Система князівства Київської Русі

                                                 ПЛАН

ВСТУП.............................................................................................................2

1. НАЙВИЩІ ОРГАНИ ВЛАДИ: ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ, КНЯЖА РАДА, ФЕОДАЛЬНІ З’ЇЗДИ. МІСЦЕВІ ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ...........................................................................................3

2. СУД І ВІЙСЬКО ЦЕРКОВНА ОРГАНІЗАЦІЯ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ.................................................................................................................7

ВИСНОВОК...................................................................................................11  СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………..13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                         ВСТУП

Київська Русь являла собою ранньофеодальну державу з монархічною формою правління та була побудована на принципі сюзеренітету-васалітету. Ця держава була передусім об’єднуючою силою, яка забезпечувала, хоча й відносну, єдність східнослов’янських земель, порядок і спокій для людності, а також і захист країни від посягань зовнішніх ворогів. Разом з тим держава в руках феодалів була знаряддям їх панування над залежним від них населенням.

Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на грунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри. У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна змін форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».

Отже розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямках: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та від посилення централізму – до децентралізації. 

1. НАЙВИЩІ ОРГАНИ ВЛАДИ: ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ, КНЯЖА РАДА, ФЕОДАЛЬНІ З’ЇЗДИ. МІСЦЕВІ ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ.

      Населення Київської Русі поділялося на панівну верству (великі князі, місцеві князі, бояри, купці, гості, вище духовенство), пов’язану системою суверенітету — васалітету; вільних общинників (“люди”, ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство); феодальне залежних мешканців (смерди, закупи, ізгої, вотчинні ремісники, відпущеники, задушні люди, прощеники тощо) та невільників (челядники, холопи та ін.).

     Основними  елементами механізму політичної  влади в Давньоруській державі  були князь, боярська рада та  віче (збори міського населення).

    Носієм  зверхньої (монаршої) влади у державі  вважався великий київський князь,  який був гарантом функціонування  всіх органів управління, репрезентантом  країни на міжнародній арені,  символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. Великому київському князю були підпорядковані місцеві правителі – його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв’язання найважливіших питань скликалися феодальні з’їзди.

    В компетенції князів перебували: охорона кордонів, керівництво воєнними походами з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими племенами, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу.

    Київські князі спочатку безпосередньо відали лише київською землею. Інші території управлялися князями племен або князями-намісниками.

    З кінця Х ст. почали відбуватися серйозні зміни, як в організації, так і в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером його влади та функцій. Військово-організаційна діяльність князя у зв’язку з ускладненням структури війська Київської держави значно зростає. Військово-дипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави. Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів, мостів, охороною торговельних шляхів.

    У XI—XII ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя. Після запровадження християнства на нього покладається обов’язок сприяти поширенню цієї релігії та матеріально забезпечувати духовенство.

    Великий  київський князь приймав важливі рішення, якщо на це була згода його оточення — великих феодалів (бояр) "княжих мужів", які створювали феодальну раду при князеві. Цей дорадчий орган походить від давньослов’янської ради старійшин.

      Бояри були пов’язані з князем  відносинами сюзеренітету - васалітету. Ці відносини мали подвійне значення: по-перше, вони були відображенням ієрархічної земельної власності в умовах феодалізму і, по-друге, виступали як найважливіший засіб консолідації феодалів перед лицем інших прошарків населення, насамперед феодально-залежного селянства. Крім того, це дозволяло мобільніше реагувати у разі виникнення небезпеки ззовні.

     За  часів Київської Русі до боярської  ради входили старші дружинники, міська еліта та представники  вищого духовенства, у воєнний  час — керівники союзників, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. Рада при київському князеві була важливим органом Давньоруської держави. Члени ради називалися "думцями".

    У  разі відсутності князя або  після його смерті рада ставала  основним органом влади, у компетенції  якої були не тільки питання  внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення  влади наступного князя.

    Характеризуючи органи місцевого управління періоду IX-XI століть, слід зазначити, що в цей час склалася так звана десятинна система. Великий київський князь призначав на місця своїх посадників - тіунів, сотників, десятників, на яких покладалося здійснення адміністративних повноважень.

    До  часу княжіння Ольги управління  землями, що підпадали під владу  Київського князя зводилася майже  виключно до стягнення данини. Процес збору данини часто  супроводжувався насильницькими  діями з боку дружинників.

    Зважаючи  на трагічні наслідки походу за полюддям княгиня Ольга у 945-946 рр. здійснила адміністративно-територіальну та фінансову реформу. Всі великокнязівські землі були поділені на адміністративно-територіальні одиниці - «погости», які являли собою спеціальні пункти збирання данини. Основна функція погостів полягала у збиранні данини з навколишнього населення. Ними керували князівські намісники та посадники (тіуни).

