Міністерство  освіти і науки України

Кам’янець-Подільський національний університет

імені Івана  Огієнка 

     Історичний факультет

Кафедра політології і соціології 
 

Кошай Наталія  Анатоліївна

Переяславський  договір 1654 року 
 
 

Перевірив:

Вонсович  Геннадій Борисович

кандидат  історичних наук, доцент 
 

Кам’янець-Подільський

2009

 
 

   План 

   Вступ………………………………………………………………………..…3

1. Причини укладання угоди з Москвою………………………….....5
2. "Березневі статті" - важливий правовий документ…………..…...8
3. Наслідки Переяславської угоди………..………………………….11
4. Оцінка договору…..………………………………………………..12

   Висновки………...……………………………………………………………15

   Література……...……………………………………………………………..17 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Вступ 

   Актуальність. Переяславська угода 1654 року між Московією та Україною - це, безумовно знакова подія в історії двох братніх слов’янських народів-сусідів витлумачувалася раніше й зараз сприймається з різних позицій — від захвату й беззаперечного схвалення до повного неприйняття дій козачої старшини, що «пішла на службу до московського царя». Але більшість вітчизняних істориків все ж таки оцінюють Переяславську Раду й угоду, підписану в березні того ж року на основі усної присяги, радше як договір двох сторін (хоча й нерівноправних), а не тільки як присягу України «на вірність московському білому царю».

   І зараз не заважає відтворити вельми цікаві обставини, за яких відбувалася 348 років тому Переяславська Рада. Перебіг подій під час першого  етапу (1648 — 1653 рр.) Визвольної війни  українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, попри гучні перемоги (під Жовтими Водами, Корсунем, Зборовом, Батогом...) й не менш гучну трагічну поразку від польсько- литовської армії на полі під Берестечком, виявив одну закономірність: уряд Гетьманщини так і не знайшов союзників, на яких можна було б спиратися в боротьбі за державну незалежність. Кримський хан постійно підступно зраджував Богдана Хмельницького в найбільш важливі моменти битв; молдовський господар був залежною фігурою в руках польського короля, турецького султана й тих же кримських татар. Москва ж перебувала ніби над сутичкою і очікувала часу, щоб втрутитися в конфлікт, який виснажив усіх його «гравців».

   В таких складних умовах гетьман Богдан Хмельницький, прагнучи до української  незалежності, шукав союзника, яким і виявилась Москва. Укладений згодом договір – Переяславські статті 1654р. – оцінювався сучасниками по-різному: одні тлумачили його як возз’єднання, інші – як поглинання.

   Предмет. Історичні передумови українсько-московського договору 1654 року, зміст Березневих статтей Б.Хмельницького та  погляд сучасників на зміст і значення цього договору.

   Об’єкт. Причини, наслідки та оцінка договору 1654 року.

   Завдання. Засвоїти уроки Переяслава та провести паралелі між минулими та сучасними українсько-російськими відносинами. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   

1. Причини укладання угоди  з Москвою

 

   У середині XVII ст. Україна, знекровлена  й виснажена тривалою боротьбою  з Польщею, оточена з усіх боків  економічно та військово потужнішими  ворогами, змушена була шукати союзників . Влітку 1653 p. Польща утворила антиукраїнську коаліцію з Валахією, Молдавією й Трансільванією. Союз України з татарами вичерпав себе. Із впливових сусідів лишилася лише Московська держава. Б. Хмельницький зрозумів, що Україна опинилася в пастці: якби їй навіть вдалося дати відсіч Польщі, ситуацією негайно скористалася б Порта чи те ж саме Московське царство. (Аналізуючи ситуацію, обов’язково слід взяти до уваги різницю в людських та природних ресурсах Війська Запорозького й держав, з якими йому доводилося найбільше контактувати. Населення Речі Посполитої, наприклад, складало близько шести мільйонів осіб, тоді як на території Війська Запорозького проживало трохи більше мільйона виснажених багаторічними війнами, повстаннями та грабунками (адже саме українські землі були основним театром воєнних дій) мешканців. Співвідношення з Московським царством і Оттоманською Портою було подібним. За таких умов сама дія обставин спонукала український провід (якщо він дійсно прагнув врешті домогтися політичного суверенітету) до політики лавірування й ситуативних короткочасних союзів та коаліцій.) Україна була б ними загарбана. У цій ситуації було вирішено спробувати домовитися з Москвою про спільні дії проти Польщі, а відтак і інших вороже налаштованих сусідів. З цією метою й було укладено угоду 1654 року, умови якої містилися в «Березневих Статтях» та трьох «Жалуваних грамотах» того ж року [8, 298].

