Северное Причерноморье

                                                 РОЗДІЛ 1

ПЕРІОД  АНТИЧНОСТІ НА ТЕРИТОРІЇ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я

1.1 Велика грецька колонізація(причини). Міста-держави Північного Причорномор’я

     Територія Північного Причорномор’я з давніх-давен  була привабливим місцем для комфортного  проживання багатьох народів та етносів  через свої родючі ґрунти та безпосередню близькість до моря. Хоча народи, що мешкали на цій території до нашої ери, залишалися все ще безписемними, але вони потрапили у поле зору більш розвинених цивілізацій – і в першу чергу давньогрецької, а в творах античних авторів можна знайти численні різноманітні дані про народи Східної Європи та навіть про їх східних сусідів.  У всіх цих джерелах присутні етнічні найменування, які можна пов’язати з територією сучасного Півдня України. Деякі з них легендарні, інші ж мають суто історико-географічне походження, але так, чи інакше дозволяють нам зробити певні висновки про історію взаємовпливу народів.  Тому, починаючи з цього періоду, потрібно враховувати не тільки дані археології та лінгвістики, але й вербальні, а також топонімічні особливості цих джерел[21, ст.62]. 

     Появою  таких джерел ми зобов’язані перш за все процесові грецької колонізації узбережжя Чорного моря, яка стала частиною Великої грецької колонізації VIII – VI ст. до н.е.  До основних причин грецької колонізації земель Середземного та Чорноморського басейнів належать: по-перше, перенаселення власне грецьких міст, що було викликане економічним ривком та стрімким розвитком багатьох ремесел і як результат, у свою чергу, призвело до демографічного вибуху. По-друге, розвиток ремесел, окрім свого позитивного впливу, посилив майнову диференціацію та класову нерівність, а також викликав зіткнення інтересів різних верств населення, тому люди, які у цій боротьбі не виходили переможцями переселялись на інші землі, втікаючи від незгод та переслідувань.  По-третє, Греції були потрібні нові ринки збуту та розширення меж своєї торгівлі, тому між колоніями та метрополіями встановлювались досить тісні зв’язки, які, проте, не обмежувались лише відносини між ними двома. 

     Чудові  мореплавці, греки давно почали освоювати  безкраї простори Середземного моря та територій за його межами.  Зважаючи на археологічні докази, греки проникнули до басейну Чорного моря відносно рано, набагато раніше, власне, самої колонізації.  Відлуння цих мандрівок залишились в еллінських міфах – наприклад, міф про Ясона, аргонавтів та пошуки золотого руна за яким вони відправились до далекої Колхіди – південно-східної області Чорного моря.  Згідно одного тлумачення, з цим морем пов’язані і легендарні блукання Одисея, але ця теорія зустрічає гостру критику зі сторони прибічників “західного напряму” легендарного царя Ітаки.  Як би там не було, про далекі північні землі греки на початку першого тисячоліття до н.е. уже дещо знали, і коли у VIII – VII ст. до н.е. почався процес Великої колонізації – викликаний причинами, що були зазначені вище і які викликали розселення греків за межами батьківщини, - він не міг оминути земель Північного Причорномор’я[11, ст. 89].

     У власне грецькій історичній традиції освоєння еллінами цього регіону  знайшло досить короткий та часом  легендарний за своїм характером опис.  Більш повно цей процес можуть, в даному випадку, висвітлити численні археологічні знахідки того часу.  З кінця XVIII ст., після приєднання Чорноморського побережжя до Російської імперії, активно починають проводитись розкопки тутешніх залишок грецьких колоній,а з другої половини XIX ст. вони виходять вже на професійний рівень та продовжуються і до сьогодні[21, ст.63].

     Найбільш  рання із відомих на даний момент колоній виникла тут у VII ст. до н.е. у гирлі Дніпрово-бузького лиману, на сучасному острові Березань, що в часи колонізації напевне був півостровом.  Після цього протягом, приблизно, століття у різних районах Північного та Східного Причорномор’я, на території сучасних України, Росії та Грузії, виник цілий ряд великих міст-держав, які пізніше були оточені селищами аграрного типу господарства.  Одним із найважливіших грецьких центрів Причорномор’я було місто Ольвія на правому березі Бузького лиману і було засноване вихідцями із іонійського Мілету[22, ст.56].  У 480 р. до н. е. на Керченському та Таманському півостровах під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів об'єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Фанагорію, Гермонрассу та ін. зі столицею у місті Пантікапей(тепер – Керч).  Колонізація була присутня і на західному березі Криму.  Нарешті, у ІІІ ст. до н.е. була заснована найпівнічніша грецька колонія – Танаїс, що знаходилась на р. Дон.  Пам’ять про давньогрецьку колонізацію зберігається і в сучасній причорноморській топоніміці: Одеса, Херсон, Севастополь, Євпаторія та ін.  Правда, недостатня кількість знань викликала те, що зараз ці міста знаходяться не на своїх початкових місцях.  Так, давній Себастополіс знаходився не на південному заході Кримського півострова, а на Кавказькому узбережжі біля нинішнього Сухумі.  Зате на місці нинішнього Севастополя знаходився Херсонес(див. Додаток А). Одним із небагатьох теперішніх міст, що так і носить назву свого античного попередника є Феодосія[21, ст.64]. Кожне з цих міст мало власну історію, але оскільки всі вони тісно взаємодіяли з античним світом, а також варварськими суспільствами, в їхньому розвитку простежується багато спільного. Майже тисячолітня історія античних міст-держав Північного Причорномор'я поділяється на два великих періоди і декілька етапів. 

     Перший  період тривав від другої половини VII і приблизно до середини І ст. до н.е.  Він характеризується тісними культурними та економічними зв’язками, як із материковою Грецією, так і з сусідніми народами, що зумовило певну стабільність та інтенсивність розвитку.  Перший період поділяється на два етапи: архаїчний(друга пол. VII – поч. V ст. до н.е.), для якого характерне становлення колоній і початок їх взаємодії зі своїми метрополіями, а також з сусідніми народами, класичний(поч. V – друга третина IV ст. до н.е.), для якого характерний розквіт колоніальних міст та держав, карбування монет, фортифікаційні споруди, посилення зв’язків з кочовиками Лісостепу, та елліністичний(остання третина IV – середина I ст. до н.е.), характеризується спочатку високим розвитком економіки, а пізніше безперервними війнами проти скіфів, сарматів та війська Зопіріона.

     Другий  великий період історії античних держав Північного Причорномор'я – римський(сер. І ст. до н.е. – 70-ті роки IV ст. н.е.) – характеризується передусім входженням Тіри, Ольвії та Херсонеса до складу римської провінції – Нижньої Мезії.  У другому періоді існування північнопричорноморських міст-держав можна виділити три основні етапи.  Перший етап почався у середині І ст. до н.е. і визначався переорієнтацією міст-держав на новий центр – Рим.  На території Понту починають з'являтись римські легіони для захисту від варварів.  Другий етап займає відрізок часу в 100 років: із середини ІІ ст. до середини ІІІ ст. н.е.  У цей час легіони на даних земля починають залишатись на постійній основі.  Внаслідок військово-політичної стабільності, міста-держави переживають період найбільшого розквіту.  І, нарешті, третій етап – він розпочинається з другої половини ІІІ ст. н.е., коли з метою захисту Римської імперії від готів гарнізони імперських військ були виведені з Північного Причорномор'я у Подунав’я.  Навали варварів, особливо готів, фактично знищили сільські округи.  Майже всі античні держави припинили своє існування у 70-х роках IV ст. н.е. під ударами гунів[26, ст. 162–165].  Але про ці та інші сторінки з історії відносин носіїв античної культури та варварів, зокрема готів, буде розповідатись пізніше, у наступному розділі даної праці.

     Слід  наголосити, що терміни “колонія” та “колонізація” мають дещо умовний характер, далекий від сучасного розуміння.  По-перше, греки в абсолютній більшості випадків селилися на незайнятих місцевим населенням територіях.  По-друге, незалежно від того які відносини були між греками та навколишніми племенами, ці племена ніколи не опинялися в прямій залежності від грецьких полісів.  І, нарешті, засновані колонії були незалежні від своїх метрополій, а відносини між ними базувались на рівноправних умовах. Сам процес переселення мав переважно стихійний характер, що можна пояснити особливостями складу “мігрантів”.  Річ у тім, що переважну більшість потоку переселенців становили сільські жителі, обезземелені на батьківщині, а основою економічного життя грецьких держав було сільське господарство.  Зрозуміло, що поряд із селянами участь у колонізації брали й інші верстви населення: ремісники, торговці, рибалки, мореплавці, будівельники тощо, але, судячи з демографічних підрахунків, сільські мешканці Північного Причорномор’я становили, якщо не більшість, то в усякому разі значний відсоток населення.  А власне колонізація VІ ст. мала аграрний, а не торгівельний характер[17, ст. 24].

     Грецькі общини у відповідності до своїх традицій намагались зберегти – щонайменш на перших порах – етнічну чистоту свого складу від корінних жителів.  По різному – то мирно, а то й досить конфліктно – складувались відносини греків з місцевими і надалі.  Але, так чи інакше, південні області Східної Європи протягом приблизно тисячоліття являлись ареною досить тісних економічних, політичних та культурних контактів носіїв античної цивілізації та народами, що проживали на цих територіях[8, ст. 147].  У цих умовах античний світ не міг не проявляти інтересу до своїх північних сусідів, яких вони називали “варварами”. Зацікавленість еллінів до варварського світу обумовила проникнення в античну літературу відомостей про побут, характер, традиції та історію як безпосередніх сусідів греків, так і тих народностей, що проживали на півночі відомої на той час греко-римської ойкумени. 

     Елліни-колоністи  привезли з собою на нові землі  традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства  — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. Жителі полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, користувалися широкими правами. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були до І ст. до н.е. аристократичними, як Ольвія, чи демократичними, як Херсонес [2, ст.30].

     Найважливішим та найціннішим джерелом дослідження  життя народів, що в давнину проживали  на території сучасного півдня України  є, так звана, Скіфська повість Геродота(V ст. до н.е.), що займає значну частину четвертої книги геродотівської “Історії”.  Загальновідомо, що, готуючись до створення своєї фундаментальної праці з історії греко-перських війн, він відвідував території, які на його думку могли фігурувати в цих подіях і таким чином прибув і на північне узбережжя Чорного моря.  Існують різні погляди на те, чи відправлявся Геродот в глиб Скіфії, чи просто обмежився перебуванням в Ольвії, але зібрані дані під час його дослідження разом із інформацією, яку він підкреслив у більш ранніх авторів, дозволили йому детально описати багато сторінок із життя народів Східної Європи і скіфів зокрема. Іншим важливим джерелом є присвячені північним областям відомої античному світу ойкумени розділи “Георграфії” Страбона.  Цей автор, який жив на межі нашої ери, був прекрасно знайомий із античною літературою про різні країни та народи, в тому числі із літературою, що зараз є утраченою.  Тому його праця повніше всіх інших джерел того часу висвітлює етнокультурну ситуацію, що була характерна для території, що нас цікавить.  Більш-менш детальні дані про ці землі ми знаходимо у творі історика Діодора Сицилійського(І ст. до н.е.), у письменників римської епохи Плінія Старшого(І ст. н.е.), Амміана Марцелліна(IV ст. н.е.).  Також з’являються подорожні описи, найперший з яких датується VI ст. до н.е. – “Періпл ойкумени ” Скілака Каріандського, де він описує найбільші античні центри Причорномор’я, а також згадує про скіфів, фракійців та сарматів[17, ст.19].  

