Роль козацтва в розвитку української культури

Міністерство аграрної політики і продовольства України

Харківський національний аграрний університет імені В. В. Докучаєва 

Реферат на тему:           Роль козацтва в розвитку української культури

       Кафедра історичних і                                                                                    

                           соціально-політичних дисциплін

Виконала студентка 1 курсу 2 групи                                                                                                    факультету агрохімії та ґрунтознавства Харківського національного аграрного університету ім.В. В. Докучаєва

Кирилюк Аліна Миколаївна

Перевірив: Волошан М.М.

                                    Харків 2012

Харків 2012

РЕАЛІЗМ

Реалізм (франц. realisme — матеріальний, предметний) — літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Історія терміна «реалізм» є тривалою й оригінальною. Уперше про «реалістів» заговорили ще в XI—XII століттях. Так називали представників схоластичного філософського напряму, які, на відміну від їхніх опонентів «номіналістів», вважали, що реально існують не індивідуальні поняття та явища, а загальні — універсали; вони, мовляв, передують існуванню поодиноких, конкретних речей. Наприклад, реально існує одна людина, вічна, а всі люди відрізняються несуттєвими якостями й, по суті, є тотожними. Тільки через століття термін «реалізм» зазнав переосмислення, його починають застосовувати до явищ літератури. Вважається, що першим, хто почав говорити про реалізм у літературі в Новий час, був Д. Дідро. Спорадично про реалізм згадують в окремих статтях першої половини XIX століття (журнал «Фаланга» — 1836 p., стаття І. Тургенева — 1847 p.). Наприкінці 1840-х років поняття «реалізм» починають застосовувати супротивники французької літературної школи, теоретиком якої був письменник Шанфлері. Він та його однодумці (Г. Курбе, Л. Е. Дю-ранті, А. Мюрже), які зображали сучасність, «низькі» теми, побут, прийняли цей термін. У 1857 році Шанфлері видає збірку статей під назвою «Реалізм», у 1856—1857 роках Л. Е. Дюранті та А. Ассеза надрукували шість номерів журналу під такою ж назвою. Цікаво, що майже одночасно з французькими літераторами термін «реалізм» почали застосовувати й у Росії. Першим це зробив відомий критик П. Анненков у своїй статті «Нотатки про російську літературу минулого року» (1849 p.), де він назвав загальні особливості і прийоми творів І. Тургенева та І. Гончарова реалістичними. Проте лише в 60-х роках XIX століття термін «реалізм» міцно ввійшов у літературний обіг і в Росії, і в Західній Європі. В 1870-х роках він починає вживатися також і щодо української літератури, насамперед — у статтях Івана Франка. Слід, однак, зауважити, що в XIX столітті поняття «реалізм» рідко коли визначалося термінологічною чіткістю та ясністю. Приміром, Д. Писарєв — один з най-радикальніше настроєних російських критиків, застосував цей термін у значенні «матеріалізм», який через жорстку цензуру неможливо було назвати своїм іменем. У першій половині XIX століття для позначення цілком реалістичних літературних явищ почасти користувалися ще терміном «романтизм». Так, один з основоположників реалізму Стендаль називає себе романтиком у відомій праці «Расін і Шекспір». Теоретик французького натуралізму Еміль Золя практично не розрізняв поняття «натуралізм» і «реалізм». Ці визначення двох літературних напрямів XIX століття виступають як синоніми й у статтях І. Франка. А перших російських письменників-реалістів, послідовників М. Гоголя, їхній опонент Ф. Булгарін зневажливо назвав «натуральною школою». Цей термін підхопив і широко вживав і апологет школи Гоголя — В. Бєлінський.

