Становлення Київської Русі та шлях до незалежності

Поряд з Головною руською радою  продовжувала діяти Центральна рада народова. У своїх діях вона спиралася не лише на польське населення Галичини, але й на ту ополячену українську шляхту, яка не бажала відокремлюватися від вищої верстви польського суспільства й протестувала проти положень української петиції 19 квітня. 23 квітня вона утворила власну організацію «Руський собор», яка була покликана обстоювати ідею незалежності Польщі під зверхністю Габсбургів. В цій організації були і декілька демократично налаштованих українців, у тому числі і один з членів «Руської трійці» Іван Вагилевич.

Оскільки жодна з сторін не бажала поступатися, національне протистояння в краї загострилося й загрожувало  перерости в збройну боротьбу представників українського і польського народів. Воно стало особливо загрозливим, коли пропольськи налаштовані сили почали створювати власну гвардію, а проукраїнські — загони стрільців.

На початку червня у Празі  відбувся Слов'янський з'їзд, у роботі якого брали участь представники Руської ради, Центральної ради народової  та «Руського собору». З'їзд ухвалив рішення про рівноправність української мови у школах і державних установах, рівність всіх національностей і віросповідань, створення спільної українсько–польської гвардії та керівних органів. Гостру дискусію викликала пропозиція української депутації поділити Галичину на українську (Східну) й польську (Західну) адміністративні одиниці. Розглядалися й інші питання, але під впливом загострення революційних подій з'їзд припинив свою роботу. Місцеві органи влади ігнорували його рішення. Не збиралися визнавати рівноправності з українцями і більшість польських політиків.

Збереження протистояння українців  і поляків було на користь австрійській владі, допомагало їй зберегти свій контроль над Галичиною.

Створення і  діяльність політичних партій у Наддніпрянській Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Як і в Галичині, вона була пов'язана з приходом нового покоління українських діячів. У середині 90–х років у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, на чолі з сином В.Антоновича — Дмитром, і помірковану, але також соціалістичну, «драгоманівську», очолювану К.Василенком і М.Ковалевським.

Традиційне культурництво вже  не задовольняло представників нової  генерації національного руху. Вони порівнювали ситуацію українського руху в Галичині, політичну активність російських соціалістичних нелегальних  організацій з розвитком подій  на Наддніпрянщині. Завдяки їх енергії в середовищі організаційно невиразного «українофільського» руху виникають перші українські групи з чіткими політичними вимогами.

Найактивнішою частиною української  інтелігенції було демократичне студентство, об'єднане в «громади». Політичне безправ'я народу, позбавлення вищих навчальних закладів автономії, встановлений у них поліцейський режим викликали страйки, мітинги, демонстрації. Наслідуючи традиції «Братства тарасівців», молоде покоління громадівців приділяє основну увагу політичним питанням.

На всеукраїнському з'їзді представників  громад у 1897 р. було засновано «Загальну українську безпартійну демократичну організацію». В багатьох містах України за короткий час утворюються громади.

29 січня 1900 р. в Харкові група студентської молоді на «раді чотирьох» засновує першу у російській частині України Революційну українську партію (РУП). Засновниками були студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич та Михайло Русов.

Керівники партії схилялися до розробки ідеї державного самовизначення України. Антонович звернувся з пропозицією до відомого харківського адвоката–самостійника Миколи Міхновського виробити своєрідну програму дії партії. Влітку 1900 р. програма була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували у складі Російської Імперії. Міхновський обґрунтував «історичні права» України на самостійне існування і сформував вимогу — «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Однак, вимога політичної самостійності  України не прийнялася на східноукраїнських  землях. РУП, яка спочатку визнала  брошуру «Самостійна Україна» за свою програму, згодом відмовилась від неї і перейшла на федеративні позиції.

Наприкінці 1901 — на початку 1902 р. Міхновський виступив ініціатором створення Української Народної Партії. Вона об'єднувала прихильників націоналізму та проголошувала ідеї боротьби за створення незалежної національної держави. У 1902–1903 рр. у статтях і відозвах «Десять заповідей», «Справа української інтелігенції в УНП» та ін. Міхновський виклав теоретичні засади українського націоналізму. Програма УНП передбачала створення самостійної Української держави, становлення президентської республіки, надання соціальних гарантій для широких верств населення, передачу землі у власність селянам та ін.

