Становлення Російсько-Кітайського кордону

 
 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат на тему:

Становлення Російсько-Кітайського

 кордону 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ 2008 

    ПЛАН

1 ВСТУП

2. СТАНОВЛЕННЯ  РОСІЙСЬКО-КИТАЙСЬКОГО КОРДОНУ

3. ВИСНОВКИ

4. СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

      ВСТУП

      Російсько-китайській границі більше 130 років. Саме у 1860 р. при підписанні Пекінського договору губернатор Східного Сибіру Муравьев-Амурський разом з китайською стороною зафіксував, що відтепер тут знаходиться рубіж двох великих імперій. Відтепер і «навік». Саме так — «навік» — записали дипломати.

      Взагалі «демаркація» є нічим іншим, як уточненням меж там, де вони вже були встановлені у зв'язку з подіях протягом ряду років змінами грунту, русла річок і так далі. У даному ж випадку під демаркацією розуміється ревізія і перегляд вже існуючої межі. До закінчення цих робіт на майже 4000-кілометровій російсько-китайській межі залишився близько місяця. Такі терміни передбачені російсько-китайською Угодою.

      Відразу слід обмовитися, що проведення демаркаційних робіт на наший межі дійсно було викликано певною необхідністю. Наприклад, та ж річка Туманна, по вододілу якої проходила частина російсько-китайської межі, за 130 років змінила своє русло і тепер заповзла до Росії. У інших випадках не завжди документально точно були закріплені відповідні погранзнаки, встановлені як китайською, так і російською стороною.¹

      Тому  можна було б говорити про те, що при проведенні демаркації будуть переглянуті деякі ділянки шириною  до декількох метрів. Адже, ще раз  повторюся, межа в основних своїх  параметрах була встановлена на століття ще в XIX сторіччі.

 

      

      СТАНОВЛЕННЯ РОСІЙСЬКО-КИТАЙСЬКОГО КОРДОНУ

      У першій половині XVII в. російські землепроходці  активно освоювали обидва береги Амура, побудувавши на них ряд поселень і укріплених пункті (острогів). Проте за договором Нерчинському, підписаним 29 серпня 1689 р., Росія поступилася Китаю майже всіма землями на Верхньому Амурі. У 1727 р. були підписані Бурінський трактат (20 серпня) і Кяхтінський договір (21 жовтня), що служили правовою основою взаємин між державами до середини XIX в.

      16 травня 1858 р. між Росією і Китаєм був поміщений Айгуньський договір, по статті 1 якого лівий берег Амура від р. Аргунь до гирла визнавався володінням Росії. Згідно тій же статті Айгуньського договору, «від річки Уссурі далі до моря місця, що знаходяться, і землі, аж до визначення по цих місцях межі між двома Державами як нині та будуть в загальному володінні Дапцинського і Російського держав» - Тяньцзіньський договір від 1 червня того ж року зобов'язував сторони досліджувати і визначити «граничну межу» між державами, територіям, що залишилися неподіленими. Стаття 9 Тяньцзіньського трактату свідчила, що «Невизначені частини меж між Китаєм і Росією будуть без зволікання досліджені на місцях довіреними особами від обох Урядів, і укладена ними умова про прикордонну лінію складе додаткову статтю до справжнього трактату. Після призначення меж зроблені будуть докладний опис і карти суміжних просторів, які і послужать обом Урядам на майбутній час безперечними документами про межі».²

      Нарешті, 2 листопада 1860 р. був підписаний Пекінський (додатковий до Тяньцзіньському) договір, підтверджуючий Айгуньський і Тяньцзіньський договори і що остаточно визначив східну межу між володіннями Росії і Китаю.³

      Пекінський  договір 1860 р. був укладений між Росією і Китаєм в рамках серії договорів між Китаєм і європейськими країнами. Російсько-китайський договір з'явився продовженням Тяньцзінського договору. Межа між двома країнами була встановлена по Амуру, Уссурі і Сунгарі, через оз. Ханка, до р. Туминьдзян. Росія, таким чином, остаточно закріпила за собою край Уссурійський. Була закріплена також і західна межа між двома країнами. Росія отримала також право безмитної торгівлі уздовж всієї східної межі.

