Розквіт держави України Руси

Ці міркування сприяли  тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват-доцента Петербурзького університету, М. Присєлкова, який доводив, що перша ієрархія на Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди, де існував незалежний від Візантії патріархат. 

Значна частина  дослідників України приєдналася  до цієї гіпотези, серед них: С. Томашівськийт, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорєлов, М. Чубатий, Т. Коструба, І. Холмський, П. Ковалевський, о. І. Назарко та чимало інших. Ця гіпотеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала Інтенсивні стосунки різного характеру. Святослав із своїм військом протягом чотирьох років (967-971) перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо — матір'ю улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида, що належали членам княжої болгарської родини. В політичному відношенні Болгарія була для Руси менше небезпечного, ніж Візантія, де юрисдикція патріярха тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була близькість мов болгарської та літературної мови Київської Руси, і священики-болгари легко могли порозуміватися з новою паствою. 

Все це промовляє  за те, що першими вчителями й  церковними провідниками Руси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези додав проф. П. Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії. 

Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке походження християнства на Україні. Одним  із перших основоположників її був  М. Коробко, на початку XX ст., а головними  представниками були дослідники 30-их років XX ст. Н. Бавмґартен , Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В цій гіпотезі значне місце приділяють сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв велику ролю в наверненні Володимира на християнство. Згадана саґа не є певним джерелом, у ній багато плутанини, і тому цієї гіпотези не підтримали такі католицькі дослідники, як С. Томашівський, о. І. Назарко, д-р Г. Лужницький та ін. 

Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло —  безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болгарії — включало Україну в лоно православної Східньої Церкви й відкривало двері для величної, пишної візантійської культури, що пе­реживала в Х-ХІ ст. новий ренесанс. У X ст. Східня Церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену Церкву. “Константинополь ... справді був другаяий  Рим... І вся держава, ввесь народ це визнавали. .” Св. Григорій Богослов назвав Кон­стантинополь “оком вселенної” і “взаємним вузлом Сходу і Заходу”. Таким “вузлом” з не меншим правом можна назвати й Київ. 

Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило  зв'язків із Заходом, що їх започаткувала  Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівки на обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, 988 року, під час облоги Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі — голову св. Климента. 991 року знов приходило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотує повернення посольства Володимира з Риму, Року 1000-го являлись посли від папи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королів угорського та чеського. Року 1001-го ходили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт взаємовідносин Володимира з папою — це проїзд через Київ до печенігів І назад у 1006-1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха II. Володимир його дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі. 

Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з  Римом. До цього треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять  св. Климента, папи Римського. 

Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася  фактично автокефальна Церква, незалежна  від Візантійського і Охрідського патріархів, яка мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність її вказує хоч би такий деталь: Номоканон прийнято не в редакції патріярха Фотія з його передмовою, а до-“фоті-ївський”, у болгарському перекладі. Так, за висловом Б. Трекова, “християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу, стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а русь­ким”, — українським, скажемо ми. 

Літописи не зберегли ані вказівок про організацію  Церкви за Володимира, ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископів  та митрополита у зв'язку з Володимировими радами та учтами. Не вдається скласти  списка перших митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні дослідники називали першим митрополитом Михаїла, інші _ Леона, треті — Івана. 

З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний  суд, визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Не зважаючи на те, що найдавніший список його датується  ХІП ст., такі видатні дослідники, як М. Владімірський-Буданов, О. Лотоцький, М. Чубатий, о. І. Назарко, вважають його, бодай частково, за автентичний. 

Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді найвидатніших володарів  Европи. Літопис згадує, що він мав “любов” з “околними князі... с Болеславом Лядським, й с Сте-фаном Угрським, й с Андріхом Чеським”. Така ж “любов” була між ним і скандинавськими володарями. Олаф Трігвісон, майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саґи. 

Своїх дітей Володимир  одружив з членами родин західноєвропейських  володарів. Старший син — Святополк  — був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав  — з дочкою короля Швеції Олафа  — Інгігердою-Іриною, дочка —  Премислава — була одружена з угорським королем Лядиславом Лисим, друга — з чеським королем Болеславом Рудим, третя — Марія-Доброніга — з Казіміром-Обновителем, королем Польщі. 

Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а також і з німецькими цісарями: сестра Ганни — Теофано — як уже згадувалося, була дружиною цісаря Оттона П і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була реґенткою. 

Перший з українських  князів, Володимир почав карбувати  монету. До того монетними одиницями  були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані з старою лічильною системою на куни, ногати, векші і т. д. Типи монет запозичено у Візантії, і було їх два — срібний і золотий. На одній стороні монети був образ Христа, на другій — постать князя на престолі, у всіх регаліях, в княжому одягу; на деяких замість Христа був знак “тризуба”." 

Значення знаку  “тризуба” остаточно не з'ясоване. Він зустрічається не лише на монетах Володимира та його нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з дослідників вважають тризуб за родинний знак Володимира та його нащадків. 

Протягом 35-річного  правління Володимир об'єднав  не лише всі українські, але й  слов'янські племена Східньої Европи, а також частину фінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними зв'язками, матримоніальними союзами — Українська держава за Володимира стала на одне з перших місць в Европі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці, Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив, виріс новий центр староруської держави, в осередку якого стояв “двір теремний”, з палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздовою брамою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико-Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун, Спаса, св. Софії та катедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над спорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і була вона резкішно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками. 

Київ був “суперником” Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього міста, його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом на майданах: данів, скандинавів, франків. треків, вірмен— різномовною, різноплемінною масою людности. 

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, культуру, осередками якої стали  церкви. Вже для спорудження їх треба було мобілізувати багато фахівців — від мулярів до архітектів; оздоблення церкви потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. При церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дітей, Крім Києва будовано церкви й по інших містах — в Овручі, Василеві .. . 

Можна сказати —  жадна з історичних постатей нашої  давньої історії не була так високо шанована за життя й не була такою  популярною у наступних поколінь, як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень — так званих билин  — зберегли пам'ять про Володимира-“красне сонечко”, про його людяність, приступність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київський митрополит Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, в надхненному “Слові” так характеризував його та Русь: “не в худій бо і невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі”, і був там “єдинодержцем”. 

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. “Часи Володимира Святого, чи Великого, — писав М. Грушевський, — були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави”. 

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ. 

15-го липня 1015 року  помер Володимир Великий. Останні  роки його життя були дуже  неспокійні. Державна будова не  була такою міцною, як здавалося,  і вже за життя Володимира  почали виявлятись ознаки того  розкладу, який привів її до  загибелі: брак злютованости і тенденції до відокремлення складових частин держави. 

Цей процес розкладу не був властивістю Української  держави. Двісті років перед тим  могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти його сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм окремим життям. 

Інтереси великої  держави вимагали централізованої  влади і підкорення їй правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности, можливости самим будувати своє життя. На 

цьому грунті розпочалися конфлікти між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода, забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія1" — осередок майбутньої Білоруської держави. 

Святополк, старший  син, власне син Ярополка та грекині, з якою одружився Володимир після  смерти брата, одержав в управління Деревську землю. Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою приїхав до Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з німецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райнберна. Єпископ помер у в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля себе, можливо — дав Свято-полкові Вишгород. 

За два роки “вийшов із послушности батькові” другий син, Ярослав Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірному синові, несподівано помер. 

Є підстави гадати, що у змові з Святополком був  Всеволод, князь Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного  овиду Руси. Скандинавські саги про Олафа Тріґвісона оповідають, Що 995 року він утік до Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, шо втік він унаслідок розриву з Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав. 

СВЯТОПОЛК (1015—1019). 

Святополк, що перебував  у Києві, скористався з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Воло-димирового сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася більша частина держави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та Муромська. 

Стероризовані вбивством  братів, Інші брати не виявляли активності. Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив  походом проти Святополка. В 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в 1017 році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя  Болеслава. В літі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгородцями та варягами і в  серпні 1018 року здобув Київ, захопивши  велику здобич; серед полонених була Володимирова родина: дружина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни  з митрополитом Іваном.