Перші прояви державного життя у східних слов’ян. Етапи розвитку давньоруської державності

     Після смерті Володимира, між його синами Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом  і Мстиславом, а також пасербом Святополком розгорілася кривава  боротьба за київський престол. У  ній загинули Борис, Гліб і Святослав. А Ярослав 1015р. вокняжився в Києві. Під час першого князювання (1015-1018) йому довелося відбивати напад на Київ численного  війська степовиків. У 1018 р. Святополк захопив Київ, та взимку 1018-1019 рр. Ярослав вибив його з міста і той утік до  печенігів. Навесні 1019 р. Святополк напав на Русь разом із печенізькою ордою. Ярослав вийшов переможцем з цієї битви. Він розумів згубність для Русі міжкнязівських чвар. Тому домовився з братом Мстиславом, що княжив у Чернігові, про розподіл сфер впливу в Південній Русі, а племінника Брячислава силою змусив до покори, проте залишив тому Полоцьке князівство. Ярослав доклав багато зусиль до відновлення централізованої держави, що послабилася під час міжусобної війни нащадків Володимира й вторгнень печенігів. Він продовжив діяльність батька щодо фортифікування південних рубежів держави.

     У Ярослава, як і в його попередників, головним напрямком зовнішньої політики був південний. Київська Русь мала жваві  дипломатичні відносини з Германською  імперією.

     1048 р. король Франції Генріх І  посватався до дочки Ярослава Анни. Шлюб був укладений, ймовірно, в 1049р. Інша дочка Ярослава – Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а ще одна – Анастасія побралася з угорським королем Андрієм І. Все це принесло великий міжнародний авторитет Давньоруській державі.

     Приділяючи  щільну увагу зовнішній політиці, Ярослав не забув і про внутрішні  справи. Князь доклав багато зусиль для створення нових і розбудови  існуючих міст, насамперед Києва.

     Головним  храмом держави, її найбільш урочистою  та високохудожньою спорудою став Софійський собор, збудований у 20-30 рр. ХІ ст.

     У часи князювання Ярослава завершилось  будівництво Давньоруської держави. Було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалися державна територія й кордони, вдосконалився  державний апарат. Полюддя все більше замінювалось м’якшими, передовішими формами данини, що відповідало прогресуючій феодалізації суспільства. Приблизно у 1037 р. князь виступив ініціатором проведення кодифікаційних робіт у Києві, завдяки чому з’явився перший писемний збірник норм давньоруського права “Руська правда”. В роки правління Ярослава інтенсивно розвивалися землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилася внутрішня й міжнародна торгівля.

     З ім’ям Ярослава пов’язаний і розквіт  давньоруської культури, насамперед книжності. Навколо Ярослава склався гурток з представників давньоруської інтелектуальної еліти.

     За  Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й  могутності, ставши в ряд з головними  країнами середньовічного світу: Візантією та Германською імперією. Та його сини не змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.

     Роздробленість, що охопила Русь у ХІ-ХІІІ ст., дістала  назву феодальної, оскільки в її основі була еволюція феодальних відносин. Під захистом Київської держави розвинулися продуктивні сили, збільшилася виробнича спроможність селянина. За таких умов зросла цінність землі, яку знать прагнула перетворити на свою приватну власність. За рахунок общинних земель зростала чисельність боярсько-князівських володінь – вотчин. Протягом другої половини ХІ – першої половини ХІІ ст. у країні сформувався клас великих землевласників – боярство. Вони стають значною економічною, а відтак і політичною силою. Інтереси боярства були зосереджені перш за все на місцевих інтересах, а не загальнодержавних. Нова соціально-економічна ситуація вимагала наближення влади до місць, до землі. Земля давала тепер набагато більші прибутки, ніж успішні воєнні експедиції. Одночасно прогресуюча феодалізація суспільства посилювала соціальну напруженість, яка вимагала відповідного регулювання. Удільні князі, які правили в тій чи іншій землі, під тиском місцевого боярства і власних земельних інтересів прагнули до піднесення свого князівства за рахунок інтересів сусідів.