Українська соціал–демократична  спілка («Спілка» була створена у 1904 р. М.Меленевським. До неї увійшла велика група колишніх членів РУП. Кінцевою метою партії проголошувалась демократична українська республіка із суспільною власністю на засоби виробництва і повною рівноправністю кожної нації, що входить до її складу.

У 1905 р. основна частина РУП утворила Українську соціал–демократичну робітничу партію (УСДРП). Ця партія в політичній сфері обмежувалась лише гаслами автономії України. До керівництва партії входили Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш.

У 1905 р. Українська демократична партія та Українська радикальна партія об'єдналися і утворили Українську радикально–демократичну партію (УРДП) під керівництвом Є.Чикаленка, С.Єфремова та Б.Грінченка.

У 1903–1904 рр. декілька гуртків вийшли з РУП і в 1907 р. вони створили нову партію під назвою Українська партія соціалістів–революціонерів (УПСР)

Український національний рух у роки революції 1905–1907 рр. В Російській Імперії

Революція 1905–1907 рр. почалась в російських містах, а пригноблені народи підтримали її тому, що сподівалися змінити на краще і своє національне життя.

Вимоги українців формулювалися, в програмних і агітаційно–пропагандистських документах українських партій. Партії обґрунтували головну вимогу українців: відновлення української держави  у формі автономії. Тільки Українська народна партія прагнула повної незалежності. Але і вона не відкидала автономію як крок до незалежності. Вирішення усіх інших питань як соціально–економічних, так і мовно–культурних, вони ставили в залежність від відродження власної державності.

Вибори до першої Державної думи українські соціал–демократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Українські демократи і радикали, навпаки, у виборах брали активну участь, але виступали не з своїми власними списками, а за списками російських кадетів. Всього у першу Думу (травень 1906 р.) від України ввійшло 102 депутати. Серед них переважали селяни та представники міської інтелігенції. Українці створили свою власну парламентську громаду з 45 депутатів. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847–1919). В основу програми цієї парламентської групи були покладені три проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский вестник».Українська парламентська громада була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі автономістів, який об'єднував парламентські групи неросійських народів. Українські депутати підготували окрему декларацію у справі української автономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової.

У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову утворилось українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цим громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа — Думські вісті», що виходив два рази на тиждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Української трудової громади. II Дума виявилася ще радикальнішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. вона було розпущена.

Українська інтелігенція боролась проти обмеження і утисків  української культури. За введення рідної мови в навчання твердо висловлювались українські вчителі. Ще наприкінці 1904 р. українці одержали підтримку з боку авторитетних російських академіків–мовознавців Федора Корша і Олексія Шахматова. На запит Ради міністрів щодо доцільності збереження обмежень проти української мови, вони дали негативну відповідь, заявивши, що українська мова є цілком самостійною, а не місцевою говіркою російської мови. Однією з найважливіших вимог українства у роки революції було введення навчання дітей рідною їм мовою. Але добитися прийняття відповідного закону не вдалося. Окрім поодиноких випадків, коли вчителі запроваджували українську мову у навчальний процес, нічого не змінилося. Система освіти, від початкової школи до вищої, запишалася зросійщеною. Тому діти з такої школи виносили мало. Цим пояснюється невисокий ступінь знань дітей в Україні.

Вперта боротьба йшла за впровадження української мови у вузах України. Українська студентська молодь Києва  започаткувала кампанію за відкриття  кафедр українознавства в університетах. Це не принесло успіху в самому Києві. Але україномовні відділення були відкриті в Одесі і Харкові. В Одеському університеті історію України викладав Олександр Грушевський, брат Михайла, в Харківському українську літературу — Микола Сумцов.

Під тиском національно–визвольного  руху пригноблених народів імперії, в умовах ослаблення самодержавного ладу царизм змушений був йти на поступки. Наприкінці листопада 1905 р. був прийнятий закон, який дозволяв видання літератури національними мовами, створення культурно–освітніх національних товариств і відкриття національних театрів.

