Партизанський рух на терріторії України в 1941-1944 рр

 

 

 

 

 

 

 

3.3. Третій період радянського партизанського руху

На завершальному етапі  визволення території УРСР від гітлерівських  окупантів (січень — серпень 1944 p.), який став третім періодом руху Опору, перед партизанами України стояло завдання й надалі активними діями по дезорганізації тилу німецько-фашистських військ сприяти бойовим операціям Червоної армії. При цьому пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів і з'єднань на терени Західної Волині та Галичини.

Тим часом оперативна ситуація на Правобережній Україні й у західних областях республіки на початку 1944 р. мала нові особливості в порівнянні з 1942—1943 pp. По-перше, у зв'язку із скороченням довжини лінії фронту і зменшенням глибини оперативного тилу своїх військ противник отримав можливість створити в обороні високі тактичні щільності, зміцнити гарнізони навколо місць дислокації партизанів, посилити охорону комунікацій. По-друге, в західних областях України реальною бойовою силою у той час виступили ОУН-УПА, які користувалися широкою підтримкою місцевого населення та були готові активно протидіяти поверненню в регіон радянської влади.

Якщо на теренах Волині — Полісся і Поділля партизанські формування в цілому впоралися з поставленими перед ними бойовими завданнями, то їх спроби пробитися у Галичину виявилися невдалими. Крім з'єднань П.Вершигори, М.Наумова, М.Шукаєва, у той регіон фактично не вийшло жодне інше формування. Однак з'єднання П.Вершигори й М.Наумова не довго затрималися в Дрогобицькій та Львівській областях і були змушені з втратами відступити на польську територію, а формування М.Шукаєва перейшло у Словаччину. Головна причина цих невдач крилась в активній протидії ОУН-УПА й відсутності підтримки партизанів із боку місцевого населення. Ще 17 березня 1944 р. заступник начальника УШПР І.Стариков в одній з інформацій до штабу писав, що радянським учасникам руху Опору на території Тернопільської та Львівської областей буде діяти важче, ніж на території Німеччини!

На завершальному етапі  визволення території України в  січні — серпні 1944 р. партизанські загони й з'єднання підірвали 1015 ешелонів противника, зруйнували 464 залізничних і шосейних мости, розгромили 52 штаби та гарнізони, знищили 638 одиниць бронетехніки, 4647 автомашин, завдали ворогові втрат у живій силі. Оцінюючи діяльність українських учасників руху Опору на тому етапі, можна, на нашу думку, послатися на твердження відомого гітлерівського воєначальника, генерал-полковника Г.Гудеріана. "Дії партизанів наприкінці війни, — згадував він, — особливо активізувалися й охоплювали всі райони бойових дій. Це примушувало використовувати для боротьби з партизанами цілі з'єднання, які були вкрай необхідні на фронті".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Роль радянського  партизанського руху в Україні 1941-44 рр. в Другій світовій війні

Партизанський рух у 1941—1944 pp. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись на зламі 1942/1943 pp. у важливий фактор розгрому й вигнання з української землі німецько-фашистських окупантів. Якщо в 1941—1942 pp. дії нечисленних загонів партизанів (від 25 до 100 бійців) мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 р. проти ворога вели бойову діяльність їх формування чисельністю від 800 до 1,5 тис. бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю, їхні дії координувалися спеціальними штабами. Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тяг ли за собою втрати ворога у живій силі та техніці.

На тлі відомих здобутків  учасників руху Опору, які змушений був визнати й їх противник, варто  зазначити, що вище партійно-радянське  керівництво у Кремлі недостатньо  використало потенціал партизанського руху на окупованій фашистами території  СРСР і особливо в Україні. Цього  погляду дотримується багато вітчизняних  та зарубіжних дослідників. А сучасні російські історики розглядають народну боротьбу 1941—1944 pp. як "війну невикористаних можливостей". Особливо це стосується, на думку колишнього заступника начальника УШПР, полковника І.Старинова, диверсійних дій на комунікаціях гітлерівців.

Заохочуючи партійно-радянське  керівництво України до посилення  партизанської боротьби проти фашистів, Москва, не вирішуючи адекватно до поставлених бойових завдань  питань кадрового й матеріально-технічного забезпечення учасників руху Опору, постійно вимагала від них самопожертви в ім'я перемоги над фашизмом. А це призводило до того, що недостатньо навчені, не завжди укомплектовані фахово підготовленими командирами і спеціалістами партизанські формування, відчуваючи ще й брак зброї та боєприпасів, зазнавали невиправданих втрат. В останньому випадку мова може йти і про інші регіони Радянського Союзу. У тій страшній війні кредо військово-політичного керівництва СРСР було: "перемога не має ціни". Можливо, з військової точки зору це й так, але ті люди, котрі втратили своїх рідних та близьких, схильні думати інакше. Історію, звичайно, не можна переписати, але переосмислювати події минувшини вкрай необхідно і корисно для суспільства. Це стосується й партизанського руху 1941-1944 pp.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Жорстокий окупаційний режим  в умовах німецького "нового порядку" мав протилежні наслідки. Для підтримання своєї тимчасової влади фашисти мусили зняти з фронту майже півмільйона боєздатних воїнів. Водночас у відповідь на жорстокість окупаційних властей на території України посилювалися підпільна боротьба і партизанський рух.

У перший рік війни партизанський рух мав малоорганізований характер. Групи були нечисленними, погано озброєними. Утворювалися вони в основному у лісостеповій смузі України з воїнів Червоної Армії, які вийшли з оточення, втекли з полону, та з радянських активістів. Партