Становлення Київської Русі та шлях до незалежності

Теорії походження Київської держави

Найдавніший руський літопис – «Повість минулих літ» - заснування державності на східнослов’янських теренах приписує норманам (варягам), яких звали «русь». Запросили їх «княжити і володіти» ними племена чудь, словени, кривичі та весь. Відгукнувшись на це запрошення, три норманських брати Рюрик, Синеус і Трувер спочатку прийшли до словен, де заснували місто Лагоду, залишивши в ньому найстаршого Рюрика. Синеус і Трувер померли, а всю владу перебрав Рюрик. Прийшовши до озера Ільменя, він заклав Новгород і сів там княжити. Першими поселенцями в Новгороді були словени, в Полоцьку – кривичі, в Ростові – весь, в Муромі – мурома. Були в Рюрика двоє мужів не його племені – бояри Аскольд іДір, які, підпросившись до Царгорода, з родом своїм рушили по Дніпру. У дорозі побачили вони городок, який поставили троє братів Кий, Щек і Хорив. Жителі того городка платили данину хозарам. Аскольд і Дір зостались там, зібрали багато варягів і почали володіти полянською землею.

Норманська та антинорманська теорії

Довкола цього літописного твердження, а заразом – і навколо проблеми походження Київської держави півтора століття точиться дискусія між так званими норманістами й антинорманістами. Недостатність, суперечливість і неоднозначність історичного матеріалу, різні методологічні підходи, політична за ангажованість ставали на заваді об’єктивного дослідження процесу виникнення Давньоруської держави. Позанаукове трактування цієї проблеми було започатковане у середині XVIII ст. в Санкт-Петербурзькій академії наук у полеміці між Г. Міллером та М. Ломоносовим. Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, а другий рішуче спростовував цю версію. Майже одразу полеміка, що спершу претендувала на науковість, переросла в ідеологічне протистояння.

Норманісти, як і антинорманісти, виникнення держави вважали кульмінаційним одномоментним актом, безпосереднім  наслідком діяльності конкретної історичної особи. Під впливом такої доктрини опинилися покоління істориків XIX – першої половини XX ст. У центрі дискусії фігурувало обмежене коло питань – про походження назви «Русь», про те, до якого етносу могли належати літописні варяги й хто були перші руські князі.

Хоча, як видно з літопису, автор  під «варягами» розумів сукупність народів, що жили поза Руссю полянською, київською в тому числі й тих, що осіли в Західній Європі. Та русь вважалась варязькою, себто закордонною, а київська – корінною, метропольною. «Варязьку русь» і вивів у IX ст. Рюрик у Подніпров’я.

Але назва держави не обов’язково  відображає сутність її походження. Це простежується на багатьох прикладах  з європейської історії, коли назви  держав виникли під впливом прийшлих етносів, які з плином часу асимілювалися з місцевими. Так, назва Болгарії походить від імені кочівників-завойовників тюркського походження – болгар; Франції – від імені германського племінного союзу, очоленого франками, які захопили Галлію; Британії – від германського племені бритів, котре завоювало місцеве кельтське населення.

Не має принципового значення й  етнічне походження вояків-ватажків, які були причетні до створення держави. Як соціальний інститут, що виникає  тільки на певній стадії розвитку суспільства, держава нівелює етнічні ознаки правлячої династії, висуваючи на чільне місце структури не племінного, а територіального, над племінного типу. Більше того, розмиванню особливих етнічних, ментальних рис норманської знаті сприяло ослов’янення скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв’язкам. Про глибину цього процесу свідчить хоча б те, що син Ігоря та Ольги став першим князем, названим слов’янським іменем – Святослав. Найдовше зберігалась мовна ознака, що свідчила про приналежність прийшлого етносу. Деякий час існувала двомовність, яка побутувала ще при дворі Ярослава Мудрого. Його сини були останніми київськими князями, котрі знали і шведську мову. Тому, незалежно від того, ким були Аскольд і Дир – норманами, як вважає літописець, чи останніми представниками полянської князівської династії Кия, як вважає більшість вчених, – у часи Аскольда (за літописом, між 862-882 рр.) Русь охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів, та південно-західних сіверян.

Це дає підстави вважати норманську теорію спростованою. Без сумніву, нормани  в IX-XI ст. відігравали на Русі активну  політичну роль. Безперечне й скандинавське  походження Рюрикової династії. Але  східнослов’янське суспільство  ще до появи варягів мало свої продержавні утворення. Перша руська держава постала з поєднання багатьох, а не лише окремих чинників; варязький був лише одним з них. Руська історія тільки завдяки варягам є такою ж фікцією, як руська історія без них.

