СТАЛІНСЬКА
ДИКТАТУРА ПОВОЄННОЇ
ДОБИ
Авторитет Сталіна
у післявоєнному радянському
суспільстві не мав меж. Ставлення
до Сталіна, яке після його
смерті почали характеризувати
спеціально винайденим терміном
"культ особи", являло собою дивну
суміш всенародної любові, ненависті і
страху.
Та Сталін не
заспокоювався на досягнутому.
Найбільше турбували настрої
інтелігенції, яка могла у майбутньому
кинути виклик його владі. Тому
у перші повоєнні роки у
центрі суспільно-політичного життя
опинилися ідеологічні кампанії,
спрямовані проти діячів науки,
літератури і мистецтва. Особливою
увагою компартійних ідеологів
користувалися гуманітарні і
суспільні науки.
В Україні ідеологічні
кампанії здебільшого мали характер
боротьби з націоналізмом.
Тон задала
доповідь М.Хрущова на пленумі
ЦК КП(б)У, що відбувся 15-17 серпня
1946 р. Хрущов закликав розгорнути
в республіці викриття буржуазно-націоналістичної
ідеології. Після цього науковців
Інституту історії України АН
УРСР почали звинувачувати в
ідеологічних помилках. Апарат ЦК
КП(б)У провів з ними три
настановчі наради, на яких історики звинувачувалися
як пропагандисти реакційних ідей М.Грушевського
і М.Скрипника. Найбільша нарада за участю
Л.Кагановича, М.Хрущова і Д.Мануїльського
мала місце у травні 1947 р. Перед вченими
поставили задачу відмовитися від схеми
історичного процесу, розробленої у працях
М.Грушевського, і взяти на озброєння ідеї
"Короткого курсу історії ВКП(б)".
29 серпня 1947 р. ЦК
КП(б)У видав постанову "Про
політичні помилки і незадовільну
роботу Інституту історії України
Академії наук УРСР". В ній
стверджувалося, що за 13 років існування
інститут не розробив і не
видав марксистсько-ленінського
курсу історії України. Вказувалося
на те, що праці інституту, надруковані
як перед війною, так і в
роки війни, містили грубі політичні
помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного
характеру. До них були віднесені
практично всі узагальнюючі праці:
"Короткий курс історії України"
під редакцією С.Білоусова, К.Гуслистого,
М.Петровського, М.Супруненка і Ф.Ястребова,
однотомний "Нарис історії України"
під редакцією К.Гуслистого, М.Славіна,
Ф.Ястребова, перший том чотиритомної
"Історії України" під редакцією
М.Петровського. Історики звинувачувалися
у відродженні "реакційних вигадок"
В.Антоновича і М.Грушевського.
Принципові претензії
до істориків виникли у зв'язку
з відчутними змінами національної
політики державної партії. В
останні роки війни ця політика
змінилася передусім в бік
надання особливої ваги показу
месіанської ролі російського
народу, його вирішального вкладу
у перемогу над ворогом.
Лисенківщина
Ідеологічні кампанії
були розгорнуті навіть в технічних
і природничих науках. Безсумнівно,
найбільш серйозне значення мала
кампанія з розвінчування "реакційного
вейсманізму-менделізму-морганізму"
в генетиці. Її організатором
і натхненником став академік
Т.Лисенко, який користувався
безпосередньою підтримкою Й.Сталіна.
Лисенківщина народилася
ще у довоєнні роки. Політично активний
працівник Одеського селекційно-генетичного
інституту Т.Лисенко за допомогою партапарату
став у 1934 р. академіком ВУАН, не маючи
жодних творчих досягнень. Через рік на
Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників
цей "народний академік" заявив, що
сільськогосподарська мічурінська наука
забезпечить країні достаток продовольства,
якщо їй не заважатимуть "куркулі від
науки", тобто спеціалісти з дореволюційними
дипломами. Під акомпанемент таких демагогічних
заяв Лисенко у 1938 р. став президентом
Всесоюзної академії сільськогосподарських
наук ім. Леніна (ВАСГНІЛ) і почав переслідувати
генетику як "лженауку". Переслідування
почалися ще напередодні війни, коли був
заарештований дійсний член АН УРСР і
АН СРСР, вчений-біолог світового значення
М.Вавілов (помер у тюрмі в 1943 р.). Одразу
після війни в СРСР розгорнулося цькування
тих біологів, які у проблемах генетики
стояли на науковій платформі. Лисенко
називав ген міфічною частинкою, вигадкою
буржуазних вчених, оскільки в його часи
ще не можна було побачити на власні очі
цю елементарну одиницю спадковості. У
серпні 1948 р. він організував сесію ВАСГНІЛ
і домігся за безпосередньої участі Сталіна
погрому всіх, хто не визнавав "народну
агробіологію" наукою.