     З ким же вступали в контакт грецькі  колоністи?  Чи знаходились ці місцеві племена на доцивілізаційній стадії, чи вже пройшли якісь з них?  Насправді, до VII ст. до н.е. племена, що мешкали на території Північного Причорномор’я вже пройшли фазу неоліту, енеоліту, бронзової доби та вступили у ранню добу заліза до цього маючи племінну організацію, вождиські протодержави та розвинену культуру.  Вони мали досить великий досвід спілкування та контактів з Кавказом, Балканами, а також іншими регіонами Середземного та Чорного морів. Тому можемо бачити, що на даній території зустрічаються не тільки дикі етнічні групи, а й представники народів, що знаходяться на різних стадіях цивілізаційного розвитку, і які вже заснували нові технології та культуру бронзового, а не рідко й ранньозалізних віків.  Слід відмітити, що греки-колоністи не прагнули до військової співпраці або підкорення місцевого населення.  Недивлячись на це, грекам самим неодноразово доводилось обороняти свої міста від нападів степових кочовиків.  Поліси були небагаточисленні і які до того ж не мали великого війська та запасу ресурсів, тому нормально функціонувати та розвиватись вони могли лише за дружніх відносин з місцевими народами. 

     Основною  формою взаємин греків із сусідніми  племенами була економічна: у торгівлі один з одним були зацікавлені обидві сторони.  Колонії – щоб закуповувати рибу, худобу, шкіру, мед, робітників.  Племена – грецькі вина, олію, тканину, посуд, прикраси, а також керамічні вироби.  Тим самим обидві сторони могли краще задовольняти свої торгівельно-економічні потреби, а міста-поліси – підтримувати жваву торгівлю зі своїми метрополіями.  Разом з товарами нерідко передавалась і технологія їх виробництва, що сприяло засвоєнню високих, на той час, технологій місцевими жителями. Проте деякі запозичення скіфського характеру спостерігались і в полісах, наприклад, будівництво жител землянкового типу на Березані, окраїнах Ольвії та інших містах в початковий період їх існування[15, ст.81-83].

     Однак, недивлячись на всю міць та високий розвиток таких міст-держав як Ольвія, Тіра, Херсонес, Боспорське царство, наприкінці ІІ ст. до н.е. економічна ситуація та відносини між державами цього регіону різко погіршуються.  Ще  не оговтавшись від спроб Зопіріона захопити місто, Ольвія починає платити данину колишнім союзникам – скіфам.  У 107 р. до н.е. Боспорське царство охоплює повстання Савмака, яке привело до вбивства царя Персида та усунення правлячої династії.  Пізніше Савмака вбили війська понтійського царя Мітридата, а Боспорське царство потрапило під владу переможця.  Тобто можемо бачити, що наприкінці минулої ери ситуація на цих землях дестабілізується та починається процес занепаду, який пізніше призвів до того, що ця територія перейде під контроль Риму.   

     Отже, грецька колонізація Північного Причорномор'я, починаючи із VII ст. до н.е., стала сильним поштовхом до розвитку, як античного, так і варварського світу на цих територіях, сприяла зміцненню торгівельних зв’язків середземноморських та чорноморських країн і народів.  Завдяки тому, що на цих територіях бували давньогрецькі вчені, ми маємо насичену інформацію про життя, побут, культуру, традиції кочових і осілих племен та народів, що мешкали на Півночі Понту у різні історичні періоди. 

                 1.2 Відносини римлян та варварів у І – ІІ ст. н.е.

      З кінця ІІ ст. до н.е. Римська держава  проявляла великий інтерес до земель Північного Причорномор'я.  З  перемінним успіхом відбувались  військові сутички римлян з жителями цих територій, і коли у 66-65 рр. до н.е. Помпей остаточно розбив війська Мітридата VI Євпатора, то влада над цим родючим та багатим регіоном фактично перейшла до Риму[25, ст. 290].  Починаючи вже із 63 р. до н.е. вексиляції римських  легіонів V Македонського, І Італійського, ХІ Клавдійового були розташовані в Херсонесі, якому римляни допомогли у боротьбі проти тавроскіфів.  Роками раніше була підкорена Тіра.  За Траяна та Адріана римський гарнізон знаходився в Ольвії, а дещо пізніше це місто було включене до складу Нижньої Мезії.  Військові контингенти римлян були розквартировані і по іншим містам Північного Причорномор'я.  Присутність армії у цьому регіоні диктувалась не тільки військовими потребами, але й політичними міркуваннями. Але недивлячись на це, грецькі міста ще не повністю втратили незалежність, бо ще проводили карбування псевдо-автономних монет[29, ст.18-20].