Дискусійною в літературознавстві є проблема часових меж реалізму. Згідно з однією точкою зору, реалізм  наро­джується за часів Ренесансу. Цей «гуманістичний реалізм» існує  у творчості Шекспіра, Сервантеса, Рабле. М. Бахтін, що встановив генетичні  зв'язки роману Ф. Рабле «Ґаргантюа і Пантаґрюель» з народною сміховою культурою середньо­віччя й Ренесансу, пропонував іменувати весь реалізм  Відродження «гротескним реалізмом». За іншою думкою, реалізм розпочинає своє існування з XVIII століття («просвітницький  реалізм») та знаходить своє вираження  у творах Д. Дефо, Дж. Свіфта, Г. Філдінга, Вольтера, Д. Дідро, Г. Лессінга, Бомарше. Деякі дослідники вели розмову і  про «реалізм античності», і навіть про реалізм наскельних малюнків первісної людини. Однак подібні  теорії реалізму як напряму, що існував  майже протягом усієї історії  літератури, поділяли навіть у радянському  літературознавстві далеко не всі вчені. Приміром, такі авторитетні дослідники, як В. Жирмунський, Д. Благой, М. Конрад, вважали теорії «античного», «гуманістичного», «просвітительського» реалізму помилковими  й неправомірними. Так, В. Жирмунський  зазначав, що Шекспіра, Рабле, Сервантеса можна називати реалістами лише в  широкому смислі слова, тобто письменниками, які більш або менш правдиво відтворювали дійсність. «...Вони реалісти в смислі „правдивості", а не в смислі Бальзака або Льва Толстого, реалізм їх —  це реалізм у широкому смислі, якісно відмінний від класичного реалізму XIX ст., тобто реалізму у власному смислі». Отже, реалізм виникає лише в XIX столітті, коли, за словами Д. Благого, з'явилися найбільші класичні зразки реалістичного мистецтва, склалась естетична теорія реалізму; нарешті, виник і сам термін «реалізм».

Дійсно, виникнення реалістичного  напряму в літературі слід означити 30-ми роками XIX століття, коли «принцип життєво-правдивого зображення світу  затверджується з найбільшою повнотою, в найбільш розвинутих формах» (О. Анікст). А проста правдивість ще не є реалізмом, до того ж, виходячи лише з окремих та поодиноких явищ у літературі Відродження чи Просвітництва, неможливо говорити про панівний реалістичний літературний напрям. Та й немає необхідності зводити всю історію світової літератури до історії розвитку реалізму. До того ж треба сьогодні усві­домлювати, що реалізм не є найвищою та безумовною формою відтворення дійсності, а лише однією з можливих її форм. Спроби розглядати реалістичну літературу як «найкращу», а всі попередні літературні напрями — як сходинки до неї, завдають шкоди лише самому реалізмові. Адже всілякі уніфікації та монополізації літературних явищ, як свідчить досвід, є хибними і шкідливими для самої літератури й літературознавства. Вони звужують і знебарвлюють живу творчість.

В 1830—1850-х роках реалізм  як новий літературний напрям затверджується в європейських літературах, зокрема  українській. XIX століття дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак, Г. Флобер у Франції; Ч. Діккенс, У. Текке-рей, Т. Гарді, Ш. Бронте в Англії; О. Пушкін, М. Гоголь, М. Некрасов, І. Гончаров, І. Тургенев, Φ. Достоєвський, 0.  Островський, Л. Толстой, А. Чехов у Росії; Г. Гайне, Т. Фонтане  в Німеччині; Ш. де Костер у Бельгії; Б. Прус, Е. Ожешко в Польщі; Я. Неруда в Чехії; І. Вазов у Болгарії; В. Вітмен, В. Д. Хоуелс, М. Твен у США. Серед  українських реалістів — пізній Т. Шевченко, Марко Вов­

чок, І. Нечуй-Левицький, Панас  Мирний, С. Руданський, І.  Франко, М. Коцюбинський. Характер літературних мані­фестів реалізму мали деякі  статті французьких письменників: вищезгадувані  «Реалізм» Шанфлері та праці Л. Е. Дюранті у власному журналі, Стендалева робота «Расін і Шекспір» та передмова  О. Бальзака до «Людської комедії».