Після зняття урядових заборон почався швидкий розвиток українського життя. Великим досягненням українства була поява в Наддніпрянщині української преси. Перша українська газета «Хлібороб» почала виходити у листопаді 1905 р. Видавала її українська громада Лубен. У Києві тираж продавався на вулицях і викликав справжню сенсацію. Газету швидко розкупили. Офіційне розпорядження про скасування обмежень проти української мови, введених Емським указом, з'явилося лише у травні 1906 р. Та на той час воно вже було непотрібним. У грудні 1905 р. у Києві почала виходити перша щоденна українська газета «Громадська думка». Її видавцем став відомий український діяч Євген Чикаленко. Фінансував видання газети і Василь Симиренко з відомого роду українських підприємців–патріотів. За рік після жовтневого маніфесту діяло 15 українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань (наукових, політичних, гумористичних і дитячих).

Прагнучи не допустити поширення  українських видань, російська адміністрація  в Україні вдалася до переслідувань її передплатників. Учителям заборонялося передплачувати газету «Рада» й інспектори заявляли: «Або «Рада», або посада». Одним із перших адміністративних розпоряджень була заборона пропускати на село часопис «Хлібороб».

За галицьким прикладом в  українських містах і містечках розгорнула діяльність мережа товариств «Просвіта». Перша «Просвіта» була відкрита в Одесі 30 жовтня 1905 р. Вона мала власну бібліотеку й історичний музей, створила окремий фонд для видання книжок. Близько чотирьох сотень членів налічувало товариство «Просвіта» в Катеринославі. Діяли чотири секції: драматична, вокально–музична, літературна та бібліотечна. Згодом відкрили й читальню. У Кам'янець–ІІодільському «Просвіта» домоглася права ввести українську мову в початкових школах. Того ж самого року з'явилося товариство «Просвіта» і в Києві, де його започаткували видатні діячі української культури Б.Грінченко, М.Лисенко, Г.Коваленко та ін. Історик М.Аркас організував «Просвіту» у Миколаєві. Організувати «Просвіти» було нелегко, бо кожне товариство повинно було затверджувати власний статут і діяти як самостійна організація чи філія. Попри всі перешкоди на середину 1907 р. в Україні вже діяло 35 організацій «Просвіти». Там, де це вдавалося, діячі «Просвіти» налагоджували контакти з українським селом. Катеринославська і Полтавська губернії у результаті вкрилися мережею сільських хат–читалень. «Просвіта» не лише поширювала українську літературу, праця просвітян в сільських кооперативах витягувала село з відсталості. Кооперативи давали селянам елементарні знання з агротехніки, вчили використовувати досягнення науки в практиці.

Політика російського  самодержавства щодо України в 1907–1914 рр.

Після поразки революції 1905–1907 рр. під загрозою опинилися усі без винятку прояви українського життя. З середини 1907 р. під керівництвом Петра Столипіна здійснювався курс на обмеження або ліквідацію незадовго до того дозволених політичних свобод.

З червня 1907 р. в Росії відбувся державний переворот, коли царський уряд розігнав II Державну Думу. Це була остаточна поразка революції. В країні настав період реакції. В Києві та великих українських містах і селах почалися арешти. Запрацювали військово–польові суди. Почали заборонятися профспілки.

У 1908 р. у Києві було створено «Клуб російських націоналістів», який завдяки державній підтримці й особистому заступництву Столипіна став однією з найвпливовіших політичних груп в імперії. Клуб вважав своїм завданням «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні». Одним з найголовніших об'єктів переслідувань стало усне і друковане українське слово. Царський уряд поставив за мету максимально звузити сферу його функціонування. Використовуючи свої впливи в урядових верхах, «Союз російських націоналістів» у 1909 р. домігся рішення думського підкомітету у справах освіти про недопущення викладання української мови у школах. Уряд заборонив українську мову в тих школах, де в період революції вона була введена. Вчителям заборонялося розмовляти з учнями рідною мовою навіть поза школою. На уроках не дозволялося співати українські пісні, декламувати вірші і навіть виконувати українські мелодії.