Реформаторські сили в КПРС на початку 80-х років. Історична роль Юрія Андропова.

Міністерство освіти і науки  України

Полтавський національний технічний  університет

імені Юрія Кондратюка

Кафедра історії.

Реферат

на тему: « Реформаторські сили в КПРС на початку 80-х років.

Історична роль Юрія Андропова. »

 

 

 

 

 

 

Автор: Тертишна К.А.

факультет менеджменту і 

  бізнесу

напрямок  облік і аудит

1-ий курс

група 101-ЕО

Науковий керівник: Козак О.В.

 

м. Полтава

2009

Добре відомо, що у 70-80-х роках минулого століття Радянський Союз, у складі якого перебувала Україна, опинився в стані глибокої кризи – економічної, політичної, духовної. Перш за все, це відбувалося через відсутність, або принайні обмеженість, енергійних кадрів у керівництві державою. Недарма ж зазначуваний період отримав в історії назву «епохи застою». Разом із тим, цей період є дуже цікавим, оскільки саме у цей час формується, а потім приходить до влади група керівників, у результаті правління якої відбувається розпад СРСР.

 

Передвісником глобальних трансформаційних процесів у СРСР стала смерть Л.І. Брежнєва у листопаді 1982 р. Його посаду займає Юрій Андропов. На особистості  Андропова, на недовготривалому періоді  його правління слід зупинитися окремо. Але спершу я розповім про події з життя видатного діяча, які передували його призначенню на посаду Генерального секретаря.

Коли розпочалась війна, Андропов керував комсомолом на не окупованих територіях і в партизанському русі. У 1943 році в «Комсомольській правді» була опублікована його стаття, яка мала критику А.А.Жданова та Г.М.Маленкова за недостатньо ідеологічну працю. За це Андропова зняли з посади. Але незабаром він став другим секретарем ЦК ВКП(б). Та довго він не залишився на цій посаді. Цьому завадив конфлікт з Маленковим. Після такого інциденту Андропов переходить в Міністерство іноземних справ, де спочатку працює в 4-тому європейському відділі, а згодом був направлений на роботу в посольство в Угорську Народну Республіку радником посла. Зчасом його перевили на посаду самого посла.

Після повернення до Москви Андропов як висококваліфікований і провірений спеціаліст по радянським країнам призначається завідуючим 2-го міжнародного відділу ЦК КПРС, який займався зв'язками з компартіями радянських країн. Йому довіряло все управління. Після XXII з'їзду КПРС Андропов стає членом ЦК і його секретарем.

В цей час Андропов несподівано проявляє відносно ліберальне відношення до творчих осіб і колективі, в тому числі допомагав Театру на Таганці , обережно підтримував радянських авангардистів – абстракціоністів, але при цьому ніколи не конфліктував з Хрущовим і іншими урядовцями до того ж, довіра Хрущова до Андропова збільшувалась і це проявилось в підвищенні Юрія Андропова в апараті ЦК.

6 грудня 1964 року в «Правді» було  опубліковано статтю, яку підготував  Андропов, де висвітлювались такі програмні пропозиції, як обумовлення переходу до економічної реформи, розвиток демократичного самоуправління, зосередження партії на політичному управлінні, освоєння нових науково-технічних технологій. Все це не зустріло розуміння ні у Л.І.Брежнєва, ні у інших членів Політбюро.

В країні відбувся консервативно –  традиційний переворот, з яким Андропов не погоджувався. Новий партійний  лідер Брежнєв  поважав Андропова,але явно не бажав його підвищення, не враховував його поради і не вводив в своє оточення.

В травні 1967 року Брежнєв відправив у відставку голову КДБ В.Семичастного і на його місце призначив Андропова. Це було великою несподіванкою не лише для Семичастного, але і для самого Андропова, який в основному був відомий як ідеолог і політик. Репутація органів держбезпеки в суспільній думці була на низькому рівні, і навряд чи Брежнєв міг передбачити, що Андропов стане справжнім професіональним керівником органів держбезпеки. Звичайно, Андропову як комуністу і ідеологу комуністичного руху було доручено продовжувати переслідувати політичних противників з числа дисидентів, які представляли загрозу системі. Андропов відчував цю загрозу, але розумів її неоформленість, він був противником сталінізму і масових репресій, але вважав можливими і необхідними вибіркові репресії проти активних противників влади.

