Причини та початок Національної визвольної війни

Розділ 1. Причини та початок Національної визвольної війни

1.1 Причини та характер війни

Звичайне козацьке повстання, що розпочалося на Запорожжі з ініціативи Б.Хмельницького та його побратимів, доволі швидко переросло в грізну широкомасштабну революційну війну проти поневолювачів. Причин для такої війни було більше ніж достатньо. Соціально-економічні та політичні суперечності між польською владою, панівними верствами польського суспільства та більшістю українського народу — селянством, міщанством, реєстровими та нереєстровими козаками, дрібною шляхтою, нижчим православним духовенством набрали надзвичайної гостроти. Велике незадоволення польських можновладців викликала Запорозька Січ, яка виступала як Козацька християнська республіка, що мала свій уряд і суспільно-політичний лад, проводила незалежну внутрішню та зовнішню політику, намагалася поширити свій вплив на всі етнічні українські землі.

Польська влада, зокрема коронний гетьман Микола Потоцький, робили все для того, щоб знищити Запорозьке Військо. Внаслідок сеймової Ординації 1638 р. реєстрові козаки, що перебували на польській службі, були позбавлені самоврядування, а реєстр обмежено до 6 тисяч чоловік. Всі інші козаки, що не потрапили до реєстру, та їх родини поверталися під владу своїх панів і старост, перетворювалися на беззахисних кріпаків.

Слід також звернути увагу на небачений національно-релігійний гніт, спроби польської влади і панівних верств силовими методами запровадити в Україні католицизм і уніатство, полонізувати все українське населення. З ініціативи єзуїтів переслідувань і зневаги зазнавала так звана хлопська віра, православні віруючі та їх священики. Руйнувалися, захоплювалися православні українські церкви та монастирі.

Після придушення козацько-селянських повстань наприкінці 30-х років XVII ст. магнатсько-шляхетська Річ Посполита, її король Владислав IV і уряд не спромоглися вжити дієвих заходів для пом'якшення та розв'язання невідкладних соціально-економічних, політичних і релігійних суперечностей у польській колонії — Україні.

Особливої гостроти набули соціально-економічні й політичні суперечності між польською владою, польсько-шляхетською панівною верствою та більшістю українського народу — селянством, міщанством, реєстровими і нереєстровими козаками, дрібною шляхтою, нижчим православним духовенством.

Найвища верства українського суспільства, так звана еліта, яка мала б відігравати провідну роль у житті свого народу, в умовах польсько-литовського панування, як про це писав французький військовий інженер Пйом Левассер де Боплан, що перебував на службі в коронному війську в Україні, соромилася свого походження і православної віри й переходила в римську віру та на становище польської шляхти[10, c. 23-24].

Перед початком Визвольної війни (1648-1657 pp.) майже всі українські землі перебували під владою Речі Посполитої. Польські магнати та шляхтичі захоплювали родючі українські землі (пожалування королем за службу, купівля, шлюби з місцевими українськими паннами, загарбання козацьких хуторів і земель і т.п.), просуваючись все далі в Східну та Південну Україну. Розбудовувалися замки й фільварки магнатів Вишневецьких, За-славських, Потоцьких, Конецпольських, Калиновських, Ружинських та ін.

Польські пани й урядовці (воєводи, старости, каштеляни), займаючи землі, населені українськими селянами, міщанами та козаками, грабували природні багатства України, неймовірно експлуатували її населення. У багатьох місцевостях України, зокрема в Східній Галичині й на Волині, панщина сягала п'яти-шести днів на тиждень. На Середньому Подніпров'ї та Півдні вона становила три-чотири дні. Окрім панщини, селяни виконували на користь панів і орендарів чимало інших повинностей (натуральних і грошових) — сплачували десятини, різного роду данини й податки. Уже згадуваний нами Г.Л.Боплан зазначав, що селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Пани могли не тільки відібрати в них майно, а й позбавити їх життя. Селяни не лише скаржилися польським урядовцям на свавілля панів, а й відмовлялися виконувати різного роду повинності, масово втікали з панських маєтків до міст і містечок на Подніпров'я, Лівобережну Україну, за Карпати. Спостерігалося також переселення десятків тисяч українців (селян, міщан, нереєстрових козаків) на терени Московської держави (переважно на Слобожанщину).

Козацькі маси, а це нереєстрові козаки, зосереджені в Запорозькій Січі і прилеглих до неї територіях, також вкрай були незадоволені магнатсько-шляхетським режимом. Польська шляхта й урядовці чинили свавілля над козаками, що не були вписані до реєстру, відбирали в них землі та інші маєтності, вимагали сплачувати податки та виконувати різні роботи, а згодом перетворювали їх на кріпаків. За тим , щоб козаки й селяни не втікали з "волості" на Січ, стежила залога (гарнізон) фортеці Кодак на Дніпрі, а в самій Січі розташувалася залога з двох полків — реєстрових козаків і польських жовнірів. Завдання цих залог полягало в тому, щоб за пороги не була пропущена "жодна жива людина", щоб чинити розправу над тими козаками, які виступали проти польської влади і панів. Людей, які намагалися втекти на Січ, стати козаками, карали на смерть. Дещо вільніше почували себе в цих умовах після Ординації 1638 p., затвердженої польським сеймом, реєстрові козаки та козацька старшина. Але реєстровці були позбавлені самоврядування, а реєстр обмежений до шести тисяч чоловік. Усі інші козаки, що не потрапили до реєстру, та їх родини підлягали владі своїх панів і старост. Гроші, які належали реєстровцям за службу, не виплачувалися роками.

Наполегливо вівся наступ на інтереси міського населення (ремісники, торговці, міська біднота), підривалися його життєві соціально-економічні позиції та самоуправління. У містах, що належали приватним власникам, мешканці виконували різного роду повинності й сплачували великі податки, зазнавали конкуренції з боку польських шляхтичів, що користувалися значними пільгами в торговельно-промислових справах.

Слід згадати і про небачений національно-релігійний гніт, намагання польської влади і панівних верств силовими методами запровадити в Україні католицизм і уніатство, полонізувати українське населення. В першу чергу, з ініціативи єзуїтів переслідувань і зневаги зазнавала так звана "хлопська віра", православні віруючі та їх священики. Руйнувалися православні українські церкви та монастирі.

Народ був готовий до збройної боротьби проти гнобителів, очолити яку могло лише запорозьке козацтво — найбільш активна революційна верства українського суспільства. В житті українського народу, в його багатовіковій історії Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького посідає особливе місце. Це період небаченого піднесення народної суспільної енергії у боротьбі за знищення іноземного панування, відродження своєї мови, культури, віри та звичаїв, створення демократичної незалежної держави.

Доля послала українському народові високоосвіченого й загартованого в боях з турками і татарами козацького провідника Б. Хмельницького[16, c. 104-107].

1.2. Постать Б.Хмельницького та його роль в визвольній війні

Богдан (Зиновій) Хмельницький (27 грудня 1595 р.-27 липня 1657р. за ст. ст.) народився і виріс у сім'ї українського шляхтича, який служив у польського магната Я.Даниловича. Батько Богдана — Михайло — дослужився до посади підстарости і став чигиринським сотником. За старанну службу Я.Данилович виділив йому пущу поблизу Чигирина, де М. Хмельницький заснував хутір Суботів. Світогляд і характер Богдана, його життєвий досвід формувалися під впливом козацького оточення. Вийшовши з дрібної української шляхти, він повністю присвятив своє життя козацтву, служінню народу.

Навчався Богдан в українській школі, потім в єзуїтському колегіумі у Львові, де оволодів польською та латинською мовами, здобув на той час добру освіту. В битві під Цецорою, де турки 1620 р. розгромили поляків, його батько загинув, а Богдан на два роки потрапив у полон, перебував на одній з турецьких галер. Викупила його з неволі мати (за іншими свідченнями — товариші). Хмельницький повертається до Суботова, записується до реєстру, займається господарством, одружується. Дружиною Богдана стала Ганна Сомківна, сестра Якима Сомка, міщанина з Переяслава, який пізніше претендував на гетьманську булаву. Ганна померла 1647 р. За деякими даними, від цього шлюбу в Б.Хмельницького народилися чотири доньки й два сини.

Завдяки протекції знайомих урядовців у 1637 р. Богдан отримав посаду військового писаря реєстрових козаків, але за участь у селянсько-козацькому повстанні 1637-1638 pp. був позбавлений цієї посади. Його було обрано у 50-річному віці сотником Чигиринського полку.

Наприкінці тридцятирічної війни в Європі в 1645-1646 pp. козацький корпус перебував на французькій службі у складі війська, яким керував принц Конде, брав участь у боротьбі проти іспанців, у штурмі Дюнкерка. Деякі історики, зокрема І.Крип'якевич, В.Сергійчук, вважають, що Б.Хмельницький був серед учасників цього штурму. У складі козацького посольства 1646 р. Б.Хмельницького приймав король Владислав IV.

Перелом у житті Богдана Хмельницького стався тоді, коли польський шляхтич Д.Чаплинський, керований магнатсько-шляхетською зажерливістю та беззаконням, під час відсутності Богдана пограбував його хутір, наказав побити молодшого сина й викрав жінку, з якою мав одружитися овдовілий сотник.

Ображений Б.Хмельницький, не домігшись справедливості й покарання злочинців законним шляхом, збирає своїх найближчих однодумців (кілька десятків чоловік) і в грудні 1647 р. вирушає на Запорожжя. Саме тут — на козацьких теренах — він згуртовує козаків і піднімає їх на повстання проти польських магнатів і шляхти під закликом: "З'єднаймося, браття, повстанемо за церкву і віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!".

Б.Хмельницький зі своїми побратимами й сином Тимошем зупинилися на острові Томаківка (Буцький). Запорожці, реєстрові козаки та польська залога розташувалися в Микитинській Січі (Микитин Ріг). На Запорожжі Хмельницький за короткий час здобуває підтримку і загальну пошану козацької маси. В січні 1648 р. повсталі козаки виганяють зі Січі польську залогу. На загальній раді Війська Запорозького Б.Хмельницького одностайно обирають гетьманом. Січ стала центром формування повстанських сил.

В одному з універсалів Б.Хмельницького до українського народу говорилося: "Не підкоряйтесь більше своїм урядникам як невільники, ви, чиї батьки не визнавали ніяких законів і не підкорялись ніяким королям... Ніколи ви не одержите перемоги над поляками, якщо зараз не скинете ярма урядників і не здобудете волю, ту волю, яку батьки ваші купили своєю кров'ю". Універсал закликав народ вливатися в ряди запорозьких повстанців і висував стратегічне завдання: "Було б дуже добре, якби на поляків вдарили негайно, зразу і всюди, козаки і селяни". У відповідь на універсали Б.Хмельницького на Січ масово прибувають селяни, міщани, нереєстрові козаки, дрібні шляхтичі та ін. На бік Б.Хмельницького переходить січова залога реєстрових козаків, а татарський хан Іслам-Прей згідно з угодою вислав йому на допомогу 5-тисячний кінний загін на чолі з перекопським мурзою Тугай-беєм. Зазначимо, що Іслам-Прей, з одного боку, йшов на союз з Б.Хмельницьким, а з другого — намагався не допустити утворення Української Козацької держави, яка покладе край захопленням численного ясиру та розбійницькому пограбуванню українських земель[6, c. 18-20].

1.3. Початок воєнних подій

Війна почалася в лютому 1648 р. з захоплення Січі повстанцями та проголошення сотника з Чигирина Богдана Хмельницького (1595-1657) Гетьманом Запорізької Армії. Новина про події на Запоріжжі швидко поширилася на українських землях та сприяла залученню до повстання найширших верств населення. Успіх повстання було забезпечено діяльністю новообраного гетьмана, спрямованою на поширення повстання в регіонах, притягнення на бік повстанців реєстрового козацтва, формування національної армії, уникнення завчасних військових сутичок з польською армією.

На початку Визвольної війни викристалізувалися два процеси: формування держави та повна зміна принципової моделі соціально-економічних відносин. Тріумфальна атака козацької армії навесні та влітку 1648 р., а також звільнення від польських землевласників значних територій України (битви при Корсуні та Жовтих Водах), поразка поляків під Пилявцями й похід козаків до околиць Львова та Замостя визначили основні зміни в політичних планах гетьмана.

Ідея козацької автономії в межах Польського королівства була не такою популярною, як переконаність у необхідності повної поразки Речі Посполитої та створення власної країни, підґрунтя для якої було покладено наприкінці 1648 року на більшості українських територій. Таким чином, протягом червня – листопада 1648 р. в процес формування національних державних інститутів в основному завершився в центральних, південних та східних регіонах, в той час як на західних територіях він знаходився а активній фазі: старий адміністративний поділ був замінений новим – на сотні; було впроваджено козацький судоустрій та юридичні процедури, сформовано національну армію. Спостерігалися серйозні зміни в соціальній структурі населення. Козаки відігравали провідну роль у скиненні влади польської держави та формуванні українських державних інститутів.

Для часів початку війни був характерним міцний зв’язок між національним визволенням та соціальною боротьбою. Саме соціальна боротьба відіграла надзвичайно важливу роль у формуванні нової соціально-економічної системи української держави. Сотні загонів селян та міських жителів руйнували маєтки землевласників, нищили шляхту, керівництво, сільські магістрати та католицьких священиків. Ідеал козаччини став генератором активності селянських мас. У їх свідомості козаки поставали людьми без зобов’язань (за винятком військових) перед намісниками та державою. Тому боротьба за отримання козацьких імунітетів (особиста свобода, право на володіння землею та на власну юрисдикцію) стала тогочасним всеукраїнським явищем. Соціальна боротьба призвела до селянської війни, яка вперше за історію України охопила більшу частину її території та виявилася особливо важливим фактором в розвитку національної революції. Селяни відмовлялися здійснювати численні повинності на користь панів (особливо панщину). Визвольна війна відкрила можливість надання селянам та міщанству статусу козаків, які мали в той час багато прав та привілеїв. Водночас протягом воєнних років козацькі офіцери зміцнили свої позиції. Вони обрали шлях матеріального збагачення та хотіли закріпити права на володіння землею й виробничі підприємства[3, c. 28-29].