Становлення української літературної мови у другій половині XIV – XV ст.

Міністерство  освіти, науки, молоді та спорту

Львівський  національний університет ім. Івана  Франка 
 
 

РЕФЕРАТ

з дисципліни: «Історія української літературної мови»:

Становлення української літературної мови у другій половині XIV – XV ст. 
 
 
 
 
 
 
 

Львів – 2011 р.

ЗМІСТ

1. Мова ділових паперів як основа формування літературно-писемної мови періоду другої половини XIV – XV ст.                                                           
2. Загальний огляд пам’яток юридично-ділового стилю та їх характеристика
3. Словник староукраїнської мови XIV – XV ст.                                                   
4. Пам’ятки релігійного стилю XIV – XV ст. та особливості їх мови

Список  використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Мова  ділових паперів  як основа формування літературно-писемної мови періоду другої половини XIV – XV ст.

    Головним  репрезентантом української мови XIV — першої половини XVI ст. стають юридичні документи: дарчі і купчі грамоти, заповіти і под. їхня мова — це колишній «низький» стиль літератури Київської  Русі. Проте ця мова, як губка, вбирала  в себе місцеві українські і засвоєні іншомовні елементи, все далі відходячи  від церковнослов’янської традиції/

    І все ж церковнослов’янська мова не здавала своїх позицій: точилася постійна боротьба між церковнослов’янськими  і живомовними елементами. Це відображалося  насамперед у графіці. Староукраїнська  мова того часу не розлучалася з  традицією уживання таких літер, як Ђ, ω, Ж, А, хоч могла б використати (і робила це) для передачі відповідних звуків літери и, о, у, ıа.

    Графічна  система грамот у різних регіонах варіювалася. Так, у грамотах XV ст. з  Центральної України зовсім не вживалися  юси (правда, до наших днів дійшли не оригінали документів, а їх копії), в галицьких і волинських грамотах Ж відсутній, а А виступає або на місці етимологічного ę* (кнА[з] 1, землА, зАть, мЂсАць, тисАча) або ж як /а/ з попереднім пом’якшенням приголосного (днА, досмотрАть, дАдА, жАловали); що ж до молдавських грамот, де найповніше виявляє себе церковнослов’янська традиція, обидва юси вживаються, але якщо Ж виступає переважно в своєму природному значенні (єдиносЖщнаа, бЖдет[ь], пЖтевех[ъ]), то А переважно позначає м’якість попереднього приголосного перед /а/ (хотарА), сполучення /йа/ (боАрин, хр̃[с]тїАнского) або навіть виступає замість Ђ (вАрному, прА[д], въсА[м]).

    І хоч фонетична й морфологічна системи української мови у грамотах, здається, повністю перемогли, але традиційна система письма часто це приховувала. До того ж такі традиційні церковнослов’янські  риси, як щ замість східнослов’янського  ч, жд замість ж та є замість о на початку слова, інколи виступають у тих самих словах паралельно: помочь — помощь, будучии — будущий, тисяча — тысАща, сущь, творясчыхъ; рожества — рождества; озера — єзера. Українські фонетичні риси, закамуфльовані традиційним письмом, виступають все ж значно виразніше, ніж у попередній період. Цьому сприяла і та обставина, що тогочасна українська літературна мова була представлена переважно діловими документами, тобто «низьким», або іншими словами, «розкованим» стилем.

2. Загальний огляд пам’яток юридично-ділового стилю та їх характеристика

    У мові грамот панує повноголосся (берег, болота, веременьемъ, городъ, володети, стороною — страна[мъ]), в на початку слова /49/ послідовно чергується з у /оу/ і навпаки (всякій — усАкии, вси — оуси, внучатомъ — оунучАтом; оучинила — вчинила, оужитки — вжитки, оударилъ — вдарилъ), на місці етимологічного Ђ уживається е (частіше) або и (вЂчные — вечные, всЂмъ — всемъ, всимъ, всЂхъ — всихъ, дЂтем — детемъ — дитемъ, свЂдци — свидци, рЂцЂ — рЂци); очевидно, впливом такого поширеного в той час явища, як перехід /о/, /е/ в /і/ у новозакритих складах, пояснюється поява таких форм, як всюмь; літера Ђ нерідко виступає замість етимологічного и: наши — нашЂ, никоторою — нЂкоторою, послуси — послусЂ, привЂсили — привЂсЂли, судЂчь — суфікс -ичь і под.), етимологічні е та о найчастіше позначаються відповідними їм літерами, а проте непоодинокими прикладами засвідчуються випадки переходу їх у монофтонг — можливо, й не повністю переданий дифтонг, — що передається літерою у, часто з пом’якшенням попереднього приголосного (грошювъ, глинарюмъ, королювъ, нюмъ, своюи, торгувлА, чтюнъ); етимологічне е інколи передається літерою и (шисть, потрибно); /е/ після шиплячих досить послідовно переходить в /о/, особливо в суфіксах пасивних дієприкметників під наголосом (женою — жоною, нашею — нашою, прирожоный, уложона, чотыриста, ничого, жонъки, чоловєкъ), утверджується середнє /и/, що засвідчують такі приклади, як млына, могыла, памАтаты, пожиткы, прыдаємо, чынимъ, нашымъ, чтучы, початы, не далы); середнє /и/ було наближене до /е/ (чирвоный); трапляються випадки відпадіння початкового /і/ і, навпаки, поява протетичного /в/ перед голосним (вовса, Родивона, вотнıал, воны); сполучення ър, як і в сучасній українській мові, дає рефлекс ри: кривавої.

    У консонантизмі слід насамперед відзначити появу нового звука /ґ/, який прийшов  в українську мову разом зі словами  іншомовного походження; передавався  він у цей час буквосполукою кг: буркгомистру, кгвалть, кгды, кголдова[т] (і голдовати), кгрунть, довкговдъ; звук /ц/ переважно м’який: истцю, истця, околицю, о[ть]цю (і отцу), половицю, самодержець, дворець та ін.; між /з/ і /р/, як і в мові Київської Русі, з’являється вставне /д/: уздрАть.

    У морфології більш-менш регулярно проглядаються  ті риси, які в давньоруській мові були спорадичними або ж були відсутні в інших східнослов’янських мовах.

    В іменнику це чергування /г/ з /ж/ у давальному відмінку однини сучасної першої відміни (дорозе, слузЂ), закінчення -ею в орудному відмінку однини цих же іменників, вживане після м’яких і шиплячих приголосних (душею, землею); у родовому відмінку однини іменники чоловічого роду, особливо односкладові (не тільки колишніх ŭ-основ) поряд з традиційним закінченням -а часто приймають закінчення -у: листу, меду, лану, року, скарбу, темьıану, хоч леса; у давальному відмінку цих же іменників нерідко трапляється закінчення -ови/-еви: господареви, жидови, зАтеви, кгвалтови, листови, львови, манастыреви, ивашкови, королеви; у називному множини назви осіб, належні до чоловічого роду, можуть виступати із закінченням -ове/-еве: жидове, панове, писареве, попове, поповичове, послове; цікаво, що поряд з формою люди тут уже свідчиться люде.

    З особливостей відмінювання прикметників треба відзначити, що в родовому відмінку однини чоловічого роду інколи дає себе знати традиційне церковнослов’янське закінчення -аго (лоеваго, неумытнаго, хр[с]толюбиваго), хоч воно в цей час уже сприймається як глибока архаїка — переважає українське закінчення -ого (цЂлого, литовского, милого, милостивого, написаного, ночного); у родовому відмінку однини прикметників і прикметникових займенників, уживаних в жіночому роді, виступає закінчення -oЂ/-еЂ, -oi/-ei, що вірогідно позначають /і/ з попереднім /й/: кривавоЂ, мокроЂ, молдавскоЂ, нашеі, никакоЂ, освЂценоі, рускоЂ, вашеЂ.

    З дієслівних форм найцікавішими є  інфінітив, третя особа однини й  множини теперішнього/майбутнього  часу, перша особа множини теперішнього/майбутнього  часу: всі вони є прямим продовженням мови давньокиївських часів. Форми інфінітива з дієслівною основою на /г/ або /к/ з приєднанням до них суфікса -ти змінюють цей останній на -чи: помочи, ω[т]веречи, насЂчи, рЂчи; у третій особі однини й множини теперішнього/майбутнього часу дієслова приймають здебільшого м’яку флексію -ть: имаеть, молвить, належить, пишеть, побЂгнеть, хочеть, оузрить, будеть, можеть, везеть, дадуть, живуть, знають, мають, приЂдуть, проорють; у першій особі множини в цих же дієсловах часто виступає закінчення -мо поряд з традиційними -мъ та -мы: даємо, продаємо, слуб[о]уємо, хочемо, У наказовому способі використовується частка нехай: Нехай оть тыи вси вышеписаныи земли и сЂножати и гай и прудъ держить — П., 9, 25. Будівельним матеріалом для нинішнього майбутнього /51/ синтетичного часу послужили словосполучення, до складу яких входили дієслово ıати (имати) в особових формах теперішнього часу й інфінітив як носій основного значення: имаю дати, не имаю волочити, имаю заступати, имаеть платити, имаемъ давати, мають увезатисе. У грамотах була досить поширена форма давноминулого часу: послалъ был, были позычили. З’являються синтетичні форми майбутнього часу: иматиму, битиму 1.