     Економічною основою тогочасного суспільства  було натуральне господарство, що не створювало необхідних передумов для об’єднання.

     Передумовою розпаду Київської Русі, постійним  джерелом внутрішніх проблем були величезні  її розміри. До її складу входили різні племена, які так і не склали єдиної народності в межах країни і були об’єднані тільки владою великого князя та церкви.

     До  середини ХІІ ст. на території колишньої  Київської Русі сформувалося близько 15 князівств, кожне з яких жило самостійним  політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинство великого київського князя. На початку ХІІІ ст. поняття старійшинства взагалі зникає.

     Тридцять  п’ять років (1146-1181) проходять в  постійних змінах князів та майже  безперервних війнах за Київ, дуже негативно  вплинувши на добробут міста та землі, тим паче, що деякі претенденти (із династій чернігівської та суздальської) запрошували у союзники половецьких ханів у своїх походах на Київ, і ці напади половців розорювали землю. Декілька разів Київ зазнає більш або менш сильних погромів.

     Київ  і Київська земля взагалі в продовженні ХІІ ст. швидко приходять в занепад. Багато причин сприяло цьому. Тюркська міграція підірвала добробут полянської землі; за винятком північного кута вона декілька разів перетворювалася в пустелю; населення відливало, господарство було в розладі; і цей занепад добробуту землі відбивався на її старій столиці. Торгівля дуже терпіла від занепаду південних і східних торговельних шляхів, на яких рух був якщо не припинено зовсім, то зв'язано з великими труднощами і взагалі ослаб після того як тюркські орди затвердилися в степах і витіснили звідти слов'янське населення. Відособлення земель колишніх провінцій Києва, що розвинули в собі свої власні центри і що відтягли значну частину військово-торгового класу, цієї “Русі", що неподільно тяжіла раніше до Києва, впливало також на ослаблення останнього. І в довершення всього пів століття безперервної смути, воєн за київський престол, розорення землі і самого міста. Багатство і блиск Києва почали зникати, а це, в свою чергу, відбивалося і на його політичній ролі.

     У першій половині ХІІІ в. Київ повністю відходить на другий план. Найсильніші  і більш далекоглядні князі вже нехтують ним як позицією безнадійною і створюють нові політичні центри. Боротьба за Київ йде далі, але борються за нього тільки менш значні князі. Нарешті, нова азіатська навала   монголо-татарської орди в середині ХІІІ ст. остаточно підриває всяке значення Києва і руйнує державну організацію землі, дезорганізує князівсько-дружинний лад на всьому просторі предстепного середнього Подніпров’я.

     Користуючись  загальною панікою, зробленою татарами в 1240 р. населення і особливо міські общини починають розбивати рамки князівсько-дружинного ладу. Земля, розкладаючись на окремі общини, що керуються своїми дрібними князями або радою старців, поверталася до старого стану суспільної роздробленості, що передувала утворенню централізованої Київської держави. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       Висновки

      Дослідивши  питання стосовно перших проявів  державного життя у східних слов’ян, я дійшов висновків про те, що їхня історія мала значний вплив не тільки на українську, але й на світову історію. Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала велику роль як в історії східнослов’янських народів, так і в світовій історії. Утворення великої і сильної Давньоруської держави сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, значно посилювало їх у боротьбі з зовнішніми ворогами.

      Київська  Русь мала високий рівень економічного розвитку. Високопродуктивними були землеробство і скотарство, ремесла і промисли, а енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Руські люди створили багато духовну і матеріальну культуру.

     Традиції  Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Список  використаної літератури

1. В. С. Кульчицький, М.. Настюк, Б.Й. Тищик. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер,1999. 
2. В.В.Багацький. Кормич Л.І. Історія України від найданіших часів і до 2000 року. Навчальний посібник.-Х.: ООО “Одісей”, 2000. 
3. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. – 2-е изд. – К.: Либідь, 1991.

4.Історія держави  і права України. Частина 1. Підруч. для юрид. вищих навч. закладів  і фак. А.Й.Рогожин та інші. –  Х.: Основа, 1993. 

5. Холмський  І. Історія України. Львів. 1993. 
6. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій. – К., 1999.