Право України в другій половині XVII—XVIII ст

Право України  в другій половині XVII—XVIII ст.

В означений період гетьманська влада, суди, громади  й суспільні верстви Війська  Запорозького використовували велику кількість джерел права — різних за походженням, за формою і змістом та історичним значенням. Наприклад, порядок виборів і заміщення сотенної та полкової адміністрації, судочинства, а також заїмка землі, користування лісами, продаж і купівля різного майна тощо значною мірою регулювалися звичаєвим правом. Царський уряд зобов'язувався берегти звичаєве право і гетьману та старшині наказував діяти і судити «по давнім правам і обичаям». Суди, ухвалюючи вироки, нерідко посилалися на давні права і звичаї.

Важливим джерелом права було конституційне законодавство — українське й російське. Договірні статті між гетьманським урядом і царським становили основні нормативні акти, що визначали правовий статус Війська Запорозького. Кожен з цих документів називався ім'ям гетьмана, який підписував його, або місцем, де документ було прийнято: Переяславські, чи «Березневі статті» Б. Хмельницького; другі Переяславські, або Ю. Хмельницького (1659 р.); Московські, чи І. Брюховецького (1665 р.); Глухівські, або Д. Многогрішного (1669 р.); Коломацькі, чи І. Мазепи (1687 р.); Решети-лівські, чи І. Скоропадського (1709 р.), і, нарешті, «Решитель-ньіе (конфирмованньїе) пунктьі» Д. Апостола (1728 р.). Ці правові документи визначали загальні положення адміністративно-політичного устрою Лівобережної України. Їх якоюсь мірою можна назвати конституціями. Статті підтверджували автономне становище України в складі Російської держави, але поряд з цим вони фіксували владу російського царизму. На початку XVIII ст. в Україні поступово поширюється московське законодавство.

Основною формою поточних правових актів гетьманського уряду були листи й універсали, які регулювали різні сфери суспільного ж

иття, встановлювали  право володіння і спадкування землі та іншого майна, обов'язки селян, міщан, козаків стосовно старшинської адміністрації і власників маєтків, порядок несення служби, а також судочинства. Наприклад, універсал К. Розумовського (1752 р.) визначив порядок заснування і діяльності (статус) Новгород-Сіверського магістрату: а) виборність бурмистра та інших урядників; б) здійснення магістратом судових функцій на основі Магдебурзького права; в) право мати свою міську печатку; г) право збирати податки й витрачати кошти відповідно до того ж таки Магдебурзького права.

Крім універсалів  і листів гетьмани видавали так звані  ордери. Вони відрізнялися від універсалів лише тим, що за їхньою допомогою вирішувалися конкретні питання суспільно-політичних відносин. Так, ордером 1755 р. К. Розу-мовський заборонив іноземним та іногороднім купцям займатися роздрібною торгівлею, а ордерами 1752 і 1760 рр. визначив порядок розгляду апеляційних справ у Генеральному суді. Серед актів гетьманської влади звертають на себе увагу інструкції, що встановлюють порядок заснування і діяльності адміністративно-політичних установ, зокрема судових органів, права й обов'язки чиновників, порядок виконання рішень вищих органів влади. Як приклад наведемо «Інструкцію судам» 1730 р. Д. Апостола. Її метою було встановлення порядку в судах полкових, сотенних і сільських. Узявши за основу закони литовсько-польської держави, гетьман визначав чіткішу структуру судових органів, місце й порядок розгляду кримінальних і цивільних справ. Отже, гетьманські універсали, листи, декрети, інструкції та інше регулювали загальні й конкретні сторони суспільно-економічного і державного життя у Війську Запорозькому.

До правових документів (.джерел) гетьманської влади відносяться  акти Генеральної військової канцелярії у формі універсалів та указів. Вони були підзаконними актами, за допомогою яких запроваджувалися правові акти вищих органів влади.

Перехід Війська  Запорозького під протекцію московських царів зумовив проникнення, а потім і поширення на українських землях російських правових норм. Головним чином, їх визначали царські грамоти й «іменні» укази, постанови Сенату та інших вищих органів центральної влади. Певний вплив в Україні мав перший в історії Московії систематизований кодекс законів «Соборное уложение» 1649 р., який юридичне завершив закріпачення селянства (скасувавши «заповітні» й «урочні літа») і визначив коло питань, що стосувалися кримінального та цивільного права, судочинства. Керуючись цим кодексом, царський уряд окремими актами вимагав від гетьманів повернення московським землевласникам селян-утікачів, а в разі неможливості, сплачувати позивачам великі штрафи. Безпосередньо для судочинства Гетьманщини мали значення петровські укази з питань кримінального права від 12 і 19 листопада 1721 р. та «О форме суда» від 3 листопада того ж року. Першими передбачалося покарання крадіїв, що скоїли злочин уперше чи вдруге, у вигляді «битья плетьми й отдаче на поруки». Це скасувало відповідне положення Литовського статуту, за яким крадіжка речі понад 4 копи каралася смертю. Розбійників, що не скоїли вбивства, карали вириванням ніздрів і засилали на довічну каторгу. Статут призначав за це також смертну кару. Указ «О форме суда» поширювався в Україні відповідно до постанови Малоросійської колегії з початку 1724 р. Крім пет-ровських указів широко застосовувалися укази Єлизавети Петрівни 1760, 1761 рр. про заміну смертного вироку вічною каторгою. В означений період в Україні діяло кілька сотень різних правових джерел Московії та Російської імперії: це укази про єдиноуспадкування (1714 р.), Табель про ранги (1722 р.), указ 1763 р. про остаточне закріпачення селянства та ін.

