Рух опору на харківщині в роки ВВВ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  БАНК  УКРАЇНИ

УНІВЕРСИТЕТ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

ХАРКІВСЬКий  Іститут БАНКІВСЬКОЇ  СПРАВИ

 

 

 

Кафедра  соціально-гуманітарних дисциплін

Індивідуальна навчально-дослідна робота

(реферат)

 

                    з дисципліни “Історія України”

                    на тему: «РУХ ОПОРУ НА ХАРКІВЩИНІ У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ»

 

 

 

 

 

 

 

Керівник  роботи,

доцент                                                                                В.В.Світлична

 

 

Виконала  студентка 

І курсу, групи 13-ФК                                                                  А.В. Крамар

 

Харків  – 2011

 

ПЛАН

 

 

 

 

1. Вступ………………………………………………………………...3
2. Харківщина в перші місяці війни………………………………….4
3. Німецько – фашистський окупаційний режим у м. Харкові…….5
4. Рух опору на Харківщині ………………………………………….7
5. Збитки, завдані Харкову окупантами……………………………..13
6. Висновок…………………………………………………………….14
7. Список використаної літератури та джерел………………15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Вступ

З кожним роком усе далі відходять від  нас події Великої Вітчизняної  війни. Давно розорані траншеї i засипані окопи, зарубцювалися рани учасників  війни та людська пам’ять знову i знову звертається до минулого. Що звідане i пережито, не забудеться ніколи. Час – нещадний, але об'єктивний суддя історії.

Історія Великої Вітчизняної війни належить до найбільш популярних періодів минулого століття. Її події постійно привертають  до себе увагу. І сьогодні на початку  нового тисячоліття реалії тієї війни  викликають дискусії та сперечання.

Однією  із таких проблем у сучасній історичній науці є діяльність руху Опору  в України та в її окремих областях. Актуальність цієї теми полягає, по-перше, у з’ясуванні дійсного розвитку подій  і, по-друге, у патріотичному вихованні  сучасної молоді. Адже патріотичні  почуття у молоді виховуються  саме на таких фактах безмежної відданості своїй Батьківщині кращими синами і доньками, які віддали свої житті  у боротьбі за незалежність своєї  держави.

Скільки б не змінювалося поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, яких мук, страждань завдав він народам Європи, скільки жертв зазнав наш народ у битві із ним. Нащадки повинні пишатися подвигом воїнів, які розгромили найгрознішу на той час армію у світі. Це подвиг, якого не знала історія.

Перемога  дісталася дорогою ціною. У справу розгрому гітлерівських загарбників  гідний внесок зробили i харків’яни, як на фронтах Великої Вітчизняної  війни, так i в тилу ворога.

Важливість  цієї теми полягає ще й в тому, що зараз у засобах масової  інформації можна прочитати багато суперечливих думок про війну  і тому важливо, щоб сучасні кон’юнктурні вимоги не сфальсифікували проблему, як це було у часи тоталітаризму.

I нікому  не дозволено принижувати значення  ратного i трудового подвигу народу  – переможцю, а тим паче  вдаватися до блюзнірських спроб  його перекручування й замовчування. Ми повинні пам’ятати про це  завжди!

 

2.Харківщина  в перші місяці війни

Жахливим  випробуванням для населення  Харківщини стала Велика Вітчизняна війна, яка почалась 22 червня 1941 року. За гітлерівським планом «Ост» уся територія України поділялась на чотири окупаційні зони. Однією з них була територія Харківської області.

Харківщина  та місто Харків мали велике політичне, економічне, воєнне значення. Гітлер називав його «замком, який запирає український простір». Харків, як важливий залізничний вузол, був тісно пов’язаний з багатьма економічними районами. Через місто пролягали щляхи на Донбас і Кавказ.

Перебудова господарства

З перших днів війни почалась перебудова економіки  на воєнний час. Почалося масове виробництво  танків, літаків, снарядів, мінометів. Колектив Харківського авіаційного  заводу збільшив випуск бойових машин, було поліпшено якість літаків, встановлено  додаткове їх озброєння. Також збільшив виробництво танків Т – 34 завод імені Комінтерну, Харківський лікеро – горілчаний завод освоїв виробництво запалювальної суміші. На залізниці рух поїздів було переведено на воєнний графік, за яким у першу чергу забезпечувався рух ешелонів з військами, військовим вантажем.

Робочі  місця чоловіків, які пішли на фронт, займали жінки. У місті  почався рух за об’єднання професій, за роботу на багатьох верстатах.

Приклад робітниць наслідували і колгоспники  області. У липні 1941 року молоді патріотки  Дворічанського району закликали дівчат до оволодіння професією механізатора, тракториста, комбайнера.

З початком війни створювались добровільні  формування збройних сил для допомоги регулярній армії – загони родного ополчення. Ополченці – добровільці гуртувалися в взводи, батальйони і полки, які об’єднувалися  дивізії в межах міських адміністративних районів. Дев’ять таких дивізій створювали Харківський корпус народного ополчення. Створювались стрілецькі, окремі кулеметні роти, підрозділи розвідників, саперів. Налагоджувалось бойове навчання цих підрозділів, випуск необхідного озброєння.

З першого  дня війни почалась мобілізація  в Червону Армію. Раднарком СРСР видав постанову, згідно з якою у  прифронтних областях та республіках створювалися винищувальні батальйони для боротьби з ворожими диверсантами – парашутистами. У Харківській області було організовано 42 таких батальйони, кожен з яких нараховував 250 – 300 чоловік. Винищувальні батальйони воювали на фронтах під Богодуховом, Ізюмом, Люботином, Харковом.

На початку  вересня німецько – фашистські війська форсували Дніпро в районі Кременчука. Виникла реальна загроза розгортання військових дій на Харківщині. Військам Південно - Західного фронту, знесиленим у боях за Київ, не вдалося в короткий час створити міцну оборону на Харківському напрямі. Вони змушені були вести тяжкі кровопролитні бої на підступах до Харкова. Ворог наближався до міста.

Харків’яни працювали на спорудженні оборонних об’єктів. Завдяки самовідданій праці місто було опоясане двома,  місцями трьома лініями протитанкових ровів і споруджень загальною довжиною 300 кілометрів.

 

2. Німецько – фашистський окупаційний режим у м.Харкові

24 жовтня 1941 року почався новий відрахунок часу. Територія Харківської області знаходилася фактично під німецьким воєнним контролем, входила в оперативний район групи армій «Україна», на чолі якого стояв гауляйтер Прусії Еріх Кох. Нацистську політику геноциду на окупованій території Харківщини втілювали в життя як військові, так і цивільні окупаційні органи влади.

Новий порядок

Фашисти відразу розпочали встановлювати  свій порядок у місті. З перших днів фашистською владою було сформовано досить повний апарат для здійсненя кривавого терору: гестапо – таємна поліція, жандармерія, різноманітні групи та команди. Організували міські та районні управи, з числа місцевого населення призначалися бургомістри, сільські старости, районні шефи.

З першого  дня окупації мешканці Харкова і  області повинні були виконувати закони та розпорядження німецьких  чиновників. Вони регламентували життя  місцевого населення до найменших  подробиць. Смертю каралися всі «порушники». На практиці це означало знищення всіх, кого вважали політичною опозицією. Такий устрій дістав назву «новий порядок».

 Смерть  чекала харків’ян за протидію  пограбуванню окупантами, за зберігання  зброї, за допомогу партизанам і підпільникам, за користування електроенергією, за забруднення доріг і ще багато за що. Знищенню підлягали особи, небажані в расовому відношенні,а також душевнохворі, інваліди.

У місті  та області була комендантська година. Населенню було дозволено ходити по вулицях з 5-ї години ранку до 8-ї години вечора. Той, хто затримається хоча б на 5 хвилин після встановленого  часу, мав бути розстріляний на місці.

Частими в місті були повальні облави. Діяльність установ обмежувалась окупантами, перебувала під наглядом поліції безпеки.

Масові страти населення

«Режим  жаху» гітлерівці почали створювати з масових страт населення. Чимало людей, так званих ворогів рейху, було розстріляно та повішено. Прикладом таких жахів є розстріл з червня 1942 року по червень 1943 року близько 4000 чоловік у лісопарку біля селища СОКОЛЬНИКИ.

На Холодній горі діяв концентраційний табір. А  всього у області було 22 концтабори для військовополонених. У таборах  було встановлено нестерпний режим  – катування голодом, пораненим  не давали ніякої медичної допомоги.

Доля  радянських військовополонених стала  трагедією величезного масштабу.

3. Рух опору на Харківщині

Великі труднощі в процесі свого становлення пережив партизанський рух у тилу ворога, оскільки воєнною доктриною Червоної Армії передбачалося, що війна вестиметься виключно на території противника, підготовка населення до партизанської боротьби визнавалася недоцільною. Більш того, створена в лісах прикордонних районів на початку 30-х рр. мережа матеріально - технічних баз була ліквідована,а підібрані для можливої партизанської боротьби досвідчені кадри звинувачено у підготовці "замаху на товариша Сталіна" та знищено. Було відкинуто теоретичні засади і практичний досвід організації й тактики партизанського руху. Ці прорахунки далися взнаки на початку війни, коли партійні та військові органи заходилися створювати підпілля, формувати партизанські загони. Адже об’єктивні труднощі організації боротьби у ворожому тилу ускладнювалися поспішністю й формалізмом у доборі кадрів та підготовці їх до діяльності в нелегальних умовах, накладанні матеріально-технічної бази, створенні конспіративних квартир, налагодженні засобів зв’язку. Орієнтовані на досвід громадянської війни, місцеві керівники до обов’язків яких було віднесення формування підпілля та партизанських загонів, нерідко проявляли кричущі невігластво і формалізм.

Тому  не дивно, що багато таких погано підготовлених і недосвідчених підпільників і партизанів, зіткнувшись на початку окупації з гітлерівськими каральними органами, які мали великий досвід боротьби з антифашистським рухом у Німеччині та Європі, не витримали всього тягаря непередбачених труднощів.

Відомо, що в промові Й. Сталіна 3 липня 1941 р. йшлося не лише про масовий опір фашистським агресорам, але й про створення загонів диверсантів. Серед багатьох функцій, що вони їх мали виконувати, мова йшла й про сталювання ними лісових масивів. 17 листопада з’явився наказ Й. Сталіна № 0428, в якому вимагалося:

1. Руйнувати  й спалювати до решти всі  населені пункти в тилу німецьких  військ на відстані 40 – 60 км  в глибину від переднього краю  та на 20 – 30 км праворуч і  ліворуч від шляхів.

2. Для  знищення населених пунктів у  зазначеному радіусі дії кинути  негайно авіацію, широко використовуючи  артилерійський і мінометний  вогонь, команди розвідників, лижників, і партизанські диверсійні групи,  споряджені пляшками з запалювальною  сумішшю, гранатами й підривними  засобами…

3. При  вимушеному відході наших частин  на тій чи іншій ділянці  виводити з собою радянське  населення й обов’язково знищувати  всі без винятку населені пункти, щоб ворог не міг їх використати.

         4. Ставці щотретього дня окремим зведенням доповідати скільки й які населені пункти знищено за минулі дня й якими засобами досягнено цих результатів ( Семененко В. Більшовицький партизанський рух на Харківщині (1941 – 1943 рр.) // Зб. Харк. іст.-філол. т-ва. Нов. сер. – Х., 1995. – Т. 4., с. 31).

Не важко уявити, в якій ситуації довелося б діяти майбутніми партизанам, коли б ці накази пунктуально виконувались.

Хоча з 25 по 29 червня 1941 р. керівні працівники Компартії України провели кілька нарад, де обговорювалися проблеми створення партизанських загонів та підпілля, але до середини липня вказівок з Москви з цих питань не надходило. Лише стихійний рух білоруського народу, про який кілька разів доповідав секретар Компартії Білорусії П.К. Пономаренко особисто Й. Сталіну, примусив Центр звернути увагу на опір фашистам з боку населення окупованих регіонів СРСР.

Формування  партизанських загонів почалося ще до окупації Харкова.

Але при  цьому виявилися деякі складнощі: на окупованій території Харківщини було багато каральних та контррозвідувальних  органів. Труднощі полягали ще в тому, що в області не було значних лісових  масивів, які б могли забезпечити  достатню мобільність партизанських загонів та їх таємну підготовку до бойових операцій.