      Договір підтверджував, розвивав і пояснював  Айгунський договір 1858 і Тяньцзінський трактат 1858, що визначав відносини між Росією і Китаєм. Пекінський договір визначив східну і намітив західну межі Росії і Китаю. Відповідно до договору східна межа між Росією і Китаєм встановлювалася починаючи від злиття річок Шилка і Аргунь, вниз за течією р. Амур до місця впадання в неї р. Уссурі. Землі, лежачі по лівому берегу (на північ) Амура, оголошувалися такими, що належать Росії, а по правому берегу (на південь) — Китаю. Далі межа встановлювалася по річках Уссурі і Сунгача, оз. Ханка, р. Беленхе (Тур) і далі по гірському хребту до гирла р. Хубіту (Хубту, Ушагоу) і від цього місця «по горах, лежачих між р. Хуньчунь і морем до р. Туминьцзян». Причому землі, лежачі на схід від цієї лінії, оголошувалися територією Росії, а на захід від неї — територією Китаю. До договору була прикладена карта східної ділянки російсько-китайської межі, що ілюструє пони- мание встановленої сторонами лінії межі. Договір намітив також русявий.-кит. межу на західній її ділянці. Від перевалу Шабін Дабача — кінцевого пункту західної російсько-китайської межі, встановленої по Кяхтінському договору 1727, лінія межі йшла в загальному напрямі на південний захід до гір Тянипань і далі по цих горах «до Кокандських володінь». Договір передбачав подальше визначення межі на місцевості як на східному, так і на західному її ділянках. Після закінчення «розмежування» сторонами були підписані протоколи: 16(28) червня 1861 у оз. Ханка, 25 вересня (7 жовтня) 1864 в р. Чугучак, в текстах к-рых було сказано, що вони є доповненням до П.р.-к. д. Договір вирішував вільну безмитну торгівлю уздовж всієї межі між обома державами. Дозволялася посилка русявий. торгових караванів з Кяхти до Пекіна. Росії надавалося право мати в Урге і Кашгаре своїх консулів. Китайське пр-во теж могло призначити своїх консулів русявий. міста.⁴

        У нинішніх спорах навколо  демаркації досить часто звучали  заклики відновити її відповідно Пекінському договору 1860 р. Вже перше звернення до цього документа показує, що Пекінським договором (конкретніше, його 1-ою статтею) лінія межі позначалася вельми приблизно і тому вимагала чіткого визначення на місцевості:⁵

      «З цих пір Східна межа між двома Державами, починаючи від злиття річок Шилки і Аргуні, піде вниз за течією річки Амура до місця злиття цією останньою з річкою Уссурі. Землі, лежачі по лівому берегу (на Північ) річки Амура, належать Російській державі, а землі, лежачі на правом бережу (на Південь), до гирла річки Уссурі, належать Китайській Державі.

      Далі  від гирла річки Уссурі до озера  Хинкай (Ханка. — В.Л.) гранична лінія йде по річках Уссурі і Сунсача. Землі, лежачі по Східному (правому) берегу річки, належать Російській Державі, а по Західному (лівому). — Китайскому Державі. Потім гранична між двома Державами лінія, від витоку річки Сунгача, перетинає озеро Хинкай і йде до річки Белен-хе (Тур), від гирла ж цією останньою, по гірському хребту, до гирла річки Хубіту (Хубту), а звідси по горах, лежачих між річкою Хун'чуь і морем, до річки Ту-минь-дзян. Тут також землі лежачі на Сході належать Російській Державі, а на Заході Китайському. Гранична лінія упирається в річку Ту-.мин'-дзян на двадцять китайських верст (Чи), вище за впадання її в морі». До договору додавалася «складена карта, на якому гранична лінія, для більшої ясності, позначена червоною межею і напрям її показаний буквами Російського Алфавіту; А. Б. У. Р. Д. Е. Ж. З. І. I. До. Л. М. Я. О. П. Р. С. Т. У. Карта ця підписується Уповноваженими обох держав і скріпляється їх друком...»

