Східні слов'яни. Походження та розселення слов'ян

Археологічні пам'ятки дулібів — залишки землеробських поселень з житлами-землянками (напр., Пліснеськ) та курганні могильники з залишками трупоспалень. До дулібів відносять пам'ятники Луки-Райковецької культури та більш ранні празько-корчацькі пам'ятники.

 

Древляни (деревляни) (тепер поліщуки), східнослов'янське плем'я (союз племен), у VI-X ст. жили на українському Поліссі. На півночі землі Древлян доходили до р.Прип'яті, на півдні — до річок Здвижу і Тетерева, на сході — до Дніпра, на заході — до межиріччя Случ й Горині. За повідомленнями Констянтина VII Багрянородного на півдні їх землі межували з половцями.

 

Найбільші міста: Іскоростень (Коростень), Мическ, Микгород (Радомишль), Вручій (Овруч), Малин. До входження в Київську Русь землі Древлян становили самостійне князівство з центром в Іскоростені.

Стосунки з Київським  князівством були такого плану.

У 884 р. київський князь Олег підкорив Деревлян, але після його смерті (912 р.) вони вийшли з-під влади Києва. В 914 р. київський князь Ігор знову підкорив Деревлян, у яких, однак, залишився свій князь. У 942 р. відбулися збройні сутички між військами київського князя й Деревлянами, які прагнули стати незалежними від Києва. Спроба князя Ігоря в 945 провести повторний збір данини серед Древлян привела до повстання Деревлян у 945 році і загибелі князя. За легендою, після смерті Ігора, древлянський князь Мал сватався до його дружини Ольги, але вона знищила сватів та повела дружину на Коростень. В 946 р. княгиня Ольга придушила повстання і ліквідувала древлянське князівство. Східну частину земель Древлян з центром у місті Вручій було включено до Київського князівства. Древляни займалися землеробством, скотарством і ремеслами (залізоплавильним, виготовленням з овруцького шиферу пряслиць тощо). Останній раз Древляни згадуються в літописі під 1136 р., коли князь Ярополк, син князя Володимира Мономаха подарував їхню землю Десятинній церкві.

Поля́ни або східні поляни — східнослов'янське плем'я (союз племен) 6—9 ст., що мешкало в Центральній Наддніпрянщині. Антропологічні особливості:середньоголовий вузьколиций тип з відносно невеликим черепом.

У широкому значенні поляни, так само як поляки і половці — узагальнююча назва всіх жителів Поля, тобто тої частини євразійських степів і лісостепів, яка була відома стародавнім слов'янам. Первісно це поняття об'єднувало всі без винятку місцеві племена — слов'янські, тюркські, угро-фінські. Але з часом, з відділенням польських земель і утворенням держави слов'янських полян з центром в Києві, у вживанні даних понять відбулися певні зміни. Поляками в східнослов'янських мовах стали називати колишніх західних полян, полянами — предків східних слов'ян і українців, засновників Києва, а половцями — переважно тюркомовні племена євразійських степів на схід від Дніпра, Дону і Волги, які певною мірою теж вплинули на формування сучасних східнослов'янських народів, зокрема руського і українського козацтва.

За археологічними джерелами, рівень матеріальної культури полян  був відносно високим. Літопис також  характеризує полян як найрозвинутіше в соціально-економічному відношенні східнослов'янське плем'я. Основою господарства полян було землеробство із застосуванням рала і плуга. Розвинутими були також скотарство, промисли та ремесла.

Вперше поляни згадуються в найдавнішій, недатованій частині «Повісті минулих літ». За повідомленням літопису на чолі полянського союзу стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив, які заснували Київ, що перетворився на племінний центр. На думку деяких дослідників, про полян та їхню землю «Палунь» розповідається у вірменському літописі 7 ст., де також є легенда про заснування Києва трьома братами.

В процесі розкладу родо-племінного ладу і становлення феодальних відносин у 6-9 ст. у межах племінної території  полян на землях навколо Києва  утворилося політичне об'єднання, відоме з іноземних джерел як Куявія. Власне Київське князівство більшої частини 9 ст. посідало доволі скромну за розмірами територію у Середній Наддніпрянщині. На півночі, за р.Тетеревом, за декілька десятків кілометрів від Києва, починалася земля ще не залежного від цього князівства, величезного союзу древлянських племен. На лівобережжі Дніпра рубежі цієї першої Київської держави простяглися на схід лише на 50-70 км. На півдні кордон князівства сягав р.Рось, тобто був за 100 км від Києва. Проте політичний вплив Києва поширювався на велику територію і залежали від неї інші союзи племен, зокрема сіверян.

