Порівняльна характеристика сепаратистських рухів: Бельгія, Данія, Італія

На сьогоднішній день в  світі є дуже мало держав, які за складом свого населення можна назвати моноетнічними, переважна більшість – це країни з великою кількістю етносів, що проживають на одній території. Така ситуація не дозволяє нам спокійно думати про світовий прогрес. Причина дуже проста і очевидна – так як згідно Міжнародного пакту про громадські і політичні права, кожен з цих етносів в певній мірі має усі підстави вимагати свої права як на культурну, так і на політичну чи економічну самовизначеність.

Такі тенденції часто  приводять до виникнення конфліктних ситуацій. Це відбувається як на рівні певних етносів чи груп людей, яких об’єднує одна ідея, так і між окремими адміністративними одиницями держави. Дуже часто наслідком таких явищ є розгортання сепаратистських рухів. Сам термін «сепаратизм», означає, - рух за територіальне відокремлення частини держави з метою створення нового державного утворення або надання певній частині держави автономного статусу за національними, мовними, релігійними ознаками.

Проте виникнення сепаратистських  рухів саме по собі не відбувається. Для їх визрівання повинні скластись певні умови, які і стануть причиною сепаратизму. «Найкращими» умовами для виникнення сепаратистських настроїв є дискримінація етнічної спільноти з боку державної влади та, як результат, формування дієвої політичної еліти, здатної очолити цей рух.

Щодо конкретних причин сепаратизму, то деякі дослідники виділяють три основні чинники, які викликають конфліктні ситуації, зокрема: мовний, економічний та релігійний. Потрібно розуміти, що всі ці причини є практично в кожній державі де виникають сепаратистські рухи, але вони мають різне значення у назріванні конфліктної ситуації. Якщо на одній території провідну роль може відігравати релігійний чинник, то на іншій – мовний чи економічний.

Саме аналіз конфліктних  ситуацій в країнах в яких головним джерелом сепаратистських рухів  виступають економічні чинники є головним завданням даної роботи.

Таким чином, сфера дослідження одразу звужується, так як країн у яких сепаратистські рухи мають під собою головним чином економічне підгрунтія не так вже й багато. На мій погляд, тут одразу слід виділити країни Заходу, так як цей регіон нас цікавить найбільше, на яких буде акцентуватися основна увага. Отже країнами, в яких чітко вираженим джерелом сепаратистських настроїв можна назвати економічні протиріччя є: Італія та її суперечки між економічно розвиненою Північчю та порівняно біднішим Півднем; Бельгія з двома нерівномірно розвиненими в економічному плані регіонами – Валлонією та Фландрією; і Данія в якій проблемним регіоном виступає острів Гренландія.

Доцільно розпочати з  Бельгії так як тут конфлікт має найдовшу історію. Бельгія, як  територіальне та державне об’єднання сучасного типу  має свою цікаву історію. Зокрема у процесі формування державності її землі протягом тривалого часу входили до складу різних держав:, Австрії, Іспанії Священної Римської імперії. Проте як окрема держава на політичній карті світу вона з’являється у 1790 р., коли було проголошено незалежність Бельгії, проте вже в 1795 р. вона була окупована Францією. За рішенням Віденського конгресу 1815 р. Бельгія стала частиною Королівства Нідерланди. Після збройного повстання у листопаді 1830 р. Національний конгрес провінцій знову оголосив незалежність Бельгії, яку визнали провідні європейські держави.

Саме з цього періоду  ми можемо говорити про розвиток Бельгії  як суверенного об’єкту, а відповідно і про назрівання конфлікту між  адміністративними одиницями. Так як передумови протиріч між її регіонами (Фландрією та Валлонією) були закладені вже в середині ХІХ.

 Вже з перших років існування Бельгії провідну роль в її розвитку відігравала Валлонія. Економіка в цьому регіоні розвивалась швидкими темпами тому його часто називали ядром промислової революції. Валлонія була лідером у видобутку вугілля, виробництві сталі, будівництві залізниць. Фландрія, на той час відігравала роль допоміжного елементу в економічній системі Бельгії. Її порти використовувалися для експорту продукції валлонської промисловості, а сама вона залишалася аграрним регіоном. Така ситуація не влаштовувала населення Валлонії, яке не бажало годувати жителів Фландрії. Крім цього ситуацію загострювала мовна проблема, так як Валлонія була переважно франкомовним регіоном, а у Фландрії переважала нідерландська мова.

Проте, ситуацію докорінно  змінила Друга світова війна, після якої економічна ситуація почала змінюватися. Валлонія пропустила так звану «другу промислову революцію» (розвиток нафтової промисловості, автомобілебудування та будівництво автодоріг). Її промислова структура, що базувалася на видобутку вугілля та металургії, поступово застарівала, інвестори все менше вкладали капітал у традиційні галузі, віддаючи перевагу новим, більш перспективним.

В цей же час Фландрія скористалась новими можливостями, що відкрилися після Другої світової війни. Зокрема її вдале географічне розташування, наявність морських портів, політична стабільність стали головними чинниками інвестиційної привабливості регіону. Нова економіка Фландрії випередила традиційну індустрію Валлонії. Економічна перевага Фландрії, що викликала зростання фламандської національної свідомості викликала піднесення масового національного руху.

Ситуація поступово загострювалась і в суспільстві спостерігались тенденції до федералізації. Перший крок був зроблений у 1962 р., коли був прийнятий Закон про фіксацію лінгвістичного кордону. У 1970 р. було законодавчо закріплено існування трьох громад і трьох регіонів (Валлонський, Фламандський і Брюсельський). У 1971 р. громадам були надані широкі культурні права. Але компетенція регіонів в економічній сфері, на думку лідерів фламандського руху, виявилася недостатньою. Фландрія намагалась «помститись» за довгі роки перебування під економічною зверхністю Валлонії.

У 1980 р. Фландрія і Валлонія отримали статус автономій. Їхніх фінансові  та законодавчі повноваження були розширені. Було створено дві національні асамблеї, що формувалися з депутатів національного  парламенту від виборчих округів у відповідних регіонах. У 1989 р. статус регіону отримав також Брюссель.

Завершальною стадією  федералізації Бельгії стало  підписання у 1993 р. Сен-Мішельських  угод провідними політичними об’єднаннями фламандців та франкофонів. Ці угоди передбачали створення двох типів суб’єктів федерації: громади і регіони, причому їх кордони не збігаються. Таким чином, Бельгія реалізувала на практиці модель децентралізованої держави.

Як ми бачимо, економічна нерівноправність, яка була першоджерелом конфлікту між двома територіями, вилилась у значні політичні наслідки, зокрема призвела до федералізації держави. Цікавим є і той факт, що у випадку з Бельгією, порівняно Італією, що ми побачимо далі, тут у процесі визрівання сепаратистських настроїв роль «лідера» переходила від однієї території до іншої.

На сьогодні проблема Бельгії  залишається не вирішеною і перейшла вже більш з економічного в політичне русло. Про це свідчили парламентські вибори від 2003 р, 2007 р. та червня 2010 р. Зокрема на останніх парламентських виборах найбільшу кількість місць у нижній палаті парламенту отримали представники сепаратистського Нового фламандського альянсу. В такій ситуації король Альберт ІІ доручив лідеру валлонських соціалістів Еліо ді Рупо очолити переговорний процес. Проте вже у вересні 2010 р.  переговори були зупинені через неможливість провідних політичних сил домовитися. У липні 2011 р. Еліо ді Рупо звернувся до короля з проханням звільнити його від обов’язку формування уряду, як наслідок питання вирішене не було. Зараз Бельгія стоїть перед питанням утворення конфедерації у складі трьох суб’єктів: Фландрії (за якою залишається бюджетна та податкова автономія), Валлонії та Брюсселю. Основним каменем спотикання у вирішення бельгійського питання, на мою думку є не тільки прагнення Фландрії до економічного та політичного домінування на федеральному рівні, а й значний політичний авторитет Брюсселю, як штаб квартири НАТО. Саме цей чинник є певним гальмом фламандського сепаратизму.

Наступним об’єктом даного дослідження є Італія, в якій також головною причиною розгортання сепаратистських рухів є економічна диспропорція між її регіонами. Проте тут розрив між індустріально розвиненою Північчю і аграрним Півднем, а саме на цій проблемі буде зосереджуватись основна увага, є значно більшим, ніж у Бельгії, до того ж ситуація у південних регіонах обтяжена діяльністю мафії.

 В Італії питання сепаратистських рухів та федералізації країни, також має давню історію, проте як і в Бельгії, загострюється воно в другій половині ХХ ст., коли про своє бажання до відокремлення заявив Північ Італії.

Вже після Другої світової війни конфлікт між Північчю та Півднем  розвинувся у сепаратистський рух  північних регіонів. Справа в тому, що після висадки англо-американських  військ у 1943 . в Італії відбувся фактичний  поділ на окупований союзниками південь  держави, де продовжував діяти уряд короля Віктора-Емануїла ІІІ, та окуповану  німецькими військами північ, де під  проводом Б.Муссоліні встановлено  режим Італійської соціальної республіки. Розкол країни та інтенсивні бойові дії  впродовж 1943 – 1945 рр., що трансформувались для італійського населення у  формат громадянської війни, створили сприятливий грунт для подальшої  поляризації півдня та півночі держави. Тому, після завершення Другої світової війни праворадикальні, постфашистські та неофашистські політичні сили, сконцентровані в північних регіонах, розпочали «політизацію» доволі активного сепаратистського руху.

 Для затвердження своїх вимог на політичному рівні сепаратисти Півночі у 1982 р. створили Лігу Півночі – північно-італійську сепаратистську партію на чолі з У.Боссі. Головне завдання, яке поставила перед собою ця партія було і є утворення окремої держави на Півночі Італії зі столицею в Мілані. До новоствореної держави під назвою Паданія мали входити Північні і Центральні райони Італії до Тоскани і Умбрії.

Якщо на початку своєї  діяльності Ліга Півночі відчувала  підтримку населення, зокрема  на виборах 1992 р. вона отримала 8,6%, а у 1996 р. після корупційних скандалів 90-х рр., в яких було замішана римська влада Ліга набрала 10,1% голосів. Після цього навіть був створений альтернативний парламент в Мантуї і проведені вибори.

Але з часом більшість італійців розчарувалися в Лізі. Мало хто з них хотів повного розриву з Римом – їх цілком влаштовував федералізм, який проявлявся у більшій можливісті витрачати свої податки у себе і більшій незалежності місцевого регіонального уряду.

У 2000 р. Ліга Націй пішла  на союз із урядовою партією С. Берлусконі «Вперед Італія!». Це дало їй змогу на останніх виборах в 2006 р. набрати 4,6%, що дуже немало, враховуючи, що це дані по всій Італії. А серед італійців, які живуть в Паданії, більше половини вважають відділення від Південної Італії вигідним, а 20% – бажаним.

На сьогодні ситуація в  Італії залишається невирішеною, особливо це спостерігається в світлі заяв політичних діячів за останній період. Зокрема в останніх своїх висупах у вересні-жовтні 2011 р. лідер Ліги Півночі У. Боссі відновив розмови про необхідність відділення від Італії Паданії. Оскільки в ході світової фінансово-економічної кризи Італія неминуче піде на дно. «Паданському народу треба готуватися до якнайшвидшого відділення», стверджував лідер «Ліги Півночі». В свою чергу президент Італії Джорджо Наполітано підкреслив, що «ніякого Паданского народу не існує, а є лише певне об’єднання громадян, які можуть мати свою точку зору на події». При цьому президент Італії зазначив, що «курс історії не можна змінити, і тому італійська держава готова жорстко відреагувати на реальні прояви сепаратизму».

На хвилі останніх подій, зокрема усунення з прем’єрського  крісла С. Берлусконі та обрання головою  парламенту Маріо Монті, можна говорити, що Ліга Півночі втратила важливого  союзника в пропагуванні ідей розчленування  Італії. Проте, чи це справді так, говорити досить складно.

На сьогоднішній день ми можемо з впевненістю сказати, що італійські сепаратисти, на відміну від бельгійських, де Фламандський альянс все таки досяг певних політичних успіхів, нічим, окрім поодиноких гасел та створення збірної Паданії з футболу, похвалитись не можуть.

Ще одною державою в  якій джерелом сепаратистських рухів  є економічний чинник є Данія. Проте тут конфронтація має дещо інший підтекст і характер. Якщо в Бельгії та Італії конфліктні ситуації розгортаються між територіальними одиницями однієї держави, то у випадку Данії це взаємовідносини між державою сувереном та підлеглою їй територією (острів Гренландія).

Історія взаємовідносин між  двома територіями є досить своєрідною. Гренландія з 1775 р. була данською колонією, а у 1953 р. острів оголошено частиною території Данського Королівства. З цього часу жителі цього острова (переважно інуїти) розпочали рух за розширення прав автономії. Все здавалось би рухалось в спокійному руслі. З 1978 р. Гренландія отримала право самостійно керувати внутрішніми справами, проте міжнародна й оборонна політика, а також законотворчість залишалися за Данією. Референдум 1979 р. гарантував повне внутрішнє самоврядування з 1981 р. Проте, поступово на острові сформувались партії прихильників відділення від Данії, зокрема це партії Сіомут (Вперед) та Аттасут (Союз). Саме вони і стали опорою сепаратистських ідей жителів Гренландії.

 Джерелом для сепаратистських налаштувань жителів острова стали відкриті у його надрах корисні копалини (великі поклади нафти). Тому громада острова прагне розпоряджатися ними на свій розсуд, тому часто можна зустрічаються ідеї по створенню «Північних Еміратів». Крім економічних прерогатив, у разі здобуття незалежності Гренландія отримає право на власну зону впливу в Арктиці.