Северное Причерноморье

     У перші ж століття вже нашої  ери на даній території спостерігається  подальша еволюція рабовласницького способу  виробництва.  Тут цей процес ускладнюється  тим, що Північне Причорномор'я було одним із вузлових пунктів боротьби племен Східної Європи проти рабовласницької  влади Середземномор'я.  У цей  час посилюється роль та могутність сарматів, що мало ряд певних наслідків.  По-перше, Рим, який був зацікавлений у безперервному надходженні  сільськогосподарської продукції, почав активніше втручатись у  життя та справи даної території.  По-друге, верхівка населення грецьких міст сама починає шукати підтримки  імперії, охоче визнаючи за це її протекторат.  Однак, блок правлячого класу з імперією наштовхувався на значну опозицію.  Ця боротьба, з одного боку, сприяла консолідації знаті та посилення монархічних рухів, а з іншого – зникненню останніх елементів демократії в античних містах.  Характерно, що саме з початком перебування у Херсонесі римських легіонерів там остаточно зникають залишки демократичного устрою. З цього ж часу найзаможніші роди починають отримувати права римських громадян.  Нерон навіть пропонував підкорити все Північне Причорномор'я провінційній адміністрації, але після його смерті цей проект не знайшов підтримки серед інших можновладців, який, до того ж, міг стати реальністю лише після довгої та виснажливої війни з місцевими жителями.  Надалі відносини Риму та цієї провінції складувались у залежності від різних зовнішніх та внутрішніх факторів.  Так, коли виникнення племінного союзу Децибала у Дакії вимагало присутності там значних військових потужностей, римські війська були виведені з Херсонесу, а саме місто знову потрапило у залежність від Боспорського царства. Основна маса землі та інших багатств концентрується в руках небагатьох сімей, якій із покоління в покоління займали найвищі державні посади.  На їх землях, як в Херсонесі, так і в Боспорському царстві знову починає розвиватись у великих масштабах порушене під час мітридатових війн виробництво вина та зерна на експорт.  Археологи знаходять на землях Боспору численні відповідні виробництва – млинні жорна, виноградні преси, величезні рибозасолюючі ванни, що могли вмістити до 1600 ц продукту, і т.д.[1, ст.54].  

       Варварами, спочатку греки, а  потім і римляни, називали етнічні  групи та народи, які не належали  до їхньої античної цивілізації,  мали інші звички, традиції, а  також розмовляли іншою мовою.  Найбільша кількість даних цього  часу є про германців, опису  яких у кінці І ст. присвятив  один із своїх творів Тацит.  До кінця І ст. н.е. у германському  суспільстві та економіці відбувся ряд значних змін. Вони остаточно перейшли до осілого землеробства, хоча скотарство ще відігравало суттєву роль.  Змінилося житло і тепер воно стало кам’яним із використанням черепиці.  Меншу роль стало відігравати мисливство.  На зміну родовій общині приходить територіальна, а землеробство стає перелогового типу.  Однак рівень розвитку германців залишався все ще досить примітивним.  Римські гроші поширювались лише на сусідніх з Римом територіях, північніші області використовували звичайний обмін.  Ремесла, зокрема металургія, були розвинені також слабо, тому зброя була не дуже ефективною у порівнянні із римською.  Писемність була у зародковому стані і використовувалась лише жрецтвом для певних обрядів.  Материнське право змінилось вже батьківським, але його пережитки все ще залишались досить сильними.  Існував інститут рабства, який був патріархального характеру.  Раби отримували худобу та земельні наділи, але мали віддавати частину урожаю своєму хазяїнові.  Діти рабів виховувались разом із дітьми вільних жителів, тому різниця між ними була не така суттєва як в Римі.  Племінна знать та вожді хоч і відігравали важливу роль у вирішенні питань, проте найвищим органом все ще залишались народні збори.

     У ІІ на поч. ІІІ ст. римські торговці починають проникати все далі на незнайомі землі варварів.  Германська родова знать починає  купувати товари, які їх привозять  з імперії.  Маючи потребу в  грошах, вона продає і свої товари римлянам: худобу, хутро, рабів.  Поступово германські племена розгортають широку торгівельну систему, переправляючи римські товари до Скандинавії, де, за свідченнями Тацита, існував могутній союз германських племен[1, ст.86].  Той факт, що германці отримували прибуток з імперських товарів перепродуючи їх, дозволив римлянам диктувати свої умови та здійснювати певний економічний та політичний тиск на варварів.  Результати цієї залежності були різні.  Так, наприклад, батави, канінефати, матиаки, які жили на правому березі Рейну, мали постачати людей у військо.  Плем’я фризів навпаки - мало сплачувати грошову повинність.

     Такий хід речей, звичайно, не задовольняв  народи, що знаходились під тиском Риму, тому робились неодноразові спроби звільнитись від імперського  ярма.  Найбільш могутній племінний союз у боротьбі проти Риму вдалося створити у ІІ ст. вождю маркоманів Марободу.  Він зібрав 70 тисяч піхоти та 4 тисячі кінноти, до того ж його підтримали всі інші поневолені та оподатковані варварські народи.  Скориставшись тяжким становищем Римської імперії викликаним Парфянською війною(162-166 рр.), епідемією чуми та неврожаєм і Італії, маркомани, квади, гермундури, язиги та інші племена, порушивши рейно-дунайський кордон, пройшли в Італію.  У 169 році вони осадили фортецю Аквілею та зруйнували місто Опітергій.  Війна йшла з перемінним успіхом.  Доводилось швидко мобілізувати велику армію, тому до війська зараховували також рабів та гладіаторів. Марк Аврелій на військові потреби пожертвував навіть деякими своїми дорогоцінностями.  Марк Аврелій, після напруженої та дуже виснажливої боротьби, відтіснив племена, що вторглись, за кордони держави та хотів їх вже підкорити, перейшовши Дунай. Але неочікуване загострення ситуації у східних провінціях змусили його покинути Придунав’я та вирушити разом  з військом на Схід[12, ст.226]. У 175 р. був підписаний мирний договір за яким повсталі визнавали протекторат Риму.  Римляни відібрали невелику частину території та зобов’язали 25 тисяч варварів служити в імперському війську. Двома роками по тому, маркомани знову зробили спробу звільнитись від гніту та ця була ще навіть більш невдала і вони швидко були розбиті полководцем Марка Аврелія Тарутентієм Патерном. Водночас цей конфлікт призвів до першої серйозної кризи за багато років.  Хоча Римська імперія і перемогла повстанців, але втрати армії були відносно великі і ця війна послужила певним передвісником цілого ряду варварських війн, які ще будуть мати місце у наступних двох століттях в історії Риму[9, ст.11], [13, ст.715-716].

     Отже, підсумовуючи та узагальнюючи період античності на території Північного  Причорномор'я, з упевнінестю можна сказати, що спочатку він характеризувався демократичним ладом грецьких полісів, тісними торгівельно-економічними відносинами між колоніями та сусідніми народами, швидким ростом промисловості та ремесел.  З І ст. до н.е. контроль над регіоном поступово переходить до Римської держави, яка проводить мілітаризацію територій, розташовуючи тут значні військові сили.  Відбувається перетин інтересів римлян та варварів, що призводить до військових сутичок та конфліктів. Одним із першим передвісників майбутньої варварської навали ІІІ ст. були Маркоманські війни(169-175 рр.).  Об'єднання германських та сарматських племен з метою спільного походу провів вождь маркоманів – Маробод.  В ході цієї війни племена германського та сарматського походження заявили про себе як значущу силу в Європі з якою у недалекому майбутньому вже потрібно буде рахуватись.