Поряд з поточними  законами Війська Запорозького і Російської імперії залишалися чинними кодекси часів литовсько-польського панування: Литовські статути, «Саксонське зерцало», сеймові постанови, князівські й королівські привілеї та грамоти. Про чинність цих джерел свідчить універсал І. Скоропадського від 16 травня 1721 р. або «Інструкція судам» 1730 р. Д. Апостола. Петро І навіть видав указ про переклад «правних книг», «з польського діялекту на наше русское наречие» з метою ліквідувати ті розбіжності, які існували в литовсько-польських, а відтак і в українських та російських законах. Але ця справа загальмувалася і лише після смерті Д. Апостола з ініціативи князя Шаховського (голови Правління гетьманського уряду) було укладено «Процес краткий приказной, вьіданньгй при резиденции гетманской, 1734 года», який увібрав у себе ті джерела права, що використовувалися в Україні. Це був новий збірник правових норм, який складався із вступу, параграфів, додатку й характеристики порядку винесення вироків. Посилання на статут містять 9 параграфів. Крім того, у збірнику відчувається вплив російського законодавства. «Процес краткий...» започаткував плідну кодифікаційну роботу. 1743 р. було підготовлено кодекс «Права, по которому судится малороссийский народ» і «Суд і розправа в правах малоросійських, обширно на разньїх местах показанная, а зьіде в един краткий й ясньїй ексцерпт в прекращение горькой в судах волокитьі, собранная, в полез-ное же употребление малороссиянам списанная року от Рож-дества Христова 1750 18 октоврия», складений українським юристом Федором Чуйкевичем протягом десятиріччя, починаючи від означеної дати 18.Х.1750 р. В «Суді і розправі» було найбільше систематизовано юридичні норми, які закріплювали право власності українських державців на землю та маєтки, залежність селян. Чуйкевич обгрунтував ідею відновлення старих судів в Україні (земських, гродських, підкомор-ських, доменіальних та ін.).

Щодо законів, які  діяли в Лівобережній Україні XVIII ст., збереглися цікаві свідчення в «Зкстракте из книги Статута прав малороссийских» 1767 і 1786 рр. Так, в «Зкстракте» 1767 р. зазначалося, що Малоросія «судится особенньїми правами, которьге именуются: 1-я книга статут, притом порядок прав трибунальних; 2-я книга зерцало саксонов, или право саксон-ское й магдебургское; в той же книге право гражданское маг-дебургское й право хелминское, в пяти книгах или главах состоящие; 3-я книга порядок прав гражданских, в четьірех частях состоящая, й притом артикульї права магдебургского; процесе, т. е. артикули, вьібранньїе из прав цесарских; устав платежа у судах права магдебургского; прибавление к книге порядок й до артикулов права магдебургского». Цей збірник було складено за дорученням президента Малоросійської колегії П. Румянцева під керівництвом секретаря колегії і члена Генерального суду О. Безбородька (майбутнього канцлера Росії). В ньому вже простежується поділ права України на окремі його галузі.

Як і в попередні  періоди історичного розвитку України, на першому місці перебувала галузь цивільного права. Основну увагу  цивільно-правове регулювання приділяло  праву власності. В умовах Національно-визвольної війни уже розпочався процес перерозподілу земель. Козацька старшина, реєстрове козацтво захоплюють земельні ділянки, освоюють і займають пустки. Але невдовзі уряд Б. Хмельницького зупинив цю анархію, оголосивши всі вільні землі, крім тих, на яких жили селяни й козаки до 1648 р., власністю Війська Запорозького. Військовій адміністрації було надано право в межах тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці розпоряджатися державною землею. Кожен із представників влади (сотник, полковник і гетьман) мали право продавати, наділяти чи, навпаки, відчужувати землю. Важливим джерелом одержання землі стали пожалування земельних володінь переважно за службу (ранг). Рангова земельна власність набула значного поширення. Як у російському, так і в українському праві існували два основних різновиди феодальних володінь на землю: 1) земля, одержана «на вічність» (у власність),— вотчина; 2) рангова — на зразок маєтків, що вважалися тимчасовими. Рангове землеволодіння набуло значного поширення в другій половині XVII ст. Земля на ранг (на військову посаду) надавалася за рішенням гетьманів, полковників і сотників у межах їхніх повноважень. У XVIII ст. землею на ранг старшина наділялася і від царського уряду. Рангові земельні володіння поступово зближаються з правовим режимом вотчин. Перехідним ступенем до цього була передача рангових земель на основі права спадщини за умови, що нащадки нестимуть службу. В 1731— 1764 рр. кількість рангових земель скоротилася вдвічі у зв'язку з їх частковою передачею у власність. Пізніше рівність рангових і вотчинних земель було закріплено юридичне. Після ліквідації гетьманського полково-сотенного устрою на українську старшину поширюються усі права російського дворянства.

