Політика русифікації в радянській Україні

За таких обставин, зрозуміло, українське населення поступово втрачало свою рідну мову, перетворюючись на "радянських людей". Так, між 1959 і 1979 роками чисельність українців, що вважали українську мову рідною, впала з 93,4 до 89,1 %. Кількість українців, які вважали російську мову рідною, зросла за 20 років удвічі і становила в 1979 р. майже 4 млн осіб. За переписом 1989 p., серед населення України було 72,6 % українців, а, за даними соціологічних досліджень, українською мовою вільно володіли лише 67 %.

VII.                      Колоніалізм у формі «братерства»

Радянське керівництво повинне було знайти спосіб сформували відчуття спільної тотожності. Для цього радянські ідеологи пост сталінської доби висунули ряд понять, що ставили за мету перемістити наголос із національних особливостей народів на їхні спільні радянські риси. Серед них найважливішими були 4 поняття: розквіт – твердження, що за радянської влади всі народи СРСР переживають небувалий прогрес; зближення, що відбувається між народами внаслідок створення в СРСР спільних політичних, економічних і культурних установ; злиття радянських народів в один і поява нового типу історичної спільності – радянського народу.За цією ідеологічною ново мовою ховався вже давно відомий порядок денний: русифікація. Радянське керівництво вважало, що чим більше інші народи СРСР уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим ставатиме почуття взаємної солідарності.У своїй праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Іван Дзюба доводив, що за русифікацією стоїть давній шовінізм і колоніалізм в обгортці псевдомарксистської термінології. “Колоніалізм, - писав він, - може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, але й також у формі “братства”. Що дуже характерно для російського колоніалізму”. Широко цитуючи Леніна, він намагався показати, що в марксистсько-ленінській ідеології немає положень, що виправдовували б ту перевагу, яку Кремль віддає російській мові.В останні десятиліття асиміляторські заходи проводилися на Україні особливо інтенсивно, частково через мовну й культурну близькість до росіян, що значно прискорювало процес їхньої русифікації.[15, c 178]

Чому протягом століть у свідомості суспільства послабилося відчуття притлумленої буднями головної істини: русифікація несе українському народові невблаганну загибель в усій сукупності його духовного і фізичного буття.

Це легко довести демографічною статистикою за останні сто років русифікації. Спочатку відзначимо кількість українців перед I Світовою війною. У статті Леніна «Как епископ Никон защищает украинцев» наведені дані про «37–миллионний украинский народ». Цифра 37 мільйонів, звичайно, не стовідсотково точна, але вона була тоді загальноприйнята. Росіян у найближчий до тих часів період (1920 рік) налічувалося 71,1 млн. [16]. А тепер порівняймо співвідносну чисельність двох народів приблизно через півстоліття. У 1959 році росіяни досягли позначки 114,3 млн., а українців як було 37 мільйонів, так і залишилося через піввіку [17].

Про що інше можуть говорити наведені цифри, як не про кричущу відсутність приросту одного на тлі рідкісного збільшення сусіднього. При цьому тривалість життя повсюдно була меншою за нинішню, а народжуваність — незмірно вищою за теперішню. Чим же пояснити разюче відставання кількості українців від кількості росіян, тепер уже втричі? Одним лише Голодомором в Україні цього не поясниш. Українців не лише вбивали й морили голодом, їх ще й просто і тихо русифікували, «переписували» на росіян. Так, цим «неофітам» уже не потрібні ні їхня мова, ні національна пам’ять. Статистичне народовбивство таке ж дійове, як Голодомор і кривавий терор.

Але також неможна забувати про факти вселення страху в душі людей. Для цього підкорювачі України застосовували різні методи: від поступового переведення українських шкіл на російські до навальних і жорстоких розправ над патріотами, які боронили українську самобутність. Найбільш точна суть русифікаторства проявилася у численних заборонах української мови як такої, до чого не вдавався навіть лютий завойовник народів Чингісхан. Останній при всій жорстокості своєї натури з мовами все ж не воював. Російська ж імперська влада у намаганнях викоренити українську мову доходила до крайнощів. Згадаймо хоча б киян, розстріляних і заколотих багнетами більшовицького війська Муравйова у 1918 році, їх просто на вулицях знищували за єдиною «мовною» ознакою. Чи репресованих у 1951 році та розстріляних студентів Харківського університету, які відмовилися складати іспити російською.

Відгомін таких розправ проникав у підсвідомість народу і формував у певних верствах рятівне переконання: краще бути російськомовним (русифікованим), ніж мертвим. Тож і не дивно, що серед українців поступово сформувалася «більшість», в основі спонук якої лежало бажання позбутися багатьох неприємностей, а іноді й уникнути смертельної небезпеки. І важко засуджувати простих людей (у масі своїй не звитяжців духу) за відступництво від рідної мови. Тим більше, коли воно спричинене насильством, яке, за всіма нормами права, є злочином.

