Перші прояви державного життя у східних слов’ян. Етапи розвитку давньоруської державності

     План

     Вступ.............................................................................................................3

     1. Передумови утворення східнослов’янської держави...........................4

     2. Етапи розвитку давньоруської державності .........................................6

     Висновки......................................................................................................15

     Список  літератури.......................................................................................16 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ

     Понад одинадцять століть тому східні слов'яни  створили свою першу державу. Літописи та інші пам'ятки давньоруської літератури називають її Руссю, Руською землею, вчені-історики — Київською, або  Давньою Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвиненіших економічно й політично держав середньовіччя.

     На  величезному обширі від Чорного  до Білого моря, від Карпатських  гір до Волги жили русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені  ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдаду і Константинополя, Кракова й Буди, Великого Бултара й Ітилю. Могутньою, високорозвиненою й цілісною була матеріальна і духовна культура Київської Русі. її народ зводив величні кам'яні храми й ошатні дерев'яні житла, створював могутні фортифікаційні споруди своїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків. На весь світ славилися вироби давньоруських майстрів. У Києві, а згодом в Новгороді та інших містах Русі складалися літописи, в яких описувалось славне минуле й аналізувалося сучасне життя. Давньоруський народ творив свою усну історію-у вигляді переказів та легенд, дружинних пісень і билин, інших фольклорних пам'яток. Київська Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися візантійські імператори й хозарські кагани. Півтисячоліття Давньоруська держава закривала собою європейський світ і Візантію від кочовиків. Київська Русь зробила величезний внесок у світову історію IX—XIII ст., тому інтерес до неї не вщухає серед учених сучасного світу.

       Джерелами відтворення історії Київської  Русі є писемні й речові (археологічні) пам’ятки. Головними писемними джерелами  є літописи: “Повість временних  літ”, Київський, Галицько-Волинський, Новгородські, Суздальський, Московський, Никонівський та ін. Чимало цінного додають і інші писемні пам’ятки – кодекси й записи норм права, князівські земельні грамоти, тощо.

1. Передумови утворення  східнослов’янської  держави 

     Східні  слов'яни починаючи з VI—VII ст. розселилися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. «Повість временних літ», складена через п'ять століть потому, малює грандіозне полотно цього розселення: «Слов'яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двіною і назвалися дреговичами, другі сіли по Двіні й назвалися полочанами — за річкою, що впадає у Двіну і має назву Полота. Ті ж слов'яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім'ям — словенами... А інші сіли по Десні, й по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами». Цей процес розселення загалом завершився у VIII— IX ст.

     Першим  етапом утворення держави у східних  слов'ян було  утворення  протягом VII—першої половини IX ст. перед державних утворень — полянського князівства Кия, Дулібо-Волинського союзу та ін. Східнослов'янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільноти, які мали певні локальні особливості. Згодом породження родоплемінного ладу — великі й малі союзи племен у перебігу розвитку східнослов'янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня — племінні княжіння.

     Докорінною  причиною утворення держави у  східних слов'ян, як і в усіх інших  народів, було виникнення соціально  неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Посилення руху населення (в ході торговельних зв'язків, війн, переміщення сільського населення у міста), наростання соціальної напруженості переросли регулятивні функції роду і вимагали принципово нового регулятора — публічної влади з потужним апаратом примусу, підкріпленим ідеологічною системою. Східні слов'яни перебували на тому рівні соціально-економічного розвитку, який створює внутрішні передумови для виникнення держави. Головними їхніми заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Удосконалення знарядь праці підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Швидко розвивалися  металургія та інші ремесла. Виникли міста, і деякі з них перетворилися на політичні центри   племінних союзів.

     Особливістю і додатковим стимулом генезису державності  у східних слов'ян була загострена потреба в організації захисту від зовнішньої загрози — насамперед з боку хозар, об'єднаних у потужний каганат; а також варягів, Візантії, Польщі.

     Формування  державного апарату стимулювала  також перспектива отримання  великих прибутків від великих  торговельних шляхів у разі налагодження їх утримання і охорони. Особливо це стосувалося шляху «із варяг у греки».

     Головними ознаками існування державності  в ранньосередньовічному суспільстві  сучасні історики вважають наявність  влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним принципом і стягнення данини для утримання влади. Можна додати до цього як обов'язкову ознаку успадкування влади князем. В умовах Київської Русі X ст. конкретними формами державності були: окняження земель (підкорення владі державного центру територій племінних княжінь) і поширення на ті землі систем збирання данини, управління й судочинства.

     Першими київськими князями, правління яких зафіксовані літописцями, були Аскольд  і Дір. Полянське князівство Кия, Аскольда і Діра стало етнокультурним, політичним і соціальним осередком, довкола якого наприкінці IX ст. почала зростати руська держава. Можливо, літописець Нестор мав підстави, роблячи під 860 роком запис про похід Аскольда і Діра на Константинополь. 
 
 

     2. Етапи розвитку  давньоруської державності

    Початком утворення держави у східних слов’ян було утворення протягом VII – першої половини ІХ ст. державних утворень – полянського князівства Кия, Дулібо-Волинського союзу та ін. Східнослов’янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні локальні особливості. Згодом, породження родоплемінного ладу – великі і малі союзи племен у перебігу розвитку східнослов’янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня – племінні княжіння.

