Східні слов'яни. Походження та розселення слов'ян

 

Житомирське училище культури і мистецтва

імені І.Огієнка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема:

Східні слов'яни. Походження та розселення слов'ян.

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота з предмета

«Історія України»

 

 

 

Студентки  І-го курсу

Спеціальності

«Кіно-,теле мистецтво»

(Заочна форма навчання)

Новікова С.В.

 

 Викладач: Хомяк.Н.О.

 

 

 

 

Житомир 2011

 

 

 

 

 

План:

 

І  Вступ.

ІІ Східнослов'янські племена.

1. Формування східнослов’янських племен та їх розселення у V-VII ст.
2. Перелік східнослов'янських племен.
3. Версії походження племен:

1. Білі хорвати,
2. Дуліби, 
3. Деревляни,
4. Сіверяни,
5. Уличі,
6. Тиверці, 
7. Бужа́ни.

ІІІ  Висновки.

VІ  Додатки.

V  Література.

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

 

Історія слов'янських народів щедра та багата барвистими плямами у своїх подіях. Поважаючи свою рідну країну Батьківщину кожен українець доторкнувшись до історичних літописів пращурів наших, може надихнутися Величчі народу слов'янського.

В рамках одного континенту ми маємо можливість досліджувати, та вивчати історію багатьох країн слов'янського походження.

Я пишаюся що я є українка за місцем народження, та росіянка –  за національністю батьків. Та я є  слов'янська за своїм історичним корінням.

 

 

 

 

 

 

Формування східнослов’янських племен та їх розселення у V-VII ст.

 

Східнослов'янські племена — група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічними дослідженнями простежується зв'язок від населення празької культури V—VII століть. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райквецької культури, в різних напрямках започаткувало в VI—IX століттях південну, західну та східну гілки слов'ян.

 

Початки формування сучасних слов'янських народів криються в  часах, коли на території Східної  і Південно-Східної Європи розпочалося Велике розселення слов'ян, яке тривало до кінця VII ст. Єдина до цього слов'янська спільнота поступово розпадалася на східно-, західно-, південно- й північнослов'янські племінні утворення. На середину І тис. на історичних теренах України вже існували Антський і Склавинський союзи слов'янських племен. Після розгрому в V ст. гунів і загибелі Західної Римської імперії Антський союз почав відігравати помітну роль у Східній і Південно-Східній Європі. Однак на початку VII ст. він був розгромлений аварами. Вони також поневолили племінне утворення склавинів. Це дещо загальмувало, але не припинило суспільний і господарський розвиток тієї гілки слов'янства, яка в майбутньому стала основою формування українського етносу. Слов'янські племена колонізували нові землі й, об'єднуючись, утворювали нові союзи племен.

Спочатку виникали тимчасові  об'єднання племен переважно для  боротьби з ворогами чи проведення походів; згодом - союзи близьких за культурою й побутом сусідніх племен і, нарешті, утворювалися територіальні  об'єднання протодержавного типу (землі, княжіння). Останні мали своїх князів і стольні міста.

Наприкінці VIII ст. на етнічних теренах України сформувалося сім політичних союзів: дулібів (волинян, бужан), деревлян, хорватів, полян, уличів, тиверців, сіверян. Одним із перших виник Дулібський союз, що об'єднував племена, які заселяли території від Західного Бугу на заході до Горині на сході та від Прип'яті на півночі до басейну Верхнього Дністра на півдні. Після його розпаду (середина VII ст.) частина племен створила союз бужан (волинян).

Загадковою залишається  історія уличів і тиверців(див. Додаток №1). Вочевидь, перші з них сформувалися на території, розташованій південніше полян, між річками Оріллю, Дніпром і Самарою та в лісостеповій частині Південного Бугу. У Прутсько-Дтстровському межиріччі утворилися племена тиверців, які згодом зайняли територію до Південного Бугу. Хорвати (див. Додаток №1) займали терени Верхньої Наддністрянщини (західніше р. Збруча), межиріччя Верхнього Пруту й Дністра, Північну Буковину, Прикарпаття й частину Закарпаття. Східніше волинян жили деревляни. Межі їхніх земель простягалися від р. Случі на заході й майже до Дніпра на сході, від річок Уборті та Прип'яті на півночі до р. Тетеріва на півдні. Після розпаду Полянського союзу племен поляни заселяли Середнє Подніпров'я від р. Тетеріва на півночі до вододілу річок Ірпіня і Росі на півдні. Сіверяни заселяли землі Лівобережжя в середній течії Десни, на берегах р. Сейм та у верхів'ях Сули. На теренах сучасних Білорусі й Росії існували східнослов'янські союзи племен дреговичів, радимичів, в'ятичів та ін. Важливе місце займали стосунки східних слов'ян із Візантією. Це були як воєнні конфлікти, так і мирні, інколи навіть союзницькі відносини. Розвивалася також взаємна торгівля. На заході доводилося спілкуватися зі словаками, поляками та чехами.

V—VIII ст. стали важливою  віхою в історії слов'ян. Вони  колонізують нові території. Утворюються  основні політичні союзи. Виникають  зародки державного життя.

 

Перелік східнослов'янських  племен за Вікіпедією.

З літопису відомі такі східнослов'янські племена:

 Південно-західна група племен (праукраїнці)

• Білі Хорвати й лучани — в Галичині
• Дуліби й волиняни — над горішнім Західнім Бугом.
• Деревляни — в лісах по Горині, Прип'яті й Дніпру.
• Поляни — над Дніпром, у теперішній Київщині.
• Сіверяни й сівери — по Десні й лівих допливах середнього Дніпра (частково праросіяни).
• Уличі — між Дністром та Бугом.
• Тиверці — на південний захід від уличів, над Дністром, аж до моря.
• Бужани — понад річкою Західний Буг

Північна група  племен (прановгородці)

• Ільменські словени

Північно-західна  група племен (прабілоруси)

• Дреговичі
• Кривичі (частково прановгородці).
• Радимичі (частково південні праросіяни).