В кінці 60-х років Юрій Андропов відновив систему спецвідділів у  вузах і на підприємствах, які  слідили за суспільним настроєм. В апараті ЦК були ліквідовані відділи по боротьбі з ідеологічними диверсіями, і їх функцію виконувало КДБ. Це не означало повернення до монопольної ролі КДБ, але посилювало його значення. Сам Андропов став кандидатом в члени Політбюро ЦК КПРС.    За участю Андропова було прийнято рішення Політбюро про дозвіл інтелігентської « Літературної газети» мати власну точку зору.

Юрій Андропов підтримав прохання лідерів репресованих за Сталіна  кримських татар, не реабілітованих в 50-х роках. В 1967 році він провів переговори, в результаті яких кримсько-татарський народ був реабілітований і йому в основному були повернені основні  громадянські права, за винятком масового повернення на історичну землю –  Крим. В той же час КДБ вело найрішучішу боротьбу з націоналістичними  течіями в Прибалтиці, на Україні, на Кавказі. В цей час особливу активність стали проявляти єврейські  націоналістичні організації, які  діяли в двох напрямках: створювали дисидентські правозахисні групи і  організовували виїзд євреїв в Ізраїль.

В цей час в багатьох країнах, в тому числі і в СРСР, спостерігалася активізація тероризму. Так, в 1969 році було здійснено терористичний напад  на автомобіль Брежнєва під час зустрічі космонавтів Г.Берегового та А.Ніколаєва. в московському метро в результаті вибуху загинуло кілька десятків чоловік. З ініціативи Андропова було створено знамените антитерористичний підрозділ  КДБ – група «Альфа», яка стала  в майбутньому основною і найефективнішою  в боротьбі з терором в роки перебудови і реформ. КДБ проводило  розслідування найбільших аварій як пожежі в столичному готелі «Росія» чи вибух у Мінському телевізорному заводі.

Андропов постійно нагромаджував  інформацію про негативні тенденції, прояви корупції в управлінні, і  коли виникала можливість, наносив  удар їх носіям. Органи безпеки розслідували «бриллиантовое дело» в ювелірній  торгівлі, «рьібное дело»,  «соченское дело», провели ряд операцій по боротьбі з мафією в Грузії, Азербайджані, Краснодарському краї, Ростові-на-Дону.

З ініціативи Андропова було проведено  ідейно – політичні акції по підвищенню престижа органів безпеки. З'явився ряд книг і кінофільмів про подвиги розвідників і контррозвідників, особливо в роки Великої Вітчизняної війни, наприклад знаменитий фільм « Сімнадцять миттєвостей весни »  по роману Юліана Семенова.

Андропов не входив в дніпропетровське оточення Брежнєва, але разом з  міністром оборони Д.Ф.Устиновим  він в 70-х роках впливав на зовнішню і внутрішню політику СРСР. Частково, він безперечно вніс свою долю відповідальності за рішення про вхід радянських військ в Чехословаччину в 1968 році, за втручання  у внутрішні справи Афганістану  в 1979. Він особисто контролював ситуацію в Польщі в кінці 70-х років і в інших радянських країнах в період кризи. Щоб оцінити ці факти при характеристиці Андропова, необхідно необхідно врахувати наступне: складність ситуації і відсутність іншого виходу з положення, яке дозволяло зберегти ці країни радянській геополітичній зоні впливу; сам Андропов з віком ставав більш консервативним внаслідок еволюції свої поглядів і психології в умовах брежнєвського авторитарного політичного режиму. Нарешті, слід відмітити і той факт, що втручання наддержав в справи краї – сателітів було нормою того часу, чому є приклади із внутрішньої політики США, яка контролювала Південну Америку і частину Азії. Захід і Схід були по різні сторони барикад, і якщо одна наддержава втрачала союзника, то інша наддержава швидко його перехвачувала.       