      Стаття 3-а Пекінського договору визначала  процес демаркації межі: «Відтепер  всі прикордонні питання, що можуть виникнути згодом, повинні вирішуватися на підставі викладеного в першій і другій статтях цього договору, для постановки ж прикордонних знаків на Сході — від озера Хинкай до річки Ту-минь-дзян..., Російський і Китайський Уряди призначають довірених осіб (Комісарів). Для огляду Східної межі, з'їзд Комісарів призначається на гирлі річки Уссурі, протягом Квітня місяця майбутнього року...

      На  підставі того, що постановлено в першій і другій статтях цього договору, довірені сановники (Комісари), що відряджаються, складають карти і докладні описи граничної лінії в чотирьох  екземплярах — два на Російському і два на Китайській або Маньчжурській мовах. Карти і описи ці затверджуються підписами і друком Комісарів; потім два екземпляри оних — один на Російському, інший на Китайській або Маньчжурській мовах вручається Російському, а два таких же екземпляра — Китайському уряду, для зберігання.

      З нагоди вручення карт і опису граничної  лінії складається протокол, який затверджується підписами і друком Комісарів і вважатиметься додатковою статтею цього договору».

      В процесі демаркації межі в 1861 р. «були  поставлені, від гирла р. Туменьцзян до витоку р. Сунгачи, сім прикордонних знаків, відмічених літерами і назвами, а саме: I — Лон-мяо (на лівому березі Сунгачи, при витоку її з оз.Ханка): До — Турій ріг (при злитті річок Тур і Куйтун, в 99 сажнях від берега оз.Ханка); Л — Сие (у 467,5 саж[енях] на північ від ферми тієї ж назви); Н — Женьшеневий (на плоскогір'ї, що дає почало витокам річок Сиен, Сяо-суйфун і Мо-пермалой або Бейчи); Про — Усть-ушагоу або Усть-хубту (на кургані серед лугової, такої, що заливається у велику воду, долини р. Суйфуна, біля лівого берега р. Хубту, в 3 віри[стах] 162,5 саж[енях] від злиття обох річок); П — Хунь-ци (на вододілі між долиною Хучьчуня, басейном Суйфу-на і річкою Монгу, поточною в морі) і Т — Тао-лі (на лівому березі р. Тумень-ула, в 22 верстах від її гирла.⁶

      Від оз. Ханка на північ і захід по перебігу річок Сунгачи, Уссурі і  Амуру, складових природний рубіж, поставлений один прикордонний знак, під літер. Е. у гирла р. Уссурі».

      4 червня 1861 р. «Повноважні комісари»  військовий губернатор Приморської  області контр-адмірал П.Козакевіч,  обер-квартирмейстер військ Східного Сибіру полковник К.Будагоський, начальник провіантських складів Чен Ци і військовий губернатор провінції Гирін Цзін Чунь «зібралися на гирлі Беленхе (по русски Тур) для підписання і розміну карт і докладних описів граничної лінії. Після остаточної перевірки всіх екземплярів карт і описів, вони були знайдені абсолютно згодні між собою. Потім Комісари Російського і Дайцинського Держав підписали і приклали друку до двох карт граничної лінії на російському і манчжурском мовах, які складають додаток до Пекінського договору, і рівним чином до чотирьох карт і описів межі від Уссурі до моря; з них два на російському і два на китайському мовах...

      Після закінчення розміну Повноважні комісари підписали справжній Протокол в двох екземплярах і приклали до оного друк. Протокол цей складатиме додаткову статтю до Пекінського договору і разом з наступними до оної додатками, а саме: докладною картою і описом межі, повинен бути спостережуваний на вічні часи не нарушимо, як би включений слово в слово в самий договір».