    Даниною минулому є вжита в одній із грамот (присяга на вірність луцького намісника Федора Даниловича польському королеві, бл. 1386 р.) форми двоїни: Се Азъ федоръ данильевичь. исъ братомъ своимъ михаиломъ дала єсва правду... мы два исъ братом моимъ цЂлуєва кр̃сть — П., 34, 65.

    Серед синтаксичних форм українських грамот треба відзначити розширення кола сполучників (абы, абыхомъ, абыхмо, але, кгды, иж) і появу віддіеприкметникової безособової форми на -но: а то все куповано, твоıєми пЂнАзми — П., 38, 72.

    Лексика українських грамот, звичайно, специфічна. Вона значно бідніша, ніж лексика  літературних творів попереднього періоду, особливо високого стилю, на якому позначився візантійсько-болгарський вплив. Але  в одному аспекті ця лексика все  ж багатша — на власне українські і на запозичені із західних мов  слова. На основі східнослов’янського  кореневого й афіксального складу в  мові українських грамот розвиваються і набувають поширення такі слова, як бачити , борзость «швидкість» (від д.-р. бързъ), братаникъ «син брата», буковина, бЂлиця «шкурка білки як товар», вага «прилад для зважування», важити, валило «млин-сукновальня», вбачити «зважити (на що)», великость, веснина «збіжжя, посіяне весною», познаменуємо.

3. Словник староукраїнської мови XIV – XV ст.

    У 1977—1978 вийшов друком «Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.» (т. 1-2; премія ім. І. Я. Франка, 1981) за редакцією Лукії Гумецької. Словник створено на базі 939 пам'яток виключно ділового стилю. Він побудований за принципом тезауруса. У ньому представлена вся апелятивна та ономастична лексика. Застосовано ряд нововведень: у заголовне слово винесені всі фонетичні і графічні варіанти; запроваджена цифрова статистика при кожному реєстровому слові, його значеннях, відтінках, фонетичних і дублетних граматичних формах; послідовно враховані мовні факти з різних територій поширення української мови; поданий повний перелік усіх граматичних форм та ін.

4. Пам’ятки релігійного стилю XIV – XV ст. та особливості їх мови

    Немає сумніву в тому, що протягом XIV—XV ст. в Україні тривала робота щодо збагачення церкви богослужбовими книгами: переписувалися євангелія, псалтирі, четьї-мінеї. Але відтоді до нашого часу дійшов тільки згадуваний уже Київський псалтир 1397 р. (церковнослов’янський з українськими рисами) та Четья 1486 р. (спроба перекладу з церковнослов’янської на літературну українську мову).

    а) Київський псалтир 1397  р.

     «Київський псалтир» — пам’ятка 1397 р., виготовлена в Києві. У  ній наявні ті ж графічні  особливості, які характеризували  церковнослов’янську мову XII — першої  половини XIII ст.: оу зам. Ж і ıа зам. А (соудитель, КП, 8; въ ıазыцЂхъ, 11), о<ъ і е<ь (забовєнъ, 11, песьıа моухы, 108), ж зам. жд (вижь, 113, насажени, 130) та ін. Є, правда, не досить певні свідчення про змішування е з и в ненаголошеній позиції (ω[т] нищиты, 121, в зимли єгипєтьстЂи, 109). Уживання ъ та ь слабо диференційоване: у позиції після задньоязикових, а також після м, в виступає переважно ь (кь цр̃кви, ихь, 6; гь̃, 132; вь ср̃ци моємь, 5; множьствомь, 6; вь оустЂхъ их, 6; левь, 8; лоукь свои, 8), але ця закономірність досить часто порушується (створихъ, 8; въ ıазыцЂхъ, 11; пло[д]ихъ, 109; в ровъ, 120).

   Лексичний склад «Київського псалтиря»  засвідчує синонімічні ряди переважно  в межах церковнослов’янської лексики. Деякі з церковнослов’янізмів, можливо, з’явилися вже на південноруському Грунті. Це, зокрема обаче «однак», «проте» (обаче ωчима своима смотриши, 28), вселитисА «вселитися» (вселиласА бы въ адъ дш̃а моıа, 132), пєрвєнєць «первісток» (и поби всАкъ пєрвєнєць в зимли єгипєтьстЂи, 109) та ін. Названі слова досить широко представлені в давньоруських пам’ятках київського походження. Слово обаче фіксує Остромирове євангеліє, 13 слів Григорія Назіанзина XI ст., «Руська Правда» Володимира Мономаха вселитисА також представлене в Остромировому євангелії, в обох Святославових збірниках Григорія Назіанзина. XI ст.

   Такі  слова, як желаньє «бажання», сиръ «сирота», слана «іній» і подібні, наявні в пам’ятці, приходили на Русь, очевидно, зі слов’янського півдня, поповнюючи запас традиційних церковнослов’янських слів. Про це свідчить їх поширеність у давньоруських пам’ятках південного походження) і наявність їx у сучасних південнослов’янських мовах