     Перший етап (перша половина IX - кінець X ст.) Слово “Русь” виникло не як етнонім, а як політична назва державного об’єднання, яке спочатку об’єднувало лише полян, древлян та чернігівську частину сіверян. В останній чверті ІХ ст. влада київських князів поширюється на полочан і смоленських кривичів.

     Вирішальний крок на шляху до східнослов’янської державності було зроблено наприкінці ІХ ст. Близько 882р. новгородський князь  Олег з дружиною спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, потім хитрістю захопив Київ, убив київських князів Аскольда і Діра й проголосив Київ столицею своєї держави: “Хай буде Київ матір’ю градам руським”. З того часу надходять систематичні відомості про розвиток державності на Русі.

     Князювання  Олега в Києві (882-912) почалося згідно зі свідченням “Повісті временних літ ” зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних княжіннях міст, зі встановлення попервах приблизного порядку стягання данини на підвладних князеві землях. Нестор розповідає про поступове поширення влади Києва на землі незалежних раніше племінних княжінь. Були приєднані землі ільменських словен та псковських кривичів. Землі інкорпорованих до держави князівств одразу ж обкладалися даниною, на них поширювалися системи судочинства й адміністрації. Так утворювалася державна територія Давньої Русі.

     Наполеглива діяльність Олега щодо створення  держави дала добрі наслідки: в  останні роки його правління у  Києві владі князя підкорялися  поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорвати, а також неслов’янські племінні об’єднання – чудь і меря.

     В часи князювання Олега пожвавився економічний  розвиток суспільства. Розбудовувався стольний град Київ. Давньоруська держава  часів Олега залишалася все ж  таки не досить консолідованою. Влада київського князя в землях племінних княжінь була ще слабкою, часом формальною, а системи управління, стягання данини й судочинства – примітивними й діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Та країна була, як на свій час, економічно розвинутою й мала велику військову потугу, про що свідчить сама можливість здійснення переможного воєнного походу Русі на Візантію у 907р. Письмові угоди Києва з Константинополем 907 та 911 років стали першими політичними актами молодої держави.

     Другий етап  (кінець X - середина XI ст.) Характеризується піднесе-нням Київської Русі, завершується формування її території,проводяться важ-ливі державні реформи, в основу державотворчої діяльності закладається руський кодекс правових норм, активізуються міжнародні контакти. Основні тенденції та суспільні процеси: 
          1. Завершення процесу формування території Київської Русі. 
          2. Невдала спроба реформування язичництва, прийняття у 988 р. хри-стиянства. 
          3. Поступове формування руського кодексу правових норм:"Закон земляний" (Володимир); "Руська правда" (Ярослав Мудрий). 
          4. Проведення реформ,спрямований на зміцнення державногоуправлін-ня (адміністративна, військова, судова та ін.). 
          5. Активізація міжнародних контактів, характерною рисою яких стало домінування дипломатії над зброєю, свідченням чого є численні шлюби членів сім'ї Ярослава Мудрого з представниками правлячих династій Заходу. 
          6. Піднесення розвитку культури. 
           Історики характеризують державу часів Володимира як ранньофео-дальну монархію. Це визначення значною мірою є умовним. Значення видатної постаті Володимира полягає в тому, що своєю діяльністю він ніби з’єднав дві доби: пізню родоплемінну й ранню феодальну.

      Якщо  Святослав шукав слави у битвах, то його син Володимир – у мирній розбудові держави. Близько 988 р. Володимир продовжив адміністра-тивну реформу батька, усунув від влади племінних вождів, а на їх місце посадив власних синів. У віддалені землі князь відправив своїми намісникам вірних йому бояр. Він стає верховним володарем у країні. І відтоді Київська Русь стає об’єднаною державою.

      За  Володимира загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубе-жами східнослов’янської етнокультурної спільності. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули й Південного Бугу.

      Суть третього етапу (кінець XI - середина XIII ст.) полягала у втраті єдності, посиленні центробіжних тенденцій у Давньоруській державі, що знайшли свій вияв у політичній роздрібненості. ) Основні тенденції та суспільні процеси: 
          1. Зародження індивідуальної земельної власності (князівське землеволодіння датується кінцем XI ст., боярське - поч. XII ст.). 
          2. Посилення чвар та міжусобиць. Після смерті Ярослава Мудрого протистояння та суперечки між претендентами на київський стіл набувають загрозливого характеру. Спробою покласти край ворожнечі, згуртувати сили для відсічі кочовим ордам став Любецький з'їзд князів (1097 р.). На певний час його рішення зупинили процес міжусобної боротьби. Проте у другій по-ловині XII ст. знову спалахують численні міжусобні війни. Яскравим свід-ченням прогресуючого ослаблення та нестабільності Київської Русі є те, що з 1146 р. по 1176р. на престолі великого князя змінилось 28 князів. 
           3. Спроба відновлення державної єдності. Останнє намагання віднови-ти колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.). Вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого "Уставу" - своєрідного допов-нення до "Руської Правди"), подолання сепаратиських тенденцій, об'єднання 75% території Русі тимчасово стабілізували внутрішнє становище Давньо-руської держави і повернули її в ряди наймогутніших держав Європи. Після смерті В.Мономаха його синові Мстиславу (1125-1132 рр.) лише на короткий час вдається підтримати єдність руських земель. 
            4. Прогресуюче наростання зовнішньої загрози. Спочатку вона вияв-лялася в посиленні натиску половецьких ханів у другій половині XI ст. що врешті-решт призвело до катастрофи-встановлення монголо-татарського іга.