Хозарська гіпотеза

Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу – Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов’янські племена полян, сіверян, радимичів та в’ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710) стверджувалось, що хозари-козаки першими прийняли християнство ще до Володимира Святого. Це означало, що протоукраїнська держава, де головною силою були хозари-козаки, раніше за Володимира прилучилася до європейської цивілізації. Постала ця гіпотеза за конкретної політичної ситуації, на основу пошуку протидії (зокрема, й ідеологічної) політиці Москви. Щоб уникнути будь-яких намагань довести спорідненість історії України та Московії, в т.ч. й щодо віри, П. Орлик і висунув тезу про хрещення «хозар-козаків», наголошуючи, що вони раніше навернулися до цивілізованого світу, не маючи ніякого відношення до азійського деспотизму Москви.

Така точка зору істориками різних поколінь не була сприйнята всерйоз, як і твердження сучасного історика-дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.

Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно  однакових хронологічних межах, а ті слов’янські племена, які  підкорялися Хозарії, у процесі  становлення Київської Русі поступово  переходили під її владу. До того ж руси неодноразово вторгалися у хозарські землі. У 60-ті роки X ст. внаслідок війни з русами Хозарська держава перестала існувати. З IX ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.

Впровадження  християнства як державної релігії. Місце Володимира Великого в історії України

Ідея проведення релігійної реформи  виникла у Володимира Святославича ще на початку його правління. В одному святилищі він зібрав та об'єднав  верховних богів окремих племен. Однак язичництво стало на заваді об'єднавчій політиці київського князя, тому що воно не лише роз'єднувало східнослов'янські племена, а й протиставляло на релігійному ґрунті Русь іншим державам.

Релігією, яка б могла об'єднати різноплемінну Київську Русь у єдину  державу, стало християнство. На Русі існували сприятливі умови для прийняття нової віри. Християнами були князь Аскольд, частина дружинників князя Ігоря. Християнкою також була і бабка Володимира — княгиня Ольга. Чимало християн було і в оточенні князя Святослава. Тобто ще до визнання державною релігією християнство пустило на русі глибокі корні.

У 988 р. склалися сприятливі політичні відносини для введення християнства. Візантійський імператор звернувся до Володимира за військовою допомогою, щоб придушити збройний заколот в імперії. Володимир погодився за умови, що імператор віддасть йому за жінку свою сестру Ганну. Посвоячення з імператорською династією було в той час надзвичайно почесним. Візантійський уряд висунув зустрічну вимогу: царівна вийде заміж лише за християнина. У 988 р. Володимир і його дружинники охрестились. Літописець повідомляє, що сталося це в захопленому Володимиром Корсуні. Тут же відбулось обручення з візантійською царівною.

Згодом Володимир охрестив киян у р. Дніпрі. Язичницьких ідолів за наказом князя було знищено. На місцях колишніх язичницьких святилищ будувались християнські церкви. Процес запровадження християнства на Русі був тривалим і болісним. Часто нова релігія вводилась «огнем і мечем». Літописи свідчать, що язичницьким ідолам поклонялись аж до XIII ст. Однак християнство поступово входило у свідомість і побут наших предків, витісняючи або поєднуючи в собі дохристиянські язичницькі вірування.

Запровадження і поширення християнства відіграло величезну роль у подальшій  історичній долі українського народу. Розташована на перехресті між християнським Заходом та мусульманським Сходом, Київська Русь остаточно зв'язала себе з Європою. Християнство ввело Русь у коло європейських держав, а правлячу київську династію — у середовище християнських королівських родин.

Християнство сприяло політичному і культурному об'єднанню східнослов'янських племен, а отже, і формуванню українського етносу. З ним у Київську Русь прийшли грамота, мистецтво книжкової справи (виготовлення пергаменту і паперу, переписування і оздоблення книг), церковний хоровий спів, розвинулися архітектура, кам'яне будівництво, художні ремесла мозаїки і вироблення скла, фрески, іконопису тощо.

Прийшовши до влади в 978 (980) р. , Володимир розпочав упровадження адміністративно–політичних реформ, які мали на меті зміцнити державу, посилити великокнязівську владу. Адже влада племінних князів і вождів у своїх землях, віддалених від Києва багатоденним водним чи кінним шляхом, була ще дуже сильною. Вони неохоче давали частину данини на користь Києва, самі здійснювали судочинство на своїх землях, молилися кожен своєму богові.

