Переяславський договір 1654 року

   Переяславські події істотно вплинули на розвиток геополітичних процесів, розстановку  сил на карті Європи . Істотно  зміцнилися позиції Московської  держави. Виникли передумови її перетворення на одну зі світових імперій, посилення російської експансії на Захід та Південь. Почався занепад Речі Посполитої. Водночас відбулося істотне послаблення політичної сили та ваги Оттоманської Порти та її васала — Кримського ханства, посилення впливу Священної Римської імперії. Започатковано політичний переустрій Балкан.

   Наслідком перемоги дипломатії євразійського  типу стало фактичне поглинення у  XVIII столітті України, її прав і свобод московськими царями і царицями. Олексій Михайлович розпочав цей процес, а Петро I і Катерина II покінчили з рештками незалежності України. І «допомогли» їм представники української еліти, що дбали лише про свої егоїстичні інтереси. В першу чергу вони будували станову, ієрархічну державу на противагу демократичним устремлінням Запорозької Січі [10].  
 

   4. Оцінка договору 

   Ставлення до Переяславської угоди 1654 року завжди було й залишається неоднозначним. Оцінка та з’ясування причин і наслідків  цієї історичної події тлумачилися  з позицій політичної доцільності  Російської імперії. фахівець із російського права Микола Дьяконов (пом. 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Венедикт Мякотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи;

   українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. д. Інший український Історик — Вячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною.

   Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу в СРСР було оголошено (щоправда, не вченими, а Комуністичною партією Радянського Союзу), що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз'єднання і що возз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 р. Особливих ідеологічних викривлень зазнала оцінка Переяславської угоди за часів Радянського Союзу: уся історія українського народу подавалася як «віковічне прагнення возз’єднатися з російським». Цей міф був створений ще ідеологічним апаратом Російської імперії. Специфічне розуміння Переяславської ради як акту «возз’єднання України з Росією» протягом 1950—1980-х років було однією з підвалин радянської імперської ідеології поряд з ідеологемами «Київської Русі — колиски трьох братніх народів», «нової історичної спільноти — радянського народу» тощо. Суттєвими залишаються можливості політичної експлуатації міфу про Переяславську раду й нині. Незважаючи на те, що в наші дні Переяславський міф набув певної автономності в суспільній свідомості населення України, він і тепер активно використовується в поточному політичному житті.

     За офіційною радянською теорією,  велич Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом». Щоправда, в середині 1960-х років принаймні один радянський учений — Михайло Брайчевський — піддав цей погляд сумніву (що мало катастрофічні наслідки для його кар'єри), однак для всіх радянських учених підтримка партійної інтерпретації угоди лишалася обов'язковою [5, 78].

   На  думку відомого українського iсторика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) залишався фактично єдиним і повноправним правителем Української козацької держави. Уci питання ЇЇ життєдіяльності (внутрішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарбницю не надійшло жодної копійки,

   Подібний  статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному розумінні  мала щось більше, ніж звичайний  протекторат. Вона одержала більші права, ніж Їх мали Молдавія, Волощина чи Кримське ханство в складі свого «протектора» — Османської імперії. Тому вірогідно, що згідно : договором 1654 р., незважаючи на визнання верховенства корони Романових, Українська держава увійшла до складу Росі на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації.

   Втім  закріплені Переяславсько-Московською угодою правові взаємовідносини між Україною і Росією залишилися зобов'язаннями на папері і не були здійснені на практиці.

   Усе це вимагає глибокого неупередженого наукового аналізу відповідних  подій з позицій сьогодення, змушує розглядати означену проблематику в контексті сучасних суспільно-політичних процесів як таку, що мала особливі політичні, економічні та соціальні наслідки для українського народу, становлення та розвитку української державності.