Київські князі IX—X ст., на відміну від ватажків підкорених ними племен, не використовували титул  «князя полян». Літопис пояснює це тим, що з часом «полян» стали  йменувати «руссю». Дослідники, щоправда, бачать у цьому поясненні пізнішу редакційну вставку. Назву «русь» використовують і іноземні джерела, яким невідоме ім'я «полян». Зокрема, коли розповідають, про морські походи русів проти наймогутнішої держави середньовічного світу — Візантії. Наприкінці 8 чи на початку 9 ст. загін русів на чолі з князем Бравлином штурмом здобула візантійське місто Сурож (нинішній Судак) у Криму, а інше військо, ім'я ватажка якої невідоме, між 825 і 842 рр. заволоділа візантійським містом Амастридою на малоазійському узбережжі Чорного моря. Тоді ж Київське князівство вийшло на міжнародну арену. 839 р. посольство Русі відвідало імператора франків Людовика Благочестивого з пропозицією дружби. Прикметно, що посли називали князя русів хозарським словом «каган» (цар).

Київське князівство стало  ядром великої давньоруської  держави — Київської Русі. Останній раз поляни згадуються в літопису під 944 р.

 

Сіверяни, східнослов'янське плем'я, що жило в басейні річки Десни та над гор. течіями рік Сейму, Сули, Псла і Ворскли. По лівому березі Дніпра в нинішній Чернігівщині, Сумщині й Полтавщині. На правому березі Десни вони мешкали до річки Снов, а далі вже були землі радимичів.

Головні міста: Чернігів, Новгород-Сіверський, Глухів, Путивль, Курськ, Любеч. З заходу Сіверяни межували з полянами і дреговичами, з півночі з радимичами, кривичами і в'ятичами

За літописом Нестора «…сѣдоша по Десні, и по Семи, по Сулі, и нарекошася сіверъ». Сівер означає північ, може і звідси пішла назва сіверян, що в перші часи словянського розселення зайшли далеко на північ. Також племінна назва сіверян може бути співставлена з кількома етнонімами, серед яких серб, сабір, савар та з великим гніздом слів різних мов, котрі мають значення «сусіда, товариш, брат» — укр. сябер, болг. сябр, серб. себар, рос. себёр, лит. sebras, морд. шабра, алб. sёmbёr та ін. Можливо, всі ці слова походять від усіченого д.герм. *næhwa-gabur, тоді, можливо, місця поселень сіверян перекривали ареал сербів. Ще Нідерле вважав, що ці два етноніми споріднені між собою (Нидерле Любар, 1956, 31).

Лісова країна давала тутешнім поселенцям охорону і забезпеку  від нападів степовиків; у недоступній  глуші, серед ніколи нерубаних борів  могли спокійно жити й зростати словянські оселі. З лісової смуги сіверяни виходили й на південь у луги, переходили ріку Сулу й ішли далі у  південі незаселені степи, скільки  на те дозволяли кочовики. Сіверяни жили в глибоких пущах, далеко від  шляхів культури й обичаї їх залишилися суворі й примітивні, незрозумілі для культурніших племен. Літописець закидає їм, що їли все нечисте. Нечистим уважали тоді мясо деяких звірят, напр. бобрів, вивірок, хомяків. Сіверяни мабуть не перебирали в їжі, споживали, що давала їх земля та ліси.

Археологи вирізняють їхні кургани за спіралевидними скроневими кільцями. Разом з тим, вони багато в чому нагадують поховання Правобережжя (простота костюму, півтораобертові  перстеневі кільця). Археологічним  відповідником сіверян є волинцівська та особливо роменська культури лісостепового  Лівобережжя VIII-ХІІ ст. Певний вплив  на сіверян справила алано-болгарська салтово-маяцька культура басейну Сіверського Донця (історичні хозари).

Сіверяни платили данину хозарам, пізніше у 907 році, за князя Олега (882—912 pp.), були приєднані до Київської Русі. У 8 — поч. 9 ст. Сіверяни брали участь у поході Олега на греків.

Уличі (оуличи, угличі, улучі, тексті Константина Порфирородного Ο'υλτίνοις), східнослов'янське плем'я (чи племінний союз), що заселювало у 6-9 ст. пониззя Дніпра від р. Росі до Чорного моря у межах розселення антів, нащадками яких вони (як і тиверці) були.

Межували на сході з тюрками, на заході — з тиверцями, на північному заході — з полянами.

Вчений XVIII ст. Татищев зіставляв ім'я уличів із давньою назвою р. Оріль, яку в XII ст. звали Угол. Новітні лінгвістичні розшуки також доводять трансформацію етноніма «уличі» в «угличі» прив'язує розселення цього племені до географічного поняття «угол (кут)». Ще одне із трактувань етноніма «уличі» розкривається через зафіксовані літописами терміни «суличі», «посуличі», зазначаючи тим самим зв'язок цих племен із Наддніпрянщиною. Такий зв'язок стверджується літописними текстами: «и бѣша сѣдяще Улицѣ по Днѣпру вънизъ, и по сем преидоша межи Богъ и Днѣстръ й сѣдоша тамо». Більше того, етнонім «уличі» включається разом із назвою «деревляни» в дніпровську етнополітичну орбіту. В літопису під 922 р. записано: «Игорь же седяще в Києве княже и воюя на Древляни и на Угличе».