Відомою в історії є переписка  Андропова і фізика Л.Капіци відносно долі А.Д.Сахарова. В ній Андропов пояснював, що Сахаров переслідується КДБ за те, що розповсюдив на Заході близько 2000 матеріалів, які містили «фальсифікації» політики СРСР і використовуються противниками СРСР для розпалу антирадянізації. Це вже, на думку Андропова, не інакомислення, а конкретне діяння, яке несе загрозу політичній діяльності країни.

   За роздумами істориків  і сучасників, Андропов сприймався  інтелігенцією як більш свободомислячий  політик, ніж вся решта членів  партійного керівництва. Але в  70-х роках він не лише не  виступав з критикою режиму, але  і сам активно допомагав його  укріпленню і зміцненню. Що  це було – інтрига, підступність, очікування свого часу чи все  разом взяте? Відповідь на це  питання дозволяє дати відповідна  інформація:

по-перше: переслідування дисидентів направлялось із Політбюро ЦК КПРС, яке приймало персональне рішення  відносно Солжениціна, Сахарова і інших  лідерів руху ;

по-друге: замісниками Андропова  в КДБ були абсолютно віддані  Брежнєву генерали С.К.Цвигун і Г.К.Цинєв;

по-третє: Андропов знаходив можливість допомагати чи пом'якшувати удар КДБ  по відношенню до таких діячів, як Р.Медведєв, Е.Невідомий, Є.Євтушенко, В.Висоцький, М.Бахтін. голова КДБ порадив Рою  Медведєву продовжувати працю над  книгою про Сталіна «До суду історії» і тільки попереджував про видання  її за кордоном. До того ж, Андропов був  противником незаконних політичних вбивств. Хоч окремі акції подібного  характеру все ж таки проводилися, треба мати на увазі, що не за керівництва  Андропова,  а за розпорядженням незалежних представників Брежнєва.

Протягом тривалого часу Юрій Володимирович  піднімався все вище і вище по щаблям влади, доки не досяг останнього…

        Андропов не приховував своєї занепокоєності станом Брежнєва й навіть обговорював з Устиновим, але лише з ним, можливість м’якого, безболісного відходу його, Брежнєва, від справ, оскільки було очевидним, що керувати країною Брежнєв уже не в змозі . Однак рішення так і не було знайдено, бо Андропов ще не міг претендувати на владу. У той час найбільш сильні позиції мав Андрій Кириленко, і саме цю людину вважали в ЦК КПРС найбільш вірогідним наступником Брежнєва. У Раді Міністрів СРСР найбільш впливовою людиною, природно, був її голова – Олексій Косигін. Значні шанси мав й Голова Президії Верховної Ради СРСР М. Подгорний.

На початку 1982 р. питання про  наступника Брежнєва залишалося відкритим. Основних претендентів на цю посаду було четверо: Кириленко, Черненко, Андропов та Гришин. Також з числа претендентів не виключалися Суслов, Романов, Устинов  та Тихонов . Та все ж слід погодитися з С. Семановим, який вважає, що після смерті Л. Брежнєва реальної альтернативи Андропову не було.

Усе літо 1982 р. Брежнєва не було в Москві. На час його відсутності засідання  Секретаріату ЦК КПРС вів Черненко. За свідченням О. Бовіна, одного разу, коли він був у Андропова, останньому зателефонував Брежнєв. «Хто зараз  веде Політбюро?» – раптом спитав він. «Зараз засідання веде Черненко», – відповів Андропов. «Навіщо ж  ми обрали тебе секретарем ЦК? – запитав  Брежнєв. – Тепер вже ти маєш вести всі ці засідання». Зауважимо, що мова йшла не про засідання Політбюро, які в літні місяці скликувалися дуже рідко, а про засідання Секретаріату. Це було дуже важливою ознакою. Ось що розповідає про боротьбу між Андроповим та Черненко Михайло Горбачов: «Перетягування канату між Черненко і Андроповим, їх конкурентна боротьба за вплив на Генсека тривали. Черненко намагався ізолювати Брежнєва від прямих контактів, говорив, що лише він може суто полюдськи зрозуміти Леоніда Ілліча, не гребував нічим задля того, аби посилити особисті позиції. Хоча Юрія Володимировича після пленуму пересадили у сусловський кабінет, доручення йому вести Секретаріат ЦК так і не було зафіксоване. Так тривало приблизно до липня 1982 року, коли відбувся епізод, який розставив все по своїх місцях. Зазвичай перед початком засідання секретарі збиралися в кімнаті, яку ми називали «передбанником». Так було й цього разу. Коли я увійшов до неї, Андропов був уже там. Почекавши кілька хвилин, він раптово піднявся з крісла й промовив: «Ну що, зібралися? Пора розпочинати». Юрій Володимирович першим увійшов до залу й відразу зайняв крісло Головуючого. Що ж стосується Черненка, то, побачивши це, він відразу осів...». Це було явною ознакою того, що наступником Брежнєва стане саме Андропов. Так і сталося. 12 листопада 1982 р. позачерговий Пленум Політбюро ЦК КПРС обрав Юрія Володимировича на найвищу партійну посаду.