   Загалом для українського народу конче важливим є досягнення суспільного компромісу в переосмисленні своєї історії , подолання стереотипів, що не лише за років тоталітаризму, а й задовго до цього насаджувалися в суспільній свідомості. Маємо грунтовніше розібратися самі в собі, пізнати самих себе, усвідомити свою цінність. Народ без історії є історичним безбатченком. Такий народ не лише втрачає основи національної свідомості, а й бачення перспективи. Аналітичні оцінки історичних уроків Переяславської угоди 1654 року для українського народу, зроблені інститутом, мають розглядатися саме в такому контексті.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Висновки 

   Український та російський народи поєднує довгий спільний історичний шлях, на якому  була не тільки експансія й гноблення, але й взаємодопомога та спільно  пережиті драматичні події. Тому трагічні для української державності та народу наслідки Переяславської ради не слід розглядати як підставу для антиросійських настроїв в українському суспільстві. Україна мусить повною мірою використати державотворчий потенціал свого народу, скористатися своїми геополітичними та геоекономічними перевагами виключно за критерієм власних національних інтересів.

   Потрібно  чітко визначити коридор можливостей  у наших відносинах з Росією . Ці можливості даються нам нелегко, протягом минулого десятиліття вони були і ще довго лишатимуться найскладнішими в усьому комплексі зовнішньополітичних відносин нашої держави. Існують об’єктивні обставини, які треба враховувати. Мається на увазі не лише об’єктивність розвитку тісних економічних відносин, взаємозалежність у галузі науково-технічного та соціального прогресу, а й природна зумовленість ментальності наших народів, їхнього способу життя, найширших аспектів духовної та гуманітарної сфер, мови, культури, релігійних уподобань. Україна — багатонаціональна держава, й дуже важливим чинником є глибокі корені українсько-російських міжнаціональних відносин. Декілька століть ми жили в межах однієї держави, й тому необхідна глибока мудрість політичного керівництва та особливо інтелектуальної еліти, щоб утвердити оптимальні механізми сучасного цивілізованого суверенного розвитку наших держав і народів. Звісно, що для цього потрібен час, взаємоповага, добра воля й терпіння.

   За  останні 500—600 років Україна неодноразово виявлялася тією визначальною ресурсною  базою, приєднання й використання якої забезпечувало геополітичне домінування Литви, Польщі, Росії в регіоні або й на континенті. Ця ситуація є вже архетиповою для нашої історії, й пам’ятати про неї необхідно, адже існує загроза її повторення й у нинішній час. Лише на шляху консолідації української політичної нації, зміцнення свого суверенітету та соборності Українська держава може й повинна перетворитися з об’єкта чужоземного впливу на повноправний суб’єкт сучасної міжнародної політики. Тому значення уроків Переяславської угоди для усвідомлення цього важко переоцінити  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Література 

1.  Бобровник С. В. та ін. Основи держави і права. К.: «АН України». Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. -  1993 р. – 253 c.

2.  Гелей С.  Державницький світогляд В'ячеслава Лепинського. – Л.: "Центральна спілка споживчих товариств України". - 1994 р. -  321 c.

3. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2.– К., 1992 p.– 608 c.

4.  Субтельний О.  Україна.  Історія.  – К.: Либидь. - 1993 р. – 720 c.

     5. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність. - К.: Варта. – 1994 p. - 96 с.

6. М.  Грушевський /Хто такі українці  чого вони хочуть. – К.: Знання. -1991 p. – 240 c.

7. О.І. Семків. Політологія. - Львів: Світ. - 1993. – 592 c.

8. Грушевський  М. Iлюстрована iсторiя України. –  К.: Наукова думка, 1990. – 524 c.

9. С. Махун. Переяславська Рада – возз’єднання чи поглинання?// День. – 2002 р. - № 4.

10. А. Гальчинський, С. Здіорук, В. Крисаченко. Переяславська угода 1654 року: історичні уроки для українського народу// День. – 2004 р. - № 16.

11. Довідник  з історії України. Т. 3. (Р - Я). / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – - Київ: Ґенеза, 1999. – 688 с.