В Україні до
погрому активно прилучився М.Хрущов.
У жовтні 1948 р. відбулося триденне
розширене засідання президії
АН УРСР, присвячене розглядові
становища в біологічній науці.
Паралельно ЦК КП(б)У влаштував
республіканську нараду працівників
біологічних, сільськогосподарських
і медичних наук разом з
практиками-мічурінцями, голови
відділів біологічних і сільськогосподарських
наук АН УРСР Д.Третьяков і
М.Гришко змушені були залишити
свої посади одразу після цих
"форумів". Третьякова зняли
із посади директора Інституту
зоології АН УРСР. Разом з ним
інститут змушений був залишити
колишній директор, біолог з світовим
іменем І.Шмальгаузен. Постраждали
й інші видатні вчені - М.Холодний, С.Гершензон,
І.Поляков, Л.Делоне. Чистка торкнулася
й працівників дослідних станцій та лабораторій,
вузівських викладачів.
На літераторів
та митців теж випала ціла
злива компартійно-радянських постанов
репресивного характеру.
Лисенківщина –
явище в радянській науці ІІ пол.. 1940 –
1950-х рр., яке характеризувалося ідеологізацією,
засиллям в науці посередностей, людей
споживацького ґатунку, авантюристів
і супроводжувалося переслідуванням передових
учених.
Жданівщина
З ініціативи
Й.Сталіна і А.Жданова були ухвалені
постанови
• "Про журнали
"Звезда" і "Ленинград" (від 14
серпня 1946 р.),
• "Про репертуар
драматичних театрів і заходи
щодо його поліпшення" (від
26 серпня 1946 р.),
• "Про кінофільм
"Большая жизнь" (від 4 вересня 1946
р.),
• "Про оперу
"Великая дружба" В.Мураделі" (від
10 жовтня 1948 р.) та ін.
Ідучи слідами
Кремля, ЦК КП(б)У теж прийняв
ряд репресивних постанов:
• "Про перекручення
і помилки у висвітленні історії
української літератури" (від
24 серпня 1946 р.),
• "Про журнал
сатири і гумору "Перець" (від
19 вересня 1946 р.),
• "Про журнал
"Вітчизна" (від 1 жовтня 1946 р.),
• "Про репертуар
драматичних і оперних театрів
УРСР і заходи щодо його
поліпшення" (від 20 жовтня 1946 р.)
• "Про стан
і заходи щодо поліпшення музичного
мистецтва на Україні у зв'язку
з постановою ЦК ВКП(б) "Про
оперу "Большая дружба" В.Мураделі"
(від 22 травня 1948 р.).
У серпні 1947 р.
до першого секретаря ЦК КП(б)У
Л.Кагановича надійшов лист-донос від
членів Спілки письменників України, занепокоєних,
як вони заявляли, "небезпечними поглядами
серед деякої групи українських письменників".
У листі фігурували А.Малишко, , Д.Косарик,
С.Крижанівський, І.Нехода та інші письменники,
з якими автори бажали звести рахунки.
Негайно після цього було організоване
цькування найбільш талановитих українських
письменників. Переслідування досягли
апогею 2 липня 1951 р., коли газета "Правда"
опублікувала редакційну статтю "Проти
ідеологічних перекручень в літературі".
На вістрі розносних інвектив опинився
вірш одного з найбільш талановитих поетів
В.Сосюри "Любіть Україну". Вірш був
написаний у 1944 р., багатократно видавався
в Україні і по справедливості вважався
одним з вершинних у творчості Володимира
Сосюри. До ірша було важко "причепитися":
в ньому фігурували і братні народи, і
багряний шум стягів. Однак "Правда"
писала: "Не таку Україну оспівує у своєму
вірші В.Сосюра. Під такою творчістю підпишеться
будь-який недруг українського народу
з націоналістичного табору, скажімо,
Петлюра, Бандера... У вірші В.Сосюри немає
образу, безмірно дорогого для кожного
справжнього патріота, образу нашої соціалістичної
Батьківщини, Радянської України".
У листопаді
1951 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У,
який затаврував й інші "ідейно
шкідливі" твори українських письменників:
оповідання "На ярмарку" Ю.Яновського,
"Артистка" І.Вільде, повісті "Софія"
і "Золоті ворота" Л.Смілянського,
вірші "Україно, рідний краю"
С.Воскрекасенка, "Канадській українці"
Л.Забашти, "Оксано, мрійнице" П.Воронька.
Проявляючи підвищену пильність,
компартійні чиновники від науки
скерували прицільний вогонь
на М.Рильського.
У Радянському
Союзі дедалі чіткіше стала
проявляти себе антисемітська
кампанія "боротьби з космополітизмом".
Вона мала послужити запальною
свічкою для розгортання нового
витка масових репресій, співставних
з Великим терором 1937-1938 рр.
Найпершим проявом
державного антисемітизму стала
доповідь секретаря ЦК ВКП(б)
А.Жданова про журнали "Звезда" і
"Ленинград" у вересні 1946 р. "Чи
личить нам, - говорив Жданов, - представникам
передової радянської культури, радянським
патріотам, роль схиляння перед буржуазною
культурою або роль учнів? Звичайно, наша
література, яка відображає лад вищий,
ніж будь-який буржуазно-демократичний
лад, культуру в багато разів вищу, ніж
буржуазна культура, має право на те, щоб
навчати інших нової загальнолюдської
моралі". Відразу після цього було знайдено
слово-пароль "космополітизм", за
допомогою якого стали розгортатися антисемітські
кампанії. Було знайдено й перший об'єкт
для переслідувань. У жовтні 1946 р. МДБ СРСР
звернулося до ЦК ВКП(б) і Ради міністрів
СРСР із службовою запискою "Про націоналістичні
прояви деяких працівників Єврейського
антифашистського комітету".
Масштабів політичної
кампанії "боротьба з космополітизмом"
набула після публікації редакційної
статті в газеті "Правда" "Про
одну антипатріотичну групу театральних
критиків" (28 січня 1949 р.). Серед
театральних критиків, яким судилося
виконувати роль "хлопчиків для
биття", було немало українських
євреїв. Тому за сигналом з
ЦК КП(б)У шпальти республіканських
газет і журналів зарясніли
закликами "до кінця розтрощити
безрідних космополітів". У березні
1949 р. відбувся пленум правління
Спілки письменників України
з порядком денним "Остаточно
розгромити космополітів-антипатріотів".
"Антипатріотів" звільняли з роботи,
засуджували, висилали у віддалені регіони
країни. У формулі звинувачення завжди
фігурували єврейський націоналізм (сіонізм)
і шпигунство на користь закордонних розвідок.
Останнім епізодом
сталінського терору стала так
звана "справа лікарів". 13 січня
1953 р. газети опублікували повідомлення
ТАРС про арешт групи лікарів,
які працювали в Кремлівській
лікарні. Звинувачували їх в
організації шкідницького лікування
з метою вкоротити життя "активним
діячам Радянського Союзу". Серед
жертв згадувалися А.Жданов, О.Щербаков,
ряд найвищих воєначальників. Повідомлялося,
що більшість учасників "контрреволюційної
зграї підлих шпигунів та вбивць" пов'язана
з "міжнародною єврейською буржуазно-націоналістичною
організацією "Джойнт", створеною
американською розвідкою". "Справа
лікарів" замислювалася як широкомасштабна
провокація, покликана поширити антисемітські
настрої. У повітрі вже носилася ідея про
депортацію євреїв на береги Амуру, в Єврейську
автономну область.
За задумом
виконавців сталінської волі "Справа
лікарів" повинна була з'єднатися
зі справою Єврейського антифашистського
комітету (ЄАК) в один великий
публічний процес. ЄАК був утворений
навесні 1942 р. з метою збирання
коштів на допомогу Радянському
Союзу. Він складався з відомих
у світі літераторів, лікарів,
акторів, євреїв-військовиків, які
зробили в Червоній армії стрімку
кар'єру. Очолював його художній
керівник і актор Московського
державного єврейського театру
С.Міхоелс (брат заарештованого у "справі
лікарів" М.Вовсі). В лютому 1948 р. чекісти
забили Міхоелса у Мінську за безпосередньою
вказівкою Сталіна. Після цього почалися
арешти членів ЄАК. У серпні 1952 р. 13 членів
ЄАК - С.Лозовський, І.Фефер, П.Маркіш, Л.Квітко,
Д.Гофтейн та ін. були розстріляні Одночасно
відбулися суди над учасниками так званих
організацій єврейських буржуазних націоналістів
у промисловості, у засобах масової інформації,
в органах охорони здоров'я. Почалися арешти
євреїв - співробітників міністерства
закордонних справ і державної безпеки
СРСР (було сфабриковано понад 70 справ).
Жданівщина – система
(каральних) заходів сталінського керівництва
кінця 1940-х рр., суть яких полягала у широкому
наступі в галузі ідеології, культури,
науки, літератури, мистецтва з метою встановлення
жорсткого контролю над духовним розвитком
радянського суспільства.
Ліквідація УГКЦ
Ще одним характерним
проявом сталінського терору
повоєнної доби стали репресії
по відношенню до діячів церкви.
У листопаді 1944 р. помер митрополит
Української Греко-Католицької Церкви
(УГКЦ) А.Шептицький, який користувався
безмежним авторитетом серед
віруючих західних областей. Це
полегшило владі боротьбу з
УГКЦ, що підпорядковувалася Ватикану.