Політика русифікації в радянській Україні

ЗМІСТ

I. Вступ………………………………………………………………………….3

II.    Українська культура початку ХХ ст………………………………………..4

III. «Воєнний комунізм» - Сталінські репресії:………………………………..5

      «Розстріляне відродження» України……………………………………...7

IV. Міф про "нову історичну спільність"……………………............................9

V.   Російська православна церква – своєрідний департамент державного апарату………………………………………………………………………14

VI. Новий шкільний закон СРСР………………………………………………16

VII.                      Колоніалізм у формі «братерства»………………………………………...19

VIII.                   Висновок…………………………………………………………………….22

IX. Список літератури………………………………………………………….24

I. Вступ

Русифікація або росифікація — сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні й інших країнах Східної Європи, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійської національності на російську мову і російську культуру та їх подальшої асиміляції. Русифікація зумовлена державною політикою російських режимів — спочатку царського, а згодом радянського, та обставинами, що в них перебували внаслідок своєї приналежності до Російської Імперії чи Радянського Союзу неросійські народи.

Поступова русифікація України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження і ліквідації української автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою 1709 р, посилилася у другій половині ХІХ ст.: Валуєвський циркуляр 1863 p. та Емський указ 1876 p. та триває і досьогодні. Але піком русифікаційних дій стало ХХ ст. В ці роки під прикриттям ідеології "возз'єднання" проводились активні дії проти української народності.

Питання русифікації на сьогодні є суперечливим. Частина населення не бачить ніякої загрози у прийнятті російської мови, культури і навіть народності. Прийняття російської мови як державної, стає гаслом багатьох політиків. А найстрашнішим є те, що значна частина населення підтримує ці гасла! Ці люди навіть не замислюються про ті страшні часи, коли по території тодішньої республіки України прокочувалися страшні хвилі репресій, вбивств, примушення.

В своїй роботі я розглянула основні точки впливу русифікаторів на український народ. Багато фактів були просто вражаючими. З часом все більша і більша частина інформації «випливає» з глибин забуття та секретності, але і її не достатньо для точного відображення тих подій.

II.    Українська культура початку XX століття

Розвиток української культури був невід’ємною складовою тих загальних процесів, які проходили в країні. Ці процеси мали складний, неоднозначний характер: досягнення супроводжувалися значними труднощами й перепонами, і сфера культури, природно, не була винятком. З одного боку, на неї впливало піднесення національно-визвольного, революційного руху, особливо в період 1905-1907 років, з іншого – шовіністична політика царської влади, продовження русифікації та репресій. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції.Слід також зазначити, що на початку XX століття розрив у розвитку культури в Україні поглибився. Особливої шкоди русифікаційна політика завдала освіті. Після поразки революції в університетах було заборонено викладати українською мовою. Влада не дозволяла брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювалися у “мазепинстві”, “українському сепаратизмі”. Переважна більшість “Просвіт” була закрита.У період післяреволюційної реакції українська культура не тільки вижила, а й примножувала свої досягнення, сприяючи зміцненню національної свідомості народу. [1, c 93]

Це період, коли давно вже була придушена НЕП, коли припинилася українізація, період, коли почався “наступ соціалізму по всьому фронту”, коли масові репресії стали невід’ємною складовою радянсько-більшовицької політики. Це був період утвердження сталінського тоталітарного режиму. Саме тоді була остаточно припинена українізація. Розпочалася неприхована русифікація всіх сфер життя. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників.Таким чином, стан української культури в 30-ті роки повністю віддзеркалював загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х роках, українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний прес режиму, який дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. “Розстріляне відродження” – це найбільш точна характер стану української культури того часу.[2, c 187]

III. «Воєнний комунізм» - Сталінські репресії

Після поїздки Сталіна до Сибіру по СРСР прокотилася хвиля арештів селян, яка охопила й Україну. Протягом 1928-1929 рр. у республіці «за спекуляцію» було притягнуто до суду 33 тис. селян. Заможні господарства обкладалися великим податком. 5% селянських дворів оцінювались як куркульські, вони мали сплачувати 30-40% суми сільськогосподарського податку. ЦК КП(б)У 1928 р. послав на село 6 тис. активістів для організації хлібозаготівель. За допомогою надзвичайних заходів у СРСР було заготовлено 115 млн. ц хліба, у тому числі в Україні 42 млн. ц, або майже 37%.