     Посадники відразу ставали повноправними представниками князівської влади на місцях. Як представники князя посадники виконували його функції. Вони судили, збирали данину і різні мита. Посадники відали поліцейськими справами, керували військовими силами міста. Якщо раніше полюддя являло собою узаконене пограбування (князь брав коли хотів, як хотів і скільки хотів), то тепер : 1) данина перетворюється на регулярний збір - встановлювалися чіткі терміни; 2) наперед визначається розмір данини в залежності від якості землі, на якій було вироблено продукт, затрат праці; 3) у більшості випадків тепер пропонувалося збирати данину грошима (гривнями, кунами). Таким чином, данина перетворилася на регулярне фіксоване стягнення, що залежало від умов праці виробника тобто на податок. Це значною мірою сприяло укріпленню державної влади.

    Слід зазначити, що влада київського князя була спадковою.

   З розвитком  феодалізму десяткова система  управління (з тисяцькими, соцькими, десяцькими), що виросла з дружної  організації, змінюється двірсько-вотчинною  системою управління.

    Найвищим органом місцевого селянського самоврядування була верв — чи то родова, чи то територіальна община. Члени верві, пов’язані поміж собою системою кругової поруки, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов’язання.

    Таким чином, князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. СУД, ВІЙСЬКО,  ЦЕРКОВНА ОРГАНІЗАЦІЯ В КИЇВСЬКІЙ  РУСІ.

     Серед  судових органів Київської Русі  найдавнішим судом був общинний  суд (ізвод). Община судила у  відповідності із звичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з общини.

    В  процесі зміцнення державності  князівська юрисдикція розширювалася,  суди все більше ставали невід’ємними  від адміністрації. Вони будувалися  на класовій основі і захищали  перш за все інтереси пануючих  верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу виступав князь.

     Слід  зазначити, що суди поділялися  на публічні (державні), приватні  й духовні.

    Судом  першої інстанції в публічних  судах був суд громадський  (верв), до складу якого входили вервний староста і визначні. Компетенція цього суду — захист власності, особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.

    Вервний  суд провадив також вступне  слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громада мусила заплатити “дику кару”. Така сама платня передбачалася в тому разі, коли громада не хотіла видавати злочинця.

     У Київській Русі активно йшов процес становлення вотчинного суду (приватний). Це був суд землевласників над феодально залежним населенням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань.

   Запровадження  християнства у Київській Русі  і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити. При вирішенні справ, які стосувалися чернецтва і населення залежного від монастирів, у ролі судової інстанції виступав архімандрит.

    Слід зазначити, що існували особливі форми так званого досудового процесу, вміщені в “Руській Правді”. Це своєрідне встановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями “Руської Правди” про “звід” та про “гоніння сліду”. “Звід” — це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а потім повернули її власникові.

    Військо Древньої Русі - збройні сили Київської Русі і російських князівств домонгольського періоду. Як і збройні сили раньосередньовікових слов'ян V-VIII століть, вирішували завдання боротьби з кочівниками степів Північного Причорномор'я й Візантійською імперією, але принципово відрізнялися новою системою постачання (з першої половини IX століття) і проникненням у соціальну верхівку східнослов'янського суспільства варязької військової знаті наприкінці IX століття. Військо Древньої Русі також використовувалась князями династії Рюриковичів для внутрішньополітичної боротьби на Русі.

     Збройні  сили складалися з трьох основних  частин: великокнязівської дружини,  дружин місцевих князів та  інших феодалів; народного ополчення;  найманих загонів.

     Ядро  війська становила князівська  дружина, що з'явилася ще в  епоху військової демократії. У її число входили воїни-професіонали.

     Дружина  формувалася на засадах васалітету  і складалася зі старшої (бояри,  великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин.

    Основний  контингент дружини — родова  знать, але усякий, кого князь вважав цінним у ратній справі і пораді, міг бути включений до складу дружини.

   З XI століття  старша дружина починає відігравати  ключову роль на віче.

   Також  у війнах Древньої Русі приймали  участь іноземні наймані загони, яких залучали князі. Спочатку це були варяги, що пов'язане із дружніми відносинами між Руссю й Скандинавією.

   Військо  ділилося на тисячі, сотні, десятки.  Пізніше його стали ділити  на полки.

  Ранні релігії класового суспільства були досить різноманітними, що пов'язано з особливостями розвитку тих чи інших народів. Кожна з релігій була взаємопов'язана із певною етнічною спільністю і становила невід'ємну частину її культури. Всі вони були політеїстичними.