  Реалізм XIX століття за радянських часів прийнято було називати «критичним». Термін «критичний реалізм» належить М. Горькому, який запропонував його для розмежування літератури дореволюційної доби та післяреволюційної («соціалістичний реалізм»). Однак термін цей аж ніяк не відбиває всієї складності напряму: адже далеко не всі твори письменників-реалістів XIX століття були спрямовані на критику певних життєвих й суспільних явищ. Та й взагалі критичний елемент притаманний творам усіх часів і літературних напрямів. Горьківський термін відкидали й деякі радянські літературознавці. Так, за словами Б. Реїзова, сполучення «критичний реалізм» «...рівно нічого не означає: воно не вказує ні специфічних особливостей даного літературного напряму, ні його розбіжностей з будь-яким іншим».

Реалістичний напрям виник  значною мірою як заперечення  художніх принципів романтизму. Як зазначає Б. Реїзов, «...це була реакція  проти байронізму 30-х років, проти  „титанічних" героїв і героїнь, проти  „шаленої" літератури, проти історичних тем у романі й драмі... проти  символічної драми й сентиментально-філософської лірики...». Вже стислий перелік  розбіжностей між Двома напрямами  дає уявлення про основні риси реалізму. Якщо романтизм акцентував увагу на уявному, відірваному від  дійсності світі, то реалізм саме дійсність робить головним предметом  свого зображення. Романтизм здебільшого  переносить дію своїх творів у  минуле, в екзотичні країни, реалізм  — зображає сучасне йому життя. Романтизм  прагне до зображення патріархального  ідилічного життя, що відбувається на тлі незайманої природи, реалізм  — змальовує життя міста. Романтизм  звертається до міфу, легенди, казки, реалізм — деміфологізує літературу, що пов'язується з описом дійсності, яка є науково та соціально  детермінованою. Романтизм тлумачить  конфлікт особистості з суспільством з духовної точки зору як невідповідність  мрії та дійсності, реалізм — звертається  до соціальної природи цього конфлікту. Романтизм змальовує виняткового, «титанічного», таємничого героя, реалізм  — «маленьку людину», індивіда сучасного  буржуазного суспільства, життєподібного героя. Романтизм з його ліричним струменем віддає перевагу поезії, реалізм звертається до прози, особливо до роману, що, за визначенням Гегеля, є «епосом буржуазного суспільства». Нарешті, мова романтизму є поетичною, вона по­повнювалася з фольклорних  джерел, мова реалізму — наближається до розмовної, побутової, використовує діалектизми й жаргонізми, спрощує  синтаксис.

Однак у творчості визначних  реалістів ці два великі напрями  часто не виключають один одного, а  гармонійно співіснують. Бальзак використовує романтичну фантастику в «Шагреньовій шкурі». Стендаль зображає притаманні романтизму виняткові характери  й пристрасті (новели, «Парм-ський  монастир»). Новели Меріме поєднують  дійсність із фантастикою («Венера  Ілльська»), зображають екзотику Півдня («Таманго», «Кармен»), наповнюються фольклор­ними  мотивами («Локіс») та містикою («Джуман»). Елементи романтизму можна спостерігати також у творах Ч. Діккен-са і Г. Гайне, Г. Флобера і Ф. Достоєвського, Т. Шевченка і Б. Пруса, Ш. де Костера  і І. Франка. «Кожний великий реаліст  — по-своєму романтик, — зауважує Г. Померанц. — Письменники, яких ми відносимо до класичного реалізму, не відкидають, а продовжують романтичні традиції... Класичний реалізм може розглядатися як завершення романтизму, як „істинний романтизм"». В образній, дотепній формі Г. Померанц говорить про розбіжності реалізму й романтизму. За словами дослідника, романтизм тяжіє «скоріш до старця та дитини, ніж до дорослого. Романтизмові 8 і одночасно 80 років, реалізмові — 40. Романтизм — казка, яку дідусь розповідає онучці, а реалізм — серйозна історія для серйозних людей. Але дорослим серйозним людям не можна прямо сказати правду про Маленького Принца або планету Смішної Людини (з фантастичного оповідання реаліста Достоєвського. — Є. В.): вони засміють, принизять ідею. І ось чарівник-поет прикидається, що він... серйозна ділова людина. Ця гра чарівника в професора соціології і називається реалізмом».          З іншого боку, реалізм протистоїть натуралізму з його фактографізмом та «об'єктивним» копіюванням дійсності. Письменники-реалісти намагаються не просто «сфотографувати» явище, а творчо осмислити його, дати свою оцінку. Реалізм іде далі простої фіксації фактів. Реалістична література, за словами І. Франка, не лише «громадить і описує факти щоденного життя», ай «заразом аналізує їх і робить з них виводи». Якщо натураліст, подібно до науковця, безпристрасно змальовує окремі явища дійсності, митець-реаліст вбачає в мистецтві і виховну функцію. Література реалізму, зазначав Франко, «вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічних страстей та нам'єтностей людських) і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб...». Проти фотографізму в мистецтві виступав і Ф. Достоєвський. «Фотографічний знімок і відображення у дзеркалі — далеко не художній твір», — зазначає він. Від митця вимагається не «фотографічна вірність» і «механічна точність», — вони є лише матеріалом, з якого «потім створюється художній твір». Істинний митець, вважає Дос­тоєвський, не може просто віддзеркалювати, «пасивно, механічно». У кожному художньому творі «видно його самого»: митець «відобразиться невільно, навіть проти своєї волі, висловиться зі всіма своїми поглядами, зі своїм характером, зі ступенем свого розвитку».