«Класових ворогів» інтенсивно шукали і в місті. На початку 1928 р. відбувся сфабрикований ОДПУ процес над «шкідниками», так звана «шахтинська справа», а по суті - суд над старими спеціалістами вугільної промисловості Донбасу. Серед них були й колишні власники шахт, які мріяли про повернення старих порядків. Але на ті дії, в яких їх звинувачували («висаджували в повітря і затоплювали шахти, псували устаткування, підпалювали електростанції, свідомо зривали продовольче й промтоварне постачання гірників»), ці здебільшого літні інтелігенти були просто не здатні. Із 49 засуджених 7 осіб розстріляли. Розглядаючи «шахтинську справу» в контексті нового політичного курсу ВКП(б), історики дійшли висновку, що вона була задумана та здійснена з єдиною метою: залякати стару інтелігенцію і змусити її працювати на новий режим.

Восени 1929 р. ОДПУ оголосило про викриття іншої підпільної організації - «Спілки визволення України» (СВУ). Процес над нею відбувся в березні 1930 р. Підсудними були 45 видатних діячів української національної інтелігенції, в тому числі академіки С.Єфремов, М.Слабченко, колишній голова уряду УНР В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, Л.Старицька-Черняхівська та інші. їх звинувачували в намірах реставрувати в Україні буржуазно-поміщицький лад. У зв'язку зі справою СВУ по всій республіці було репресовано близько 5 тис. студентів, учителів, лікарів тощо.

Проти репресивних методів «воєнного комунізму» виступав М.Бухарін. Його підтримали члени Політбюро О.Риков і М.Томський. Вони звинувачували сталінське керівництво у «воєнно-феодальних» методах експлуатації селянства.

На боці Й.Сталіна виступили К.Ворошилов, М.Калінін, В.Молотов, М.Бухаріна та його групу вони звинувачували в капітуляції перед куркульством, так званому «правому ухилі».

У 1929 р. тиск И.Сталіна на групу Бухаріна посилився. Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) вивів М.Бухаріна зі складу Політбюро. Рикова і Томського було суворо попереджено. Останні перепони на шляху до повної відмови від нової економічної політики були ліквідовані. Країна вступила в довгу смугу деспотичного єдиновладдя Й.Сталіна.

У керівництві України послідовників М.Бухаріна, які б наважилися відкрито захищати свої погляди, було мало. Тому на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У обмежилися боротьбою з «примиренством у ставленні до правого ухилу». Ці розпливчасті формулювання були своєрідною нагайкою, якою в умовах партійної чистки, що розпочалась у травні 1929 р. і тривала рік, «підправляли» керівників і рядових комуністів, незадоволених відмовою від НЕПу, переходом до силових, адміністративно-командних методів управління економікою і суспільними процесами.

Головним підсумком політичних репресій в Україні було знищення сталінськими сатрапами генофонду нації - вчених, письменників, діячів культури. В республіці було знищене й до того обмежене самоврядування. Внаслідок жорсткої централізації управління з боку Москви Україна втратила контроль над власними ресурсами. Почалося масове зросійщення. Не було такого міста чи села в республіці, яке б не постраждало від великого терору.

      «Розстріляне відродження»

Раніше життя і творчість письменників, які підіймали у своїй творчості ідею національного визволення України, були повністю відкинуті від розглядання, не говорячи вже про їх вивчення. ГУЛАГ, Сибір, знущання над людським життям – все замовчувалось.

Упродовж багатьох років - понад півстоліття - ім'я Миколи Хвильового, фактичного лідера «ВАПЛІТЕ» - організації, що стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури, якщо й нагадувалось, то лише з характеристикою «ворога народу». Письменника обвинувачували в націоналізмі, ворожості офіційному курсу партії.

У 1928р перестає виходити журнал «ВАПЛІТЕ». Хвильовий вимушений писати покаянні листи, клястися у вірності  комуністичній ідеології. Читати ці документи, зокрема статі, спрямовані проти товарищів по перу, гірко і сьогодні. Та вони дають уявлення, в яку безвихідь «героїчного терпіння» він був загнаний.

Останньою спробою відстояти незалежність стала нова літературна організація «Пролітфронт» і видання впродовж 1930 року однойменного журналу. Для М.Хвильового давно вже стали зрозумілими помилки в національній політиці, що привели до голоду в Україні. Письменник болісно переживав і суперечності в особистій долі, численні компроміси, на які потрібно було йти, щоб не порвати остаточно з більшовицькою партією. М.Хвильовий часом втрачав надію і знову її здобував.

Постріл 13 травня 1933 року був трагічною крапкою в житті М. Хвильового та в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене ним, зосталося в скарбниці української культури. Це одна з неперевершених її сторінок, запорука майбутнього розвитку, вимріяного М.Хвильовим.

У 1934 році заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фельківський, К.Буревій. Репресій зазнали 97 із 193 членів спілки письменників України,створеної у 1934 році. Серед них М.Зеров, Л.Гомін, М.Куліш та інші. Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом «Березіль», але хвиля терору поглинула митця, як і багатьох інших.

Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали В.Седлер, І.Падалка та ін.

Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження».

Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Панч, Ю.Яновський та ін.), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані у середині 30-х років. Фраза «національна за формою і соціальна за змістом культура» мала прикрити нав'язування ідеологічних стандартів, де національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.[3]

Культурне життя УРСР у це й період загалом було складним і суперечливим, оскільки віддзеркалювало те, що відбувалося в тогочасному суспільстві. З грудня 1949 року М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії України змінив Л.Мельников. він ще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру. Одна ідеологічна кампанія антиукраїнської спрямованості змінює іншу. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки.Отож однією з найхарактерніших рис того періоду став русифікаторський наступ на українську культуру. Ідеологічна і політична практика сталінізму набирала відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдавало значної шкоди українському суспільству, розвитку його національної культури.[4, c 165]

IV. Міф про "нову історичну спільність"

Ідея "злиття націй" була центральною в комуністичній доктрині побудови інтернаціональної радянської держави в усі її історичні періоди. Вона базувалася на відомому положенні "Маніфесту Комуністичної партії": "Національна відособленість і протилежності народів все більше й більше зникають уже з розвитком буржуазії, з свободою торгівлі, світовим ринком, з одноманітністю промислового виробництва і відповідних йому умов життя" [5]. Вважалося, що з переходом до соціалізму процеси ці прискоряться, нації поступово відімруть, національні риси народів внаслідок знищення їхньої основи — приватної власності — неминуче будуть змішуватися і зникнуть[6]. Тому навіть вимушений "розквіт націй" в СРСР у 1920-ті pp. був жорстко контрольований і регламентований більшовицьким режимом. У своїй основі він спрямовувався до відомої стратегічної мети, озвученої Й. Сталіним у 1930 р. на XVI з'їзді ВКП(б): "Треба дати національним культурам розвинутись і розгорнутися..., щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою"[7].

Прискорювачем партійного курсу на зміцнення інтернаціональної єдності народів, зближення і злиття націй стала політика русифікації, розгорнута в широких масштабах з кінця 30-х pp., коли були прийняті партійні постанови про ліквідацію будь-яких форм культурного життя національних меншин та про обов'язкове вивчення російської мови в національних школах. Пролетарський інтернаціоналізм набув яскраво вираженого російського відтінку.

Досить активно ішов процес русифікації в повоєнний період. Зміни в суспільстві в період правління М. Хрущова не носили глибинного характеру і не могли вплинути на його природу. Домінуючою тенденцією, хоча й прикрашеною атрибутами лібералізму, залишалося посилення концентрації всієї влади в Москві, зміцнення централізму, асиміляції й русифікації народів СРСР, оскільки головною етнічною базою радянської імперії були визначені росіяни, російський народ.

Русифікаційні процеси в Україні були особливо масштабними й глибокими, адже українці розглядалися, як підкреслювалося, в межах російської етнічної нації, яку треба було консолідувати, ліквідувавши сліди "чужих" впливів. У єдиному потоці русифікаторської політики звичайно виявлялись і її регіональні особливості. Процес русифікації на Заході, Сході і Півдні України не був однозначним він відрізнявся і за змістом, і за динамікою. Якщо на Сході і Півдні України у повоєнний період швидких обертів набирали власне асиміляційні процеси, то на Заході важливим чинником русифікації залишалися деполонізація та "українізація" на радянський кшталт. У 1944—1946 pp. з території України в Польщу насильницькими методами було переселено близько 1 млн поляків, а з Польщі в Україну — майже півмільйона українців.