Північно-східна група племен (південні праросіяни)

• В'ятичі

Версії походження слов’янських племен.

Білі хорвати — слов'янське плем'я, що жило в VI-X століттях на території півдня Польщі, усієї Чехії, Галичини і північної частини Карпатських гір при витоках та середній течії Дністра.

 

У сучасній хорватській історичній науці популярною є «сарматська» версія походження народу.

За різними теоріями, частина  білих хорватів склали основу чеського етносу (хорвати у Чехії також називалися «чорними»). Також вважається, що частина хорватів сформували етнічну основу населення сучасних Прикарпаття, Закарпаття і Галичини.

Дослідники вважають, що племена антів, склавінів, венедів та карпів взаємоінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчакської культури, V—VII ст.). Вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчакської, пенківської та суково-дзєдзіцької археологічних культур (похідних від пшеворської, зарубинецької та київської культур), але виключно на «суперетнонімному» рівні: лише зіткнувшись із Римом, як вважає С. В. Назін, самоозначилися саме як «нероманізовані» (на відміну від кельтів та даків-волохів),— «слов'яни» — «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» —" ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), «еускалдунак» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків), «квади» — «ті, що (зрозуміло) говорять» (дв.-ісл. kveða «говорити»; ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).

Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в час найбільшого  розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та Вєпжу, та верхів’я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття. В свою чергу дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. Відомий хорватський історик Вєкослав Клаіч ідентифіковував Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Плісненск і Радече – міста білих хорватів. Той самий Клаіч, покликаючись на московські архіви, вказує, що ще в ХІХ ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами. М.М. Чуріч, покликаючись на архівні дані навіть приводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати – 17228. Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в ХІХ ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами. Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені. Покликаючись на візантійського царя Константина Порфіроґенета, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфороґенетових Бойків з Бойками в Карпатах, що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфороґенетових Бойків українською етнічною групою. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ідентифіковував русинів Галичини з білими хорватами. Цікаво відзначити, що і російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині, не є приходнями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії. З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії.

 

Дуліби — одне із великих східнослов'янських племен, чи об'єднань слов'ян, згадуваних у давньоруських літописах та у творах арабського історика Масуді. Жили у верхів'ях Західного Бугу і правих приток верхньої течії Прип'яті. Дуліби, як і їх східні сусіди Деревляни жили у великих лісах.

 

У сорокових роках Х  в., років за сто до складання «Повісті минулих літ», писав про східних слов'ян араб Масуді у своєму географічному творі «Золоті луки». Тут він розповідає, що одне зі слов'янських племен, корінне між ними, колись панувало над іншими, верховний цар був у нього, і цьому цареві корилися всі інші царі; але потім пішли розбрати між їхніми племенами, союз їх зруйнувався, вони розділилися на окремі коліна, і кожне плем'я обрало собі окремого царя. Це слов'янське плем'я, яке панувало колись Масуді називає Valinana (волиняни).

Назва племені дуліби дуже стара, вона має свої паралелі в хорутанських дулібах, в чеських і моравських дулібах. Вірогідно це був племінний  союз, який під час великого переселення  народів розпався на чеських дулібів  і дулібів у басейні рік  Прип'яті і Бугу, що наприкінці 8 або  на початку 9 ст. переселилися за Прип'ять на землі дреговичів.

Значіння цього імені  неясне. У деяких словянських мовах (російській, болгарській) слово «дулеб», «дулуп» означає дурного, неповоротного  чоловіка. Може це мало почесне імя  дали цьому племени рухливіші  сусіди, що насміхалися з дулібів; що вони мало підприємливі, неповороткі. Але є ще одна думка, що слово «дуліб»  походить від давньослов'янського «дуля»-кулак.

В 6-7 ст. Дуліби стояли на чолі міжплемінного об'єднання східних  слов'ян. При імператорі Візантії Іраклієві (610—641) плем'я дулібів зазнало нищівної поразки від аварів. В «Повісті минулих літ» оповідається про те, як авари знущалися в дикий спосіб над тихими мешканцями лісів, навіть до возів своїх запрягали дулібівських жінок. Але згодом авари-обри пропали без сліду, а витривалі дуліби залишилися панами у тихій, волинській стороні.

У 907 році Дуліби на чолі з князем Олегом, брали участь у поході на Царгород.

В 10 ст. дулібске племінне об'єднання, розпалося і, передбачається, що воно ввійшло до складу Київської Русі під ім'ям племінної спілки волинян, бужан(«Дулѣби же живяху по Бугу, кде нынѣ Волыняне», «Бужане зань сѣдять по Бугу, послѣ же Волыняне»), так само древлян, полян і почасти дреговичів.

Мешканці Побужжя звалися  також Бужанами,- дотепер над Бугом, недалеко Буська є село Побужани. Здавна у тих сторонах було багато городів, що стояли або по високих горбах серед ліса, або на островах серед недоступних багон і мочарів. Один з тих городів Волинь над Бугом дав назву племені волинян і цілій волинській землі. Поселян з околиць города Лучеська (назва якого за легендою походить від імені вождя Дулібів — Луки, який і започаткував це стародавнє місто.) називали лучанами: це імя наводить візантійський імператор Константин Порфирородний. На захід від Буга над р. Гучвою стояв город Червен, від якого ціла околиця дістала назву червенських городів.