   Укладаючи союз з Росією, Б. Хмельницький насамперед розраховував об’єднаними зусиллями  нейтралізувати Польщу й у такий  спосіб (через досягнення принципово нового «розкладу сил» в регіоні) отримати можливість подальшого військово-політичного та дипломатичного маневру та на цій основі зміцнити міжнародно-правовий статус Війська Запорозького Московська держава зі свого боку була зацікавлена в поширенні впливу на захід, у виході до Чорного моря, створенні плацдарму для боротьби з Портою та Річчю Посполитою. Безпосередніми ж мотивами укладення Договору 1654 року для неї стали різке загострення відносин з Польщею та побоювання зближення Війська Запорозького з Портою. Враховувалася й перспектива зміцнення позицій Московської православної церкви, яку відкривав їй альянс з Україною [10].

   При оцінці Переяславської угоди слід враховувати  і таке. На тлі активної дипломатичної  діяльності тогочасного українського проводу домовленість з Москвою 1654 року була важливим, але не єдиним тактичним дипломатичним заходом в низці не менш масштабних договорів з іншими державами (Польщею, Молдавією, Швецією, Семигородом, Туреччиною, Кримом).

   Відповідний політичний крок був вимушеним для гетьмана. Єдиний аргумент, висунутий гетьманом на користь союзу, — це віра. Натомість дипломатичне листування й тексти офіційних документів обох сторін рясніють згадками про «єдиний народ руський», «одну матір — Київську Русь», а також про те, що московський цар як «прямий нащадок Володимира Великого» повертає під свою руку загарбану Польщею «Малу Русь» «яко древніх великих князів Руських спадщину». На той час ідеї спільної Великої Русі та єдиного «руського народу» не мали для українського суспільства достатньої ідеологічної ваги й циркулювали переважно в колах вищої політичної та інтелектуальної еліти [8, 304].

   Низку запитань викликає процедура й договірно-правове  оформлення українсько-російських домовленостей. Угода в Переяславі була усною  й передбачала обопільну присягу: як козаки присягали на вірність царю, так і монарх  зобов’язувався гарантувати права й вільності українського народу. Однак російський посол В. Бутурлін у останній момент заявив, що таких повноважень не отримав. Переговори мало не зайшли в глухий кут. Проте козацька старшина на чолі з гетьманом вирішила не розривати відносин, котрі так важко налагоджувалися, й поклалася на передане В. Бутурліним «слово» царя, що той підтверджує всі домовленості. У наступні місяці 1654 року між Україною та Московською державою було укладено письмову угоду, що відповідало тодішній дипломатичній практиці.

   В Україні далеко не всюди одразу згодилися  присягати московському цареві . Відомі факти збройних заворушень, які відбувалися  в Києві, на Київщині, у Полтавському, Кропив’янському, Уманському та Брацлавському полках. Негативно сприйняла альянс частина козацької старшини та української шляхти. Вкрай негативно поставилося до «об’єднання» духовенство на чолі з ієрархами Української православної церкви, які, будучи підпорядкованими Константинопольському, а не Московському патріархові, передбачали майбутні ускладнення й баталії на церковній ниві. Понад тридцять років вони ще противилися «об’єднанню» з Москвою.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   2. "Березневі статті" - важливий правовий документ. 

   Юридично  оформили рішення Переяславської угоди  і визначили відносне автономне, політичне і правове становище  України в складі Російської держави, так звані "березневі статті".  Вони були одним з найважливіших  правових документів в українській історії.  Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С.  Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П.  Тетерею.  Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті" [10, 12].  В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі статті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів.  Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр.  В них передбачалося:

• стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни;
• стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;
• стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодування";
• стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;
• стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі;
• стаття 6 - затвердження маєтків київського митрополита;
• стаття 7 - надіслання російських військ  під Смоленськ;
• стаття 8 - надіслання російських військ на польський кордон;
• стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам;
• стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;
• стаття 11 - забезпечення порохом і провіантом козацький залог у фортеці Кодак і у Запорізькій Січі.

   Окремо  після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.

   Разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654 року видав  українським послам жалувані грамоти:

• про прийняття України до складу російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки;
• про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорізького;
• про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.

     В цих трьох грамотах було  задоволено майже всі вимоги, що містились у "Просительських  статтях", але не увійшли у  "Березневі статті".  Зокрема  було передбачено непорушність "давніх  прав", збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана по давньому звичаю, закріплення за козаками і ії нащадками належних ії маєтків, тощо.  "Березневі статті" і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією.  Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд перекладів, чернеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел [3, 15].  

   Умови договору з російським царем після  обрання кожного нового українського гетьмана перезатверджувалися у  так званих "гетьманських статтях".  (Переяславських статтях 1659 року, московських  статтях 1665 року, Тухівских статтях 1669 року, Коломацьких статтях 1687 року, Решетилівських статтях 1709 року і інших).  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   3. Наслідки Переяславської угоди 

   Безпосередніми  наслідками Переяславської угоди для  України стало утвердження Української  Козацької держави як правової автономії та суб’єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади в Україні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації, трансформації Української православної церкви, втрати її автономності.