VIII.                   Висновок

Негативні процеси, які поступово набирали обертів в національній політиці КПРС, не залишалися непоміченими в українському суспільстві. В центральних та місцевих державних архівах України виявлено десятки листів і звернень, в яких тією чи іншою мірою порушувались питання функціонування української мови, зростання кількості російських шкіл, зросійщення провідних вищих навчальних закладів, створення несприятливих умов для розвитку національної культури.

Неординарною формою спротиву стали петиційні кампанії громадян у другій половині 50-х — першій половині 80-х рр. Розповсюдження листівок серед населення, особливо поширеним стало з початку 60-х рр., коли переслідування національно-свідомої української інтелігенції досягло своїх граничних меж.

Рік у рік петиційна кампанія громадян набувала все більших обертів. За визнанням П.Ю.Шелеста лише в 1971 р. на адресу радянських, партійних органів надійшло, або було поширено серед населення більше тисячі заяв, листів, листівок антирадянського, наклепницького і погрожуючого характеру. У переважній їх більшості порушувались питання, пов'язані із здійсненням національної політики КПРС, функціонуванням української мови, відвертою зневагою до багатовікових духовних цінностей народу.

Петиційна кампанія була не єдиною домінуючою формою опору українського суспільства політиці русифікації. Вже на початку 60-х рр. робилися спроби перенести питання функціонування рідної мови в площину наукових дискусій, вироблення практичних рекомендацій, які б забезпечили її впровадження у політичному, економічному і духовному житті. Саме останнє ставила за мету Республіканська конференція з питань культури української мови, проведена 11—15 лютого 1963 р. Київським державним університетом ім.Т.Г.Шевченка та Інститутом мовознавства ім.О.О.Потебні.

Провідну роль у боротьбі за збереження рідної мови відігравали творчі спілки, які порушували зазначене коло проблем на засіданнях своїх з'їздів, пленумів, правлінь, президій і секретаріатів. Робота в даному напрямку особливо активізувалась у другій половині 50-х рр., коли в окремих партійних організаціях, трудових колективах йшло гостре принципове обговорення постанови ЦК КПРС "Про подолання культу особи та його наслідків".

Творчі спілки України, послідовно піднімаючи мовні питання, органічно пов'язували їх з реальними практичними діями по збереженню рідної мови, з великою та багатогранною культурно-просвітницькою роботою.

Відголоски русифікації та намагання її припинити відчутні і на сьогодні. Держава приймає заходів щодо покращення стану української мови, але деякими такими діями лише шкодить їй. Багато суперечок між населеням України породжується саме через нав’язування української мови та культури. На мою думку, поки народ не відчує свою приналежність до України самостійно, ніщо не примусить його це зробити.

Список літератури:

1.      Н.Полянська-Василенко “Історія України” Київ “Либідь” 1995

2.      І.Тиктор, І.Крипякевич “Велика історія України від прадавніх часів” Київ “Глобус” 1993

3.      Українська і світова культура. Історія і сучасність. Київ – 1995

4.      Гайдуков Л.Ф. , Кружинський В.Ю. “Історія України: Посібник для старшокласників та абітурієнтів” Київ “Либідь” 1999

5.      Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Маркс К., Енгельс Ф.:Твори. — Т. 4. — К., 1959. — С 428.

6.      Енгельс Ф. Проект комуністичного символу віри // Маркс К., Енгельс Ф.:Твори. — Т. 42. — К., 1980. — С 336.Газета “Українська мова та література” Число 17(129), Травень 1999

7.      Стенограф, отчет.XVI съезд ВКП(б) — М., 1930. — С 56.

8.      Журнал «Коммунист». — 1958. — №11.— С. 17.

9.      Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX—XX ст.( // http:// history.franko.lviv. na / monogruc r 6. htm)

10. Діяк І.В. Україна — Росія. — С. 182

11. Наукова бібліотека .Буковина: http://buklib.net/component/option,com_jbook/task,view/Itemid,99999999/catid,74/id,7149/

12. Дзюба Іван. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К., 1998. — С 153.

13. Національні відносини в Україні у XX ст. — С. 442.

14. Журнал «Правда». — 1945. — 5 лютого.

15. Орестр Субтельний “Україна історія” Київ “Либідь” 1999

16. «Новейший энциклопедический словарь», Лениград, 1925–26

17. П. Подьячих, «Население СССР», М, 1961

18. Журнал «Україна». — 1990. — № 21. — С 23.

19. http://d.1asphost.com/newbabilon/ukrros/chapter7.html#chapter7_7

20. Газета “Українська мова та література” Число 17(129), Травень 1999

5