За часів правління Володимира завершився тривалий процес формування території Київської Русі. Спочатку (981 р. ) Володимир повернув до складу Русі західні руські землі хорватів і дулібів, Перемишль і Червенські городи. У наступні роки була відновлена влада Києва над княжіннями радимичів і в'ятичів. Київська Русь за Володимира перетворилася у найбільшу європейську державу. Її кордони простягалися від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного й Азовського морів.

Після цього Володимир провів державну реформу щодо управління земель. Вождів і князів племінних княжінь він замінив своїми синами. Володимир посадив 12 своїх синів княжити у різних містах Київської Русі. Таким чином, було остаточно подолано окремішність місцевої племінної верхівки. З кінця 80–х років X ст. Київська Русь стає дійсно об'єднаною державою. Великому князеві Київському підпорядковувались намісники (сини і старші дружинники), які сиділи в найбільших містах держави, збирали данину, управляли й чинили суд від його імені. Їм підпорядковувались урядовці у волостях.

Володимир почав карбувати свої монети, срібні і золоті, на яких з  одного боку було його зображення, а  з другого тризуб і напис: «Володимир на столі, а се його срібло». Таким  чином, з часів Володимира тризуб, як знак князівської власності, перетворився на державний символ.

З метою розширення кордонів своєї  держави та їх зміцнення Володимир  Великий здійснював військові походи проти сусідніх племен і народів. У 983 р. він воював на західних рубежах своєї держави з литовським племенем ятвягів. У 985 р. здійснив похід на Волгу проти болгар. Для захисту південних земель Київської Русі від войовничих печенігів Володимир наказав збудувати цілу систему укріплень вздовж рік Трубеж, Сула, Стугна та ін. Підступи до Києва прикривали потужні земляні укріплення, фортеці й укріплені міста.

Князь особливо дбав про відносини  Київської держави з іноземними державами та зміцнення її міжнародного авторитету Володимир розвивав політичні, економічні та культурні зв'язки з  Візантією, Польщею Угорщиною Чехією, західноєвропейськими країнами 3 цією метою допомагав візантійському Імператору Василю II Багрянородному придушити бунтівних феодалів у Малій Азії За цю допомогу Володимиру була обіцяна в дружини сестра імператора принцеса Ганна У 989 році Володимир завоював Херсонес–Корсунь у Криму. Наприкінці його життя сини Святополк і Ярослав почали виявляти непослух до батька. Готуючись до боротьби з Ярославом, Володимир 15 липня 1015 р. раптово помер. Його поховали у Десятинній церкві.

Діяльність Володимира Святославича сприяла розвитку Київської держави, зміцненню її міжнародного авторитету. Після смерті його канонізовано церквою  як святого.

Культурно–освітня та зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого

За часів Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найвищого розвитку. Велику увагу Ярослав приділяв церкві, розуміючи її значення і роль у державі. За часів Ярослава були розширені церковні привілеї, збудовано багато храмів, відкривалися монастирі. Він боровся за незалежність церковної ієрархії від Візантії. Ця боротьба завершилась у 1051 р. , коли київським митрополитом всупереч волі константинопольського патріарха був обраний представник давньоруської інтелектуальної еліти, знаменитий книжник і філософ, автор першого давньоруського філософського твору «Слово про Закон і Благодать» Іларіон.

Князь Ярослав був надзвичайно  освіченою людиною. Він дбав про  розвиток освіти, науки, мистецтва, доклав багато зусиль для створення нових  і розвитку існуючих міст. Особливо це стосується Києва. Київська земля була розорена чотирирічною братовбивчою війною. Ярославу довелося на відбудову країни й стольного града кинути всі свої зусилля. Заслугою Ярослава перед нащадками було збудування Софійського собору в Києві у 30–х рр. XI ст. Собор був прикрашений чудовою мозаїкою і різнокольоровими фресками. Вони і сьогодні вважаються шедеврами світового мистецтва. Архітектура Софійського собору чарує довершеністю, вишуканістю форм і пропорцій. При Софійському соборі була відкрита школа і бібліотека. При дворі Ярослава проживали і виховувалися діячі багатьох європейських держав.

За Ярослава Мудрого було складено перший звід писаного давньоруського права «Руську правду». Це був  кодекс законів, який включав у себе норми цивільного, кримінального  і процесуального характеру. «Руська правда» закріплювала соціальне розшарування суспільства. Найбільшими правами користувався князь. Частина штрафів, які накладалися на злочинців, йшла на користь князя. Розмір штрафів залежав від соціальною стану потерпілого. Так, за вбивство огнищанина (управителя князівською маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство простого селянина–смерда 5 гривень.