Парадоксально, але найбільш активно  нового Генсека сприйняли дисиденти, які були вислані на той час  за межі СРСР. Наприклад, П. Литвинов писав, що «Андропов досить опортуністичний. Він може піти будьяким шляхом. Якщо він прагне показати добру волю відносно Заходу... він має звільнити А. Сахарова..., надати амністію провідним дисидентам, піти з Афганістану й зменшити тиск на Східну Європу. Ці дії покажуть, що він є гнучким і прагне до змін». Зазвичай різкий у своїх висловлюваннях і судженнях, В. Буковський зауважував, що Андропов більш інтеліґентна людина, аніж інші, і ми можемо очікувати, що йому вдасться більш вдало діяти. Він намагається скоротити ідеологічне провалля з життям Заходу, аби збільшити свій вплив за кордоном. На думку Р. Медвєдєва, нове керівництво повинно було здійснити заходи стосовно того, аби покращити ситуацію в економіці. Це найбільш важливе питання: уряд не матиме змоги іґнорувати його. Серйозних заходів повинно бути вжито й у головній галузі сільськогосподарського виробництва, а також стосовно корупції. Окрім того, воно повинно зменшити тиск на дисидентів. «Проте, – зазначає автор, – не певен, що воно буде діяти саме так».

При Юрії Андропові репресії проти  дисидентів дещо зменшилися в кількісному  співвідношенні. В цей час пройшли  кримінальні процеси по справах  А.Гінзебурга, Ю.Галанского, А.Литвинова, Л.Богораз, П.Григоренко, Р.Пиненова, та інших. На відміну від свої попередників в держбезпеці  Андропов намагався  відправити антирадянських інтелігентів не до сибірських таборів, а до країн Європи. Також, практикувалося моральне насилля над дисидентами і їх рідними для скорішого виїзду з країни. В цей період посилилася еміграція радянських євреїв до Ізраіля, через що СРСР залишила група дисидентів – не євреїв. З емігрантів і тих, хто не повернувся, в Європі, США і Ізраілі сформувалася "третя імміграція", яка стала злиттям першої – післяжовтневої і частково другої – післявоєнної. Тих дисидентів, яких не можна було з різних причин засудити і які не бажали залишати країну, висилали з СРСР майже силоміць(А.І.Солженицин), обмінювали на радянських розвідників чи репресованих лідерів зарубіжних компартій( наприклад, Суковського на Луїса Корволана). 

Андропов ознайомився з усіма  творами теоретиків правозахисного руху і особисто складав аналітичні записи для Політбюро про настрої  інтелегенських опозиційних мас, на основі яких готувалися певні рішення.

Андропов   особисто не зустрічався  з дисидентами, за одним виключенням, зв'язаним з гучною справою П.Якіра і В.Красіна. Ці активні дисиденти були синами   репресованих відомих більшовиків, провели багато років у засланні і стали лідерами руху. Вони були піддані репресіям КДБ, яке після їх суду запланувало провести конференцію з іноземними журналістами, яка мала переконати суспільство в правоті політичної влади і її конфлікті з інакодумцями. Під час підготовки даної акції Андропов зустрівся з в'язнями. На зустрічі він заявив, що повернення до сталінізму не буде, але ніхто не допустить боротьби з легальною і нелегальною діяльністю проти радянської влади. Пообіцявши певні поблажки, які з часом були реалізовані, Андропов схилив Якіра і Красіна до співпраці.