У Правобережній  Україні право власності на землю  належало лише феодалам. Тут тривалий час зберігався майорат — система спадковості, коли нерухоме майно переходить нерозподілене до старшого в роді або до старшого із синів померлого. Майоратні маєтки вилучили з цивільного обороту, їх не можна було заповідати, дарувати, продавати, дрібнити між нащадками. Ця система, що бере свій початок з попереднього періоду розвитку України, зберігала велике феодальне землеволодіння. Значна частина земельних володінь польських магнатів в Україні перейшла в користування козацьких і селлнських сімей на правах «займанщини». «Займанщина» — право першого загарбання залишених земель, що не потрапили до володінь козацької старшини чи української шляхти.

З правом власності тісно пов'язане зобов'язальне право. Добре розроблена система угод обслуговувала торгово-грошові стосунки, що розвивалися. Найбільшого поширення набули договір купівлі-продажу як нерухомого, так і рухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань. Їх укладення мав засвідчити запис в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлялася ще й царськими грамотами. У Правобережній Україні особливою рисою зобов'язального права була заміна застави іпотекою (заклад, застава нерухомості з метою отримання довгострокової позики).

Особливий розділ зобов'язального  права — регулювання шлюбно-сімейних відносин переважно нормами звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина при досягненні 16, а юнак — 18 років. За звичаєм заборонялося одружуватись родичам по прямій лінії аж до восьмого коліна, а по боковій — до четвертого. За звичаєвим правом згода тих, хто одружувався, була не обов'язковою. Порушення цього правила вело до позбавлення батьківського благословіння, а інколи й спадщини. Офіційний розрив шлюбу траплявся рідко, але в разі розлучення подружжя в присутності свідків і священнослужителя укладало так звані розлучні листи, в яких зумовлювалися спільні права та обов'язки сторін.

Спадкове право  як окремий інститут цивільного права  також було нерозривно пов'язане  з правом власності. Право спадкування  розрізнялося за законом і заповітом. Майно мали право отримувати як сини, так і дочки померлого. Частки спадкового майна визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину в установлений термін, майно визнавалося вимороченим і передавалося до скарбниці. В міщан приватновласницьких міст дві третини спадкового майна за законом переходило до дітей. У Правобережній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося, дочки отримували лише четверту частину батьківського майна, все інше розподілялося поміж синами. Майно матері сини й дочки успадковували в рівних частинах. При успадкуванні за заповітом вимагалося дотримуватись низки формальностей.

В означений період розвивалося кримінальне право. Законодавство гетьманського уряду під кримінальним злочином розуміло дію, що спричинила шкоду і збиток не лише життю, здоров'ю, майну, честі окремої особи, а й «шкоду та збиток державі». Розрізняли злочини навмисні, необережні та випадкові, хоч чітких термінологічних визначень цих форм вини ще не існувало. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, але суд враховував їхній стан як обставину, що пом'якшувала вину. Вчинення злочину в нетверезому стані або під час військового походу розглядалося як обставина, що обтяжує вину. Разом з тим, як і раніше, зберігалося притягнення до кримінальної відповідальності та покарання без вини. Одним з найнебезпечніших злочинів вважалася зрада. Починаючи з XVII ст. поняття її розширюється. Тепер під зрадою розуміли перехід на бік ворога не лише України, а й Російської держави. До небезпечних злочинів відносили також казнокрадство, хабарництво і т. п., які набули значного поширення серед посадових осіб України.

Класифікували злочини  за такими видами: злочини проти  управління і суду; проти громадського порядку; проти особи. Центральне місце  серед злочинів проти особи займало  вбивство. Особливо тяжкими видами цього злочину вважалося вбивство батьків, немовлят, козацької старшини, за на-ймом. Система покарань за злочини була досить складною. Головна мета покарання — залякування. Тому покарання здійснювалися прилюдно. Одночасно метою покарання були: запобігання, відплата, заподіяння муки злочинцю; відшкодування збитків. Допускалася множинність покарань.

Покарання поділялися на основні й додаткові. Як правило, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпілого. За вбивство селянина, який утік, винний карався виплатою грошового штрафу. В Правобережній Україні шляхтич за вбивство простої людини карався виплатою штрафу, а також був зобов'язаний відшкодувати втрату сім'ї убитого. Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували.

Страта поділялася на просту й кваліфіковану. До простої страти відносилися: відсікання голови, повішення, розстріл, а в окремих випадках застосовувалося утеплення. Для посилення страждань приреченого до смерті та залякування населення застосовували кваліфіковані страти: четвертування (відсікання кінцівок); колесування (роздріблення кісток і покладання тіла злочинця на колесо); посадження на кіл (палю); підвішення за ребро гаком; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовували до матерів-дітовбивць.

Поширеними були каліцтво та болісні покарання. До перших відносилися відсікання носа, вух, кінцівок. З болісних найтяжчим покаранням вважалося биття палицею, батогом та ін.