Уличі були чисельно великим  угрупованням, а не малим племенем, як зазначається в пам'ятці IX ст. «Боварський  Географ», народ цей мав на Дністрянсько-Дунайському  межиріччі понад 300 міст.

 

Уличі були у добросусідських  відносинах з тиверцями, але ворогували з полянами і Київським князівством.

Князь Олег 885 року воював з уличами.

Новгородський перший літопис оповідає, що князь Ігор воював з уличами та Деревлянами. Уличі довго боронилися, та їх ґород-столиця Пересічень тримався три роки і не піддавався Ігорю, але той таки вистояв під ним ті три роки і здобув його у рік 6448 (940). Уличі згодилися на данину Ігореві, яку він відступив своєму воєводі Свенельду. Після завоювання воєводою Свенельдом у (942)р., уличі увійшли до складу Київської Руси.

 

У 10 ст. під натиском печенігів уличі пересунулися на захід і оселилися над річками Богом та Дністром, доходячи до Дунаю і Чорного моря; їхнім головним городом був Пересічень.

Після 942 року літопис не згадує про уличів. Є припущення, що під тиском половців у 12 ст. частина племені переселилися на північ, між верхньою Случчю і Бугом до так званої Болоховської землі і були відомі під іменем болоховців.

Існує ще одна гіпотеза, що уличі, просуваючись у район Карпат, передали свою етнонімію через одну із своїх  назв «улуці» гуцулам, верховинцям  Підкарпатської Русі. Схожа етнокультурна  основа цих субетносів стверджує  висловлену гіпотезу.

Деякі вчені, наприклад М. К. Любавський, вважають, що тюркомовні печеніги не тільки сусідили із уличами, а й змішувалися з ними, чому сприяли, зокрема, шлюбні зв'язки. Це ж стосується половців, які змінили печенігів в українських степах і курганні поховання яких досліджено в XIX ст. на території південних степів, знахідки яких зберігаються в історичному музеї міста Дніпропетровська. Поховання супроводилося покладенням решток коня — вірного супутника кочівника, луків та стріл, залізних шабель, різноманітних прикрас. Поховання степової знаті відбувалося у колісних візках, які вміщували у могили.

Після татаро-монгольської навали у XIII ст. настав час знелюднення і занепаду. Лише в лісах по Самарі і Вовчій, у т. зв. «Дубовій товщі» тривало ще життя нащадків дніпрових слов'ян, так званих бродників, перевізників та досвідчених «толковинів» — перекладачів з тюркських мов.

 

Тиверці — східнослов'янське плем'я, що жило між Дністром, Прутом і Дунаєм — майже до берегів Чорного моря. Вперше згадуються в недатованій частині «Повісті минулих літ» поряд з іншими східнослов'янськими племенами середини IX століття. Основне заняття — хліборобство. Тиверці брали участь у походах на Царгород князя Олега (907) й Ігоря (944) як їхні союзники; у середині X століття увійшли до складу Київської держави. Тиверці у X — XII століттях під натиском печенігів і половців посунулися на північ, де змішалися з сусідніми українськими племенами. У XII — XIII століттях землі тиверців входили до складу Галицького князівства. Нащадки тиверців увійшли до складу українського народу, частина їх зазнала румунізації.

 

Бужа́ни — одне із східнослов'янських племен (можливо, союз племен), яке впродовж 8-10 століття проживало на території західноукраїнських земель у басейні річки Західний Буг, від якої і походить його назва. Згадки про бужани містяться у давньоруських літописах («Повість минулих літ») та іноземних хроніках («Баварський анонім» 10 століття). За даними Баварського аноніма, на землях, заселених бужанами, було близько 230 укріплених городищ (типу замків). Деякі дослідники вважають, що бужани і волиняни раніше називалися дулібами. Після того, як у 9-10 століттях бужани увійшли до складу Київської Русі, в давніх писемних джерелах вони більше не згадуються. Головними центрами бужан були Буськ (літописний Бужеськ), Белз та інші.

 

Висновки.

 

Дослідженнями археологів та істориків ми взмозі вивчати історію  народів набагато глибше та повніше, ніж то можливо було у минулому тисячолітті.

Бажано творити та відкривати нову історію слов'ян за мирними умовами часу, та створювати більше згадок та відкривати зовсім нові сторінки користуючись новітніми сучасними засобами дослідження, як це на прикладі досліджують Західноєвропейські Інститути з історії та археології.

 

 

 Додаток №1

 

 

 

 

Література:

 

1. Баран В. Д. слов'янські ранньосередньовічні культури та їх підоснови // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Львів: Ін-т українознавства, 1995.- Вип.6. — С.191-204.

 

2. Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка-2000. — 1993. — № 5(7). -С.19.