      Можна стверджувати, що фактично строгій  демаркації межі між Росією і Китаєм в 60-і роки XIX в. проведено не було, та сторони цього тоді не потребували. Пекінський договір передбачав, що «впродовж всієї граничної лінії... дозволяється вільна і безпошлинная мінова торгівля між підданими обох Держав. Місцеві прикордонні Начальники повинні надавати особливе заступництво цій торгівлі і людям нею що займається» (ст.4), фіксував право китайських підданих, що проживають на територіях, що відійшли до Росії, залишатися в місцях свого мешкання і «як і раніше займатися рибними і звіриними промислами» (ст. 1) і підтверджував ст.1 і 2 Айгуньського договору про вільне плавання і вільну торгівлю підданих Росії і Китаю по Амуру, Сунгарі і Уссурі, у тому числі і положення про те, що «всіх же інших іноземних Держав судам по цих річках плавати не повинно»⁷

      У цьому ж руслі була прописана  ст.18 Санкт-петербурзького договору 1881 р., що підтверджувала ухвали Айгуньського договору «дотично має рацію підданих обох імперій ходити на судах своїх по річках Амуру, Сунгарі і Уссурі, і торгувати з жителями розташованих по цих річках місцевостей».

      Впродовж  достатнього тривалого періоду  — з 60-х років XIX в. і по 40-і роки XX в. — обидві сторони, і особливо китайська, достатньо вільно трактували саму лінію проходження межі. Вже у момент її демаркації в 1861 р. Цини в особі прикордонної адміністрації Маньчжурії продемонстрували певну байдужість і зневагу до закріплення результатів Пекінського договору на місцевості. Як повідомляв контр-адмірал П.Козакевіч, китайські чиновники, «які повинні були слідувати з капітаном Турбіним, не з'явилися на обумовлене місце, а вибрали зручніший шлях, від фанзи до фанзи... і вельми мало цікавилися де і як повинні пройти границу»380. Як затверджують сучасні китайські історики, з восьми прикордонних знаків спільно російською і китайською стороною були встановлені тільки два («К» і «Н»), а останні шість — в односторонньому порядку поставлені російськими чиновниками». Причина ж, на їх думку, полягала в тому, що «цинские чиновники, тремтячи за свою шкуру, боялися обстежувати дороги, ухилялися від виконання службових обов'язків...».

      Справа швидше не в боязкості маньчжурських чиновників, а в самому відношенні Цинськой адміністрації до лінії проходження межі. У той період в Китаї домінувала ще традиційна система уявлень про світ взагалі і універсальній ролі в нім китайського імператора, чия «блага і грізна дія не має меж». Не доводиться сумніватися і в тому, що території, що відійшли до Росії, продовжували (у руслі традиційної моделі мироустройства хуа—и— «Серединна держава — варвари») розглядатися цинскими правителями як внутрішні землі Піднебесною, лише на якийсь час зайняті «варварами», що вийшли з-під контролю.

      Підтвердженням  тому служить поведінка прикордонних китайських властей. До 80-м рокам сторіччя — після придушення внутрішньої смути і деякої стабілізації цинского режиму, а також щільнішого заселення прикордонних земель ханьцами їх відношення до російським змінилося з доброзичливо-нейтрального на пренебрежительно-высомерное. «Китайці, не зустрічаючи з наший сторони відсічі. — докладав в 1882 р. прикордонний комісар краю Южно-уссурійського Н.Матюнін, — розраховуючи на перевагу своїх бойових сил, прийняли девізом зухвалу брехню, непоступливість і нахабство...» Їх чиновники «не соромлячись господарюють на російській території», роздаючи ранги старшинам китайських сіл і управляючи через них китайцями, «простягаючи свою опіку на наших корейців, називаючи їх громадянами Китаю», також на гольдов і орочонов.⁸