівник. Від поведінки секретаря залежить престиж фірми, в якій він працює, зрештою, настрій партнерів і клієнтів фірми, установи, організації. Секретар - це помічник, який основну роботу з документами бере на себе, даючи змогу керівникові творчо працювати в суто виробничому плані.

Документи з’явились разом з  писемністю, спочатку як засіб закріплення майнових відносин, а потім, із розвитком писемності, стали засобом спілкування, передавання інформації. Документи є одним з важливих сховищ людської пам'яті.

 

 

1. Початок розвитку справочинства

Із стародавніх часів дійшли до нас різні види документів, завдяки яким ми пізнаємо історію країни, особливості побуту та відносин, які формувалися в ті далекі часи.

Документи з'явилися разом з  писемністю, спочатку як засіб закріплення  майнових відносин, а потім, із розвитком писемності, стали засобом спілкування, передання інформації. Документи є одним з важливих сховищ людської пам'яті.

Приватна власність та заснована  на ній індивідуальна праця призвели до майнової та соціальної нерівності, що закріплювалось у документах. Цей процес призвів до утворення класів. Усе це відображено в документі - пам'ятнику давньоруського права - Руській Правді, найстарішому і найважливішому документі, що зберіг давні норми звичаєвого права (термін "правда" тут означає закон). Оригінал цього документа не зберігся. Маємо лише численні (близько 300) списки, тобто копії, найстаріші з яких датуються XIII ст.

Важливим документом тогочасної епохи  були княжі устави, а також церковні устави. Княжі устави спрямовувались на зміну внутрішніх державних норм і порядків. Прикладом може бути "Устав Володимира Мономаха", що став частиною Руської Правди. Церковні устави мали на меті впорядкувати становище церкви у державі, забезпечити церкву матеріально. Збереглися церковні устави князів Володимира і Ярослава.

Зі створенням Давньоруської держави  писемність стала необхідною для  відносин, укладення угод з іншими державами. В умовах формування класового суспільства виникла потреба у складанні заповітів, записах боргів, укладанні купецьких контрактів, у написах на речах про їх приналежність тощо. Важливі документи давньоруські князі зберігали пильніше ніж коштовності. Відомо, що за князювання Ярослава Мудрого зібрання найдавніших грамот і договорів Русі з іншими державами розміщувалося у Михайлівському боковому вівтарі Софіївського собору. Припускають, що тут зберігалися документи доволодимирського часу. Одним з найбільш відомих сховищ ділових паперів був також Києво-Печерський монастир, заснований за часів правління Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, із міста Любеча, що на Чернігівщині.

Найважливішим і найдавнішим історичним документом є літопис "Повість  временчих літ". Одним з найбільш відомих є Лаврентіївський літопис, що датується 1377р. та Іпатіївський літопис, початок XV ст.

Вже в ті далекі часи документові надавалося великого значення, він був гарантією виконання зобов'язань. У договорі 944 року з Візантією читаємо: " .Віднині ж хай приходять до князя руського з грамотою, в якій будуть засвідчені їх мирні наміри . Якщо ж прийдуть без грамоти, то хай утримуються під вартою, доки не сповістимо про них князю Ігорю".

Про початок нашої держави ми дізнаємося з різних літописів, яких збереглося не так вже й багато. Однак про нашу історію йдеться в документах-літописах інших народів. Наприклад, у грецькій книзі "Житіє Стефана Сурожського" згадується, як наприкінці VIII ст. руський князь Бравлін спустошив грецькі береги Криму, що належали тоді Візантії. Грецький імператор Теофіль приймає послів 839р. "від руського короля".

Князь Аскольд у 860р. пішов походом на Візантію, про що докладно в своїх проповідях описує грецький митрополит Фотій.

Договори Русі з греками, які "Повість  временних літ" приписує Олегові  і датує 907 та 911 роками, насправді  були укладені у 869 та 874р. Аскольдом. Вони були дуже вигідними для Русі. Візантія сплатила переможцям величезну контрибуцію і зобов'язалася надалі сплачувати данину. Забезпечувались також торговельні та дипломатичні інтереси Києва.

У "Житії Георгія Амастридського" згадується, що на початку IX ст. Русь нападає на Візантію. Як бачимо, походи на Візантію здійснювалися задовго до Олега. Олег не був першим князем Києва. Набагато краще достовірні джерела висвітлюють діяльність його попередника Аскольда і навіть напівлегендарного Кия. Аскольд та його брат Дір не були варягами, а слов'янами і нащадками засновника Києва - полянського князя Кия. Отже, вони і були законними спадкоємцями київського престолу. На варягів їх перетворили автори так званого "Початкового літописного зведення", укладеного в Києві за Ярослава Мудрого. Зроблено це було з метою виправдати захоплення Києва Олегом. Олег не належав до династії Рюриковичів, він після смерті Рюрика 879 року виконував функції регента (правителя) при неповнолітньому Ігореві. Це чітко засвідчують давньоруські документи. Олегові, як правителю, доводилось підкоряти древлян, сіверян, радомичів. З документів знаємо, що в Коростені (місце битви Овруч) Олег загинув. За літописами, після Олега правив Ігор, за ним - вдова Ігоря Ольга, яка почала з помсти за смерть чоловіка. Святослав княжив недовго, але славно. Він усе життя провів у походах, завоював чимало земель.

Апогеєм могутності Київської Русі вважається тривале князювання Ярослава Мудрого (1019-1054). Його гучна слава опиралась передусім на досягнення внутрішньої політики. Завдяки його підтримці швидко зростає церква. Монастирі перетворюються на осередки культури. Населення стає дедалі освіченішим. Київ ряснів 400 церквами. Найбільшим діамантом був собор Святої Софії (на зразок храму у Константинополі). Ярослава прозвали Мудрим за зведення в ті часи законів у "Руську Правду", яка стала правовим кодексом усієї країни. Вмираючи, Ярослав Мудрий поділив Руську землю між сімома синами, і не було спокою на Руській землі.

 

 

2. Розвиток справочинства у XIV і XVI ст.

У XIV і XVI ст. долю України визначали Литва, Польща, Московське князівство та Кримське ханство, яке було пов'язане з сильною Османською імперією.

Населення України боролося не тільки за політичне самовизначення, але  й за саме існування. У XIV ст. історичні  події розвивалися у несприятливому для України напрямі. Від стародавнього Києва залишилась лише тінь його колишньої слави. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. У 1340р. литовські князі рішуче проголосили: "Вся Русь повинна належати литовцям". Литовці легко приєднували роздрібнені міжусобицями князівства. У 1362р. зайняли Київ. У 1363р. рушили на Поділля і завдали нищівної поразки Золотій Орді. Литовські князі підпорядкували собі велику частину Білорусі та України. Однак історичні документи свідчать, що литовці виявляли незмінну повагу до місцевих звичаїв, вони не ламали старого і не впроваджували нічого нового. Свої завоювання вважали місією "збирання земель Русі".

Тривалий і всеохоплюючий вплив  на долю українців справила експансія Польщі.

На землях України, які поступово  входили до складу Великого князівства Литовського, судова і адміністративна  влада до середини XVI ст. здійснювалася старостами, державцями та воєводами. У кожному повіті функціонували три судові установи: гродський, або адміністративний, земський і підкоморський суди. 

Все, що відбувалося у судах, заносилося до актових книг. У книги, які велися під час судових сесій "рочков", вписували судові протоколи кримінальних і цивільних справ. Записи були аналогічними до нотаріальних книг. До них вносили різні приватно-правові документи: дарчі, купчі, боргові, продажні, а також контракти. Там містилися й королівські жалувані грамоти та "привілеї", сеймові конституції, люстрації, інвентарі та інше. Поточні книги призначалися для скарг, "свідчень" і реалізацій возних, заяв, "протестанцій" та повідомлень найрізноманітнішого характеру й змісту.

Більшість книг вели за подвійною  системою: спочатку акти записували до чернетки - "протоколу" за скороченою схемою, а потім переписували у чистовик - "ідукту". Акти вписували у "секстерни", зошити, складені з 4-6 аркушів паперу. Секстерни за рік зшивалися в актову книгу. Коли документів збиралося багато, з них формували томи.

Для полегшення впорядкування аркушів  останнє слово на кожному з них записувалося першим на наступному. Якщо справу не довели до кінця, то залишали вільне місце, на якому писали літеру Z або слово "vacua".

Правильність написання актів  перевіряли. Про це свідчать позначки на полях, наприклад: "Тот аркуш порядней треба бы переписати". Нумерацію актів, слов'янську та арабську, проводили вибірково; нумерація ж аркушів була введена пізніше. Актові книги ретельно зберігали.

З 1435р. почалося переведення Русі на польське право, яке цілковито нищить рештки староруського права на наших землях.

Гніт завойовника відчувався на кожнім кроці: економічний добробут підірваний, національність, віра опльовувались, вищі верстви суспільства зрадили. Але щоб захистити себе від  повного знищення із народу постає нова грізна сила - козацтво.

Козаки жили і раніше на вільних  землях, але як на новий прошарок суспільства на нього звернули увагу у 1480-х роках, а особливо з поширенням кріпацтва в середині XVI ст., оскільки їхня кількість почала суттєво зростати. Спочатку переважали селяни-втікачі, але були серед них і міщани, позбавлені сану священики, збідніла знать. Групувалися козаки в загони-ватаги. Згодом у степу заснувались укріплення (січі) з невеликими цілорічними військовими залогами, а для багатьох козакування перетворилося на постійне заняття. Козаки були ідеальними оборонцями кордонів від татарських наскоків. Першим магнатом, який організував козаків і заснував Запорозьку Січ, колиску українського козацтва, був Дмитро Вишневецький (Байда), канівський староста, легендарний козацький полководець, визначний громадський діяч. Перший козацький гетьман.

Значною силою, що стримувала експансію  турків, було запорозьке козацтво. Козаки організовували численні походи на турків. Більшість нападів здійснювалась морем. Козацькі флотилії складалися переважно із 40-80 чайок - довгих, вузьких і неглибоких човнів, у кожному з яких вміщувалось 60 чоловік. Ще до заснування Січі козаки таким чином у 1538р. зруйнували турецьку фортецю Очаків. У 1595р. австрійські Габсбурги послали на Січ свого посла Еріха фон Лясоту для укладення угоди про спільний виступ проти турецьких міст у Молдавії. Встановив контакти із Запорозькою Січчю і Папа Римський. Січ діяла як суверенна держава, вступаючи у війни і підтримуючи зовнішні стосунки.

Турецький історик XVII ст. Найма зазначав: "Можна стверджувати напевно, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті ніж ці . Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи завдяки своїй хоробрості та вправності в морських боях не мають собі рівних в усьому світі". Перемоги додавали козакам упевненості у власних силах, вони почали себе називати охоронцями віри, борцями за народне благо.