Розвиток Англії напередодні революції

    1. Соціально-економічний розвиток Англії напередодні революції

    На  початку XVII ст. в Англії ще панували феодальні відносини, одначе формувались і нові, капіталістичні. Проявами цього процесу стали створення мануфактурного виробництва, розвиток торгівлі, піднесення міст, поширення товарного сільськогосподарського виробництва.

    Перша половина XVII ст. відзначалася зростанням мануфактур, особливо ткацьких. Основна маса їх знаходилась у сільській місцевості й не мала цехових регламентацій. Ткацькі верстати розміщалися в будинках дрібних землевласників. У визначений час до їхніх садиб приходив покупець, який, даючи сировину, робив замовлення й за платню забирав готову продукцію. Така форма мануфактури, як уже згадувалося, називається розпорошеною.

    Англія стала основним постачальником нефарбованих тканин на європейський ринок. Основними споживачами цих тканин були голландці, які володіли секретом стійкого фарбування.

    Значного розвитку досягло вуглевидобування. В середині XVII ст. Англія забезпечувала 80% загальноєвропейського видобутку вугілля (близько 3 млн т).

    Зростала торгівля. За перші 40 років XVII ст. обсяг її подвоївся. Головну роль відігравали торговельні компанії, які користувалися монопольним правом на торгівлю в певному регіоні. Найбільшою була Ост-Індська компанія.

    У сільському господарстві розвивалися тенденції, започатковані ще в XVI ст. Лендлорди (великі землевласники) продовжували обгороджування з метою розведення овець або ж, як і орендатори, використовували ренту (податок). Як лендлорди, так і орендатори наймали робітників. Ці процеси свідчили про подальше втягування сільського господарства у ринкові відносини. Такі процеси були притаманні в основному південним і центральним графствам. На півночі зберігалися феодальні форми експлуатації: натуральна рента (оброк) і відробіток (панщина).

    Зрушення в економіці відбивалися на соціальній структурі англійського суспільства. Хоча воно за формою лишалося феодальним із складною системою нерівності прав та обов`язків, у поведінці, звичаях, роді занять деяких верств суспільства сталися значні зміни. Так, серед землевласників виокремилося нове дворянство, яке на відміну від старого активно вело господарство: розводило овець, не цуралося торгівлі та мануфактурного виробництва.

    Швидко збільшувався прошарок найманих робітників внаслідок обгороджування, що його провадило нове дворянство. Наймані робітники знаходили роботу на мануфактурах, у копальнях, портах, на вантажних суднах.  

    2. Політичні передумови революції

    У 1603 р. завершилося майже півстолітнє правління королеви Єлизавети. Англія за нього стала однією з найсильніших держав Європи.

    Єлизавета через відсутність інших близьких родичів заповіла престол синові страченої нею Марії Стюарт — Якову. В Англії запанувала династія Стюартів. Вони прагнули встановити в країні абсолютну монархію, наслідуючи приклад Людовика XVI у Франції. Свою королівську владу сприймали як даровану Божою милістю, тому будь-які спроби обмеження розцінювали як зазіхання на неї. Стародавні права парламенту вважалися поступками з боку монархів, що їх можна й забрати назад.

    Політичні суперечки мали релігійне забарвлення. Гостра боротьба точилася між протестантськими партіями, англіканською державною церквою та католицькими симпатіями Стюартів.

    Яків  І (1603—1625 рр.) своєю політикою, як внутрішньою, так і зовнішньою, викликав невдоволення більшості громадян. Ставши на бік англіканської церкви, він учинив гоніння як на пуритан (протестантів), так і на католиків. Останні, своєю чергою, організували проти нього “порохову змову” (намірялися висадити в повітря парламент, коли там знаходився король), але невдало. Проти Якова І виступили й шотландці, обурені введенням англіканської церкви. Король кинув виклик і парламентові — постійними порушеннями конституційної законності, стягуванням нелегітимних податків, зовнішньою політикою, спрямованою на підтримку католицьких країн.

Після Якова І на престол зійшов його син Карл І (1625—1649 рр.), який за особистими якостями був кращим від батька, але продовжував його політику.

Карл І  потребував коштів для продовження воєн проти Іспанії та Франції. За перші три роки свого правління він тричі скликав і розпускав парламент: перший дав йому незначну суму, другий взагалі відмовив, а третій ладен був надати кошти за умови, що король підпише “Петицію про права”, яка відновлювала й підтверджувала всі здобуті англійцями права, а саме:

    король  не мав права збирати податки без згоди парламенту;

    не  міг нікого піддавати страті без згоди парламенту;

    не  повинен створювати надзвичайних судів;

    не  мав права влаштовувати військові постої тощо.

    Підписавши цей документ, Карл І, одначе, не збирався його виконувати. Тільки-но було виділено кошти, він зігнорував умови договору і протягом 11 років взагалі не скликав парламенту. Для покриття своїх витрат він поширив на всю Англію корабельний податок (щитові гроші) — обов'язок прибережних областей утримувати флот. Для придушення невдоволених було розширено діяльність надзвичайних судів (“верховна комісія”, “зоряна палата”).

    З Англії почалася масова еміграція до Північної Америки. Занепокоєний цим Карл I заборонив її під загрозою жорстоких покарань.

    Поштовхом до відкритого виступу проти короля стала спроба накинути Шотландії англіканську церкву. Перше богослужіння в Единбурзі було перерване віруючими, а по деякім часі (1637 р.) шотландці стали до зброї, щоб захистити свою церкву (пресвітеріанську). Король вирішив придушити цей виступ силою. Війна набула затяжного характеру. Ресурси Карла І швидко вичерпались, і він змушений був 1640 р. скликати парламент, щоб дістати згоду на збирання нових податків. Цей парламент увійшов до історії під назвою Довгий, оскільки його члени домоглися від короля згоди, що не будуть розходитися доти, доки самі не визнають це за потрібне.

    Парламент виставив королю ряд вимог, що їх Карлу І довелося виконати. Надзвичайні суди і корабельний податок було скасовано. Король зобов'язувався скликати парламент не менше ніж через три роки. Також парламент відмовив королю в праві на очолювання армії, яка вирушала на придушення повстання в Ірландії, остерігаючись, щоб ці війська не було використано проти парламенту.

    Парламентарі домоглись ув'язнення архієпископа Лода і страти найвпливовішого радника короля графа Стаффорда.  

    3. Початок революції.  Громадянська війна

    У січні 1642 р. Карл І залишив Лондон і вирушив на північ, де в нього було найбільше прихильників. 22 серпня 1642 р. король оголосив війну парламентові. У країні спалахнула громадянська війна.

    Військо короля складалося з дворян (кавалерів) і прихильників англіканської церкви. Парламентське військо (яке дістало назву “круглоголові” за форму зачіски) складалося в основному з пуритан і прихильників парламенту.

    Попервах армія парламенту зазнавала поразок, але завдяки рішучим діям Олівера Кромвеля, який очолив її, ситуація змінилася.

О. Кромвель був дрібнопомісним дворянином і належав до секти індепендентів (незалежних), що виступали за повну незалежність церкви від держави, а в політичному плані обстоювали республіканську форму правління. Він відзначився тим, що в парламенті дуже різко виступав проти короля. Коли розпочалася громадянська війна, Кромвель за згодою парламенту на власний кошт спорядив два кавалерійські полки, до яких добирав людей зі стійкими релігійними переконаннями (індепендентів). Зразково дисципліновані, хоробрі, віддані вождеві, об'єднані спільними релігійними й політичними переконаннями, полки Кромвеля започаткували нову парламентську армію. Ця армія дістала назву армії “нового зразка”, її солдатів називали “залізнобокими”.  

    Реформована Кромвелем армія завдала королівським військам поразок у битвах під Мортон-Муре (1644 р.) і Несбі (1645 р.). Втративши будь-яку підтримку, Карл І втік до Шотландії, але шотландці продали короля парламентові за 400 тис. фунтів.

    Після ув'язнення короля парламент прийняв низку законів. Усю землю було проголошено приватною власністю її володарів (окрім селян); торговельно-промислові верстви суспільства домоглися повної свободи підприємницької діяльності та знищення монополій; землі короля, його прихильників та церкви було розпродано або віддано солдатам як плату за службу.

    Кромвель, будучи палким прихильником республіканських ідеалів, відіграв вирішальну роль у долі короля. Парламент схилявся до збереження королівської влади; Кромвель із відданими йому військами вступив до Лондона та усунув із парламенту прихильників монархії. Згодом було створено суд, який засудив короля до страти. 30 січня 1649 р. Карлові I відрубали голову. Після цього в парламенті було скасовано палату лордів, Англію проголошено республікою. Законодавчу владу передано Довгому парламенту, виконавчу — Державній раді. Але фактичним правителем країни став Кромвель.

    4. Англійська республіка

    Після страти короля і проголошення республіки до влади в країні прийшли індепенденти. Будучи фанатично віруючими, вони розпочали будівництво держави відповідно до свого тлумачення Святого Письма, як вони його розуміли.Держава, на їхню думку, повинна будуватися на тих самих засадах, що й громади віруючих, тобто на основі ідеї суспільного договору, який передбачав взаємне визнання прав та обов'язків членів колективу чи громадян.Крім того, індепенденти не терпіли будь-якого іншого тлумачення Святого Письма і тому одразу розпочали репресії проти інших релігійних сект. Найбільше пострадали дигери (“справжні урівнювачі”), які розорювали пустища, вважаючи, що вони не можуть бути чиєюсь власністю, а отже, є спільними. Дигери вважали, що в суспільстві всі мають працювати на спільне благо на чолі з вибраними наглядачами. У держави не повинно бути грошей, а за купівлю-продаж слід карати на горло.Кромвель, ясна річ, не поділяв поглядів дигерів. Він був твердо переконаний, що приватна власність є невід'ємним правом кожної людини, а встановлення майнової рівності — це порушення англійських традицій.

    Інша секта — левелери (“урівнювачі”), на чолі з Джоном Лільберном, стверджувала: оскільки перед Богом усі рівні, то слід для всіх встановити рівні права. З цього твердження випливали їхні вимоги: встановлення загального виборчого права для чоловіків, ліквідація палати лордів, скасування “гнилих містечок” (міста, які в минулому здобули право посилати своїх депутатів до парламенту, але згодом занепали) та ін. Урівнювачі оголошували народ джерелом влади. Левелери свого часу відіграли вирішальну роль у страті короля і в реформі парламенту. Але й вони зазнали гонінь і переслідувань.Перемігши у громадянській війні, О. Кромвель з відданою армією здійснив каральні походи в Шотландію, яка визнала своїм королем Карла ІІ, сина страченого Карла І. Наступною жертвою стала Ірландія, католики якої допомагали англійському королю в боротьбі проти парламенту. Походи в Шотландію та Ірландію суттєво відрізнялися від династичних війн середньовіччя. Вони започаткували майбутню англійську колоніальну імперію.Важливим для колоніальної експансії та морської першості став виданий 1651 р. Навігаційний акт, за яким усі товари, що потрапляли до Англії, могли перевозитися лише англійськими суднами або ж суднами країни-виробника. Цей акт, спрямований проти голландців, які вели посередницьку торгівлю, призвів до війни проти Голландії, в якій остання зазнала поразки.

5. Протекторат Кромвеля З моменту проголошення республіки верховна влада в країні належала залишкам Довгого парламенту, в якому після всіляких “чисток” залишилися виключно індепенденти. Другою важливою силою в державі була армія, яка підкорялась особисто О. Кромвелю. Її багнети забезпечили проведення всіх тогочасних реформ.Тривале правління Довгого парламенту викликало обурення населення, особливо армії, яка протягом значного часу не отримувала платні, тоді як депутати збагачувалися завдяки зловживанням під час продажу королівського майна. Армія вимагала нових виборів. Кромвель розігнав Довгий парламент і скликав конвент (Установчі збори), де були самі лише індепенденти. Цей конвент назвали “парламентом святих” (через побожність депутатів). “Святі” прийняли низку важливих реформ:

    оголосили свободу совісті (віросповідань);

    запровадили цивільний шлюб;

    запровадили вибори священиків мирянами і скасували церковну десятину;

    вирішили замінити стару (прецедентну) систему судочинства, що спиралася на закони різних часів, новою, заснованою на єдиному судовому уставі (кодексі), прийнятому 1653 р.

    Проти таких реформ виступили священики, юристи, а також армія. О. Кромвель розпустив “парламент святих”. За згодою армії було прийнято нову конституцію (“Знаряддя управління”), розроблену комісією під керівництвом генерала Ламберта. Схвалена 16 грудня 1653 р. Державною радою, вона передавала всю владу Оліверові Кромвелю — лорду-протектору Англії, Шотландії та Ірландії. Кромвель зосереджував у своїх руках усю виконавчу владу, діставав право затверджувати членів Державної ради, а також право збирати податки в розмірах, достатніх для утримання армії. Після цього в руках Кромвеля опинилося більше влади, ніж у короля напередодні революції.

    Законодавчу владу, за конституцією, було передано однопалатному парламентові, який складався з депутатів від найважливіших міст країни.

    Прийняття конституції 1653 р. свідчило про те, що народ був невдоволений як монархією, так і республікою.

    Парламент, обраний за новою конституцією, виявив непокору Кромвелю. Парламентарі вимагали свободи віросповідань і політичної діяльності. Кромвель, погоджуючись із першою вимогою, категорично відкидав другу. Зрештою, він розпустив парламент, країну переділив на 14 військових округів, в яких усю повноту влади передав призначеним ним генерал-майорам. Прихильників короля було обкладено спеціальним податком. Святкування Великодня і Трійці було заборонено, як і недільні гуляння, спортивні змагання. Головними заняттями визначалися праця і молитва.