Реалізм намагається бути найдемократичнішим мистецтвом. Якщо представники класицизму й багатьох барок-кових шкіл розглядали творчість  як дещо «елітарне» й аристократичне, а свої твори спрямовували для  «обраних», реалісти, наслідуючи сентименталістів і романтиків, прагнуть заволодіти увагою якомога ширшого читацького кола. «Наші симпатії, надії, діяльність, — проголошував Чарльз Діккенс, —  звернені до багатьох, а не до обраних. Не можна вважати високим те, що лише поставлене високо. Низьке не те, що знаходиться понизу...» І реалістична література є дійсно найбільш демократичною. Митці-реа-лісти вбачають своє завдання в тому, щоб писати для народу й водночас вчитися в нього. Ч. Діккенс, пишучи в одному зі своїх листів про борг митця перед народом, зазначає: «...не просто проявляти наші здатності в кожній галузі мистецтва, але звертатися до великого океану людства, краплями якого ми є...» Реалізм, багато з представників якого самі вийшли з демократичних верств населення, вбачає покликання літератури в служінні інтересам народу. Автор «Пригод Олівера Твіста» зазначає: «Я вірю в те, що література повинна свідчити про свою вірність народові, повинна гаряче захищати прогрес, щастя, добробут народу». Такі ж завдання літератури висував Тарас Шевченко. Про самовіддане служіння мистецтва народові й батьківщині писав він у передмові до «Кобзаря» (1847 p.), видання якого через арешт автора не здійснилося. Біль за свій народ, за долю України пронизує і поетичні твори Великого Кобзаря. Шевченкова муза — завжди з народом:

...Возвеличу

Малих отих рабів німих! Я  на сторожі коло їх Поставлю слово.

Одним з основних художніх принципів реалізму є правдивість. «Учи неложними устами // Сказати  правду...», — звертається до музи ліричний герой Т. Шевченка. Правда для митця-реаліста — це вірність відтворення реальної дійсності. Реаліст, на відміну від романтика, не перетворює дійсність і не споглядає за нею  згори. Він стоїть не осторонь від  неї, а знаходиться врівень з  дійсністю. «Художня правда є прямою метою мистецтва, як правда історична  є метою історика археології», —  зазначав видатний романіст І. Гончаров. Представники реалістичного напряму  намагаються якомога правдивіше відтворити події та характери, обставини  й деталі. У радянському літературознавстві канонічним було визначення реалізму, що його зробив Ф. Енгельс: «На мій  погляд, реалізм передбачає, крім прав­дивості деталей, правдивість у відтворенні  типових характерів у типових  обставинах». Загалом думка слушна, хоча й не має претендувати на універсальність. Дійсно, і правдивість деталей, і  правдивість типових характерів та обставин є головними ознаками реалістичного мистецтва, а типізація  — його основним принципом.