Розквіт держави України Руси

Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою  і протиставити грецьким законам  закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і сприяли заходам Во­лодимира  у справі християнізації Руси та ширення християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні люди допомагали йому в його праці—чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли літописці — славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво-Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа — митрополита Іларіона, автора “Слова о законі і благодаті”, блискучого панегірика не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію Іларіон казав, що то були люди “преизлиха наситившиеся премудрости книжної”. Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних, але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту. Представниками їх були літописці. 

За Ярослава було укладено перший літописний звід і  почали озвиватися красне письменство, переклади та оригінальна література. 

В тих часах з'являються  вже цілі роди, династії інтелектуальної  еліти. Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його — Малк-Мстиша,  внук — Добриня, правнук — посадник Новгороду, Константин; його син — посадник Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира — воєвода Вишата, і син його — Ян — уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!  

Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав, дала право М. Грушевському писати про  першу “Академію Наук” часів Ярослава. Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому Ярославові, наприклад, в укладанні “Руської Правди” — першої збірки законів, що збереглася в літопису і , як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала Ярославова влада. Те, що дійшло до нас — це лише уривки приватного характеру, але й вони свідчать про кодифікаційну працю. 

Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава,  присвяченого церковному судові, головно в справах  моралі та подружніх відносин. Те, що збереглося під цією назвою, належить до XV ст.., але,  можливо, основа йде  таки від Ярослава. 

У цей час суттєво  змінилася столиця держави —  Київ. Площа міста порівняно з  добою Володимира збільшилась у  сім разів. Один за одним зводилися  монастирі та церкви, що стали осередками розвитку культури та поширення наукових знань. В останні роки життя Ярослав  зробив спробу вирішити болючу проблему престолонаслідування. В основу запропонованого  ним механізму спадкоємності  князівської влади було покладено  принцип сеньйорату, тобто влади  найстаршого в роді. Намагаючись  убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусобиць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу  між синами: старший Ізяслав одержав  Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Володимир-Волинський; В'ячеслав — Смоленськ. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина, що, на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен з нащадків мав шанс правити в Києві. 

Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу, ніж мало місто Володимира, і оточив її валом. 

Археологічні досліди  виявили грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст. складалися з великих  “кліток”, з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром 3X3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий паркан)^ Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом Львівську), Жидівську та. Угорську. Головна південна брама звалася Золотою І мала два поверхи з церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею. 

У дій частині  міста, де Ярослав у 1036 р. переміг  печенігів, стояла церква св. Софії  — Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва. Дорогоцінні мозаїки, фрески, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право митрополитові Іларіонові сказати в “Слові о законі”: “вона дивна й славна всім округлим страмам, якоже не обрящеться ина во всем полуноши землении од востока до запада”. 

Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися фундаменти та уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац  митрополита, а далі — княжі палаци. Вони були кількаповерхові і також  оздоблені мозаїками та фресками. У Ярославовім палаці була велика “тронна заля”, або грідниця, де він приймав послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі -“сіни” - балькон чи ґалерія. В цій же частині міста знаходились двори високих сановників: Борислава, Воротислава, Гліба, Чудина, Ратьші, Путяти та ін. 

Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто де жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні  судна. Були на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького вояки, що був у Києві в 1018 році Там, на “торжищі”, збиралося віче, там бився живчик багатого міста. 

Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням  мистецтва. Храм св. Софії був справжнім  музеєм, що міг би бути поставлений  в ряду найвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського, вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове, неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св. Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та інших містах. 

ІЛАРІОН (?— бл. 1088) — митрополит київський, церковний політичний діяч, філософ і оратор.  

Автор "Слова про  закон і благодать” (бл. 1037). До поставлення митрополитом був пресвітером князівського храму в с. Берестові біля Києва, визначався вченістю і благочестям. Входив до кола найближчих радників Ярослава Мудрого. У1051 р. Ярослав самочинно поставив Іларіона в загально-руські митрополити без погодження з константинопольським патріархом. Подальша доля митрополита невідома. За однією з вер­сій, незабаром після поставлення у митрополити Іларіон помер, за Іншою — постригся в ченці під ім'ям Никона. поселився в Києво-Печерському монастирі й став автором так званого Печерського літопису 1073. 

Отже, визначальними  рисами цього етапу історії Київської  Русі були: завершення формування території  держави, перенесення уваги князівської  влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втримання  під контролем; злам сепаратизму  місцевої племінної верхівки та посилення  централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства  територіальним; активна реформаторська діяльність великих князів; запровадження  та поширення державної консолі­дуючої ідеології — християнства; поява  писаного кодифікованого права; ширше  використання дипломатичних методів  вирішення міжнародних проблем; зростання ци­вілізованості держави, розквіт давньоруської культури. 

КУЛЬТУРА   ДАВНЬОЇ   РУСІ. 

НАРОД – ТВОРЕЦЬ  КУЛЬТУРИ. 

Високого рівня  розвитку за часів  Київської Русі досягла самобутня культура, яка  склалась на місцевій східнослов'янській  основі. Культура Давньої Русі розвивалася  в епоху ранньофеодального суспільства, панівним класом тут були землевласники-феодали. Проте справжнім творцем матеріальних і духовних цінностей був народ. Саме широкі народні маси, і передусім селяни й ремісники, виробляли знаряддя праці, обробляли землі й будували замки та палаци, собори й церкви, створювали шедеври давньоруського мистецтва, яке хвилює і сучасну людину. 

УСНА   НАРОДНА   ТВОРЧІСТЬ. 

Животворним джерелом і основою духовної культури була усна народна творчість,  яка зародилася ще в давні віки. У глибоко поетичних  творах — історичних і обрядових  піснях (весільних, похвальних та ін.), казках, заклинаннях, загадках, приказках, билинах І т. ін.— народ оспівував свою працю, боротьбу проти зовнішніх ворогів і феодалів, виливав свою радість і тугу. Найцікавішими пам'ятками народної творчості Давньої Русі е билини й історичні пісні, в яких звеличується народ, оспівуються любов до рідної землі, народні богатирі, їхні подвиги, селянська праця, непримиренність до соціальної нерівності і неправди. Найбільш популярними героями билин були воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Нікітич та Альоша Попович і селянин-орач Микула Селянинович. 

ПИСЕМНІСТЬ   І   ОСВІТА. 

Неоцінене значення для розвитку давньоруської культури мала поява писемності, яка виникла  на Русі не пізніш ніж у IX ст., тобто  ще до запровадження християнства. Про це свідчать такі факти. Уже в  першій половині X ст. укладалися письмові договори з Візантією (911, 944 рр.) При  розкопках курганів у Гнєздові під Смоленськом знайдено глиняний посуд з найдавнішим, руським написом, який датується першою чвертю X ст. І зроблений кирилицею, що лежить в основі сучасних російського і українського алфавітів. У Новгороді та інших місцях археологами знайдені берестяні грамоти з написами, які про­дряпувалися в корі загостреними кістяними і залізними писалами. Найраніші з них відносяться до XI ст. 

Поява і розвиток писемності сприяли поширенню освіти на Русі. Уже за часів Володимира Святославяча і Ярослава Мудрого засновуються школи для навчання князівських і боярських дітей, а також дітей старост і священиків. Існували й бібліотеки. Першою з них була бібліотека при Софійському соборі, заснована в 1037 р. На Русі було чимало освічених людей, зокрема серед князів. Так, високоосвіченими були Ярослав Мудрий і Володимир Мономах. Князь Всеволод Ярославич, батько Володимира Мономаха, знав п'ять іноземних мов. 

ЛІТЕРАТУРА. 

У період Київської  Русі розвивалася оригінальна література. Одним з найвидатніших письменників XI ст. був митрополит Іларіон. У своєму творі “Слово про закон і благодать”, написаному між 1037 і 1050 рр., Іларіон вихваляє діяльність князя Володимира за те, що зробив Русь відомою в усіх кінцях землі, прославляє Давньоруську державу, виступає проти зазіхань на зверхність з боку Візантії. Серед церковної літератури поширення набули “житія святих” і “повчання”. Зокрема, ряд “повчань” та інших творів написав Феодосій Печерський, один Із засновників Києво-Печерського монастиря. 

Серед письменників видатне місце належить Володимиру Мономаху. У “Повчанні дітям”, яке вміщено в Лаврентіївському літописі під 1096 р., Володимир Мономах навчає дітей правил моралі, змальовує Ідеальний образ князя-правителя, виступає проти усобних війн між князями, захищає Ідею єдності Руської землі, ідею міцної великокнязівської влади. 

Ці ж ідеї єдності  й централізації Київської Русі червоною ниткою проходять у давньоруських  літописах, які є визначними пам'ятками оригінальної давньоруської літе­ратури. Літописання виникло в Києві  в X — XI ст. Найви-датнішим є початковий літопис, або “Повість временних літ”, яка в її першій редакції була складена в Києво-Пе­черському монастирі у 1113 р. ченцем Нестором (1056— 1114) і в якій виклад доводився до 1110 р. 

Крім оригінальної, на Русі розповсюджувалася і перекладна (переважно з грецької мови) література, особливо візантійська: канонічні богослужебні книги (“Євангеліє”, “Псалтир”), “Житія святих”, проповіді, повчання, історичні хроніки (Іоанна Малали, Георгія Амартоли та ін.), романи й повісті (“Александрія”— роман про діяльність Александра Македонського та ін.) . 

АРХІТЕКТУРА    І   МИСТЕЦТВО.  

Зусиллями і працею народних мас високого розвитку і  досконалості  в часи Давньоруської  держави досягли   архітектура   І   різні   галузі мистецтва. В той час у Русі будували красиві  дерев'яні й кам'яні будівлі. З  прийняттям християнства широкого розмаху  набула кам'яна церковна, цивільна і  фортифікаційна архітектура. Розвивається живопис: фрески — малюнки водяними, мінеральними фарбами по сирій вапняній штукатурці; мозаїка — викладання зображення з шматочків різнокольорового скла або смальти, що являла собою  сплав свинцю і скла, ці шматочки прикріплювали до стіни спеціальним  розчином (вапняний цемент); малювання  ікон. Одночасно з цим набули поширення  книжкові мініатюри— заставки та заглавні літери рукописних книг. Ви­сокохудожні мініатюри знаходимо в найдавніших руських книгах, що дійшли до нас,— “Євангелії”, переписаному в 1056—1057 рр. у Києві дияконом Григорієм для новгород­ського посадника Остромира (“Остромирове євангеліє”), та Ізборнику київського князя Святослава Ярославовича, що датується 1073 р. 

До найдавніших  пам'яток кам'яної архітектури належить Десятинна церква у Києві. Побудована вона за князя Володимира Святославича у 989—996 рр. Свою назву церква дістала від того, що будувалася І утримувалася вона за рахунок десятої частини прибутків Володимира, виділеної ним на утримання руської єпископи. Церква мала площу 1542,5 кв. м і була прикрашена фресками, мозаїкою, різьбленими мармуровими і шиферними архітектурними деталями. Зруйнована Десятинна церква в 1240 р. під час взяття Києва монголо-татарами. Навколо Десятинної церкви розташовувались князівські палаци. Дити­нець за Володимира обнесли лінією укріплень. 

У 1036 р. було збудовано  Спасо-Преображенський собор у Чернігові, що відбудований і реставрований після Великої Вітчизняної війни 194І — 1945 рр. 

За Ярослава Мудрого  у Києві збудовано Софійський собор (закладений у Ї037 р.) І неподалік  від нього — церкви Ірини та Георгія, а також князівські палаци; 1051 р. за­сновано Києво-Печерський монастир. За Ярослава верхня частина Києва  була обнесена високим валом з  трьома брамами, головна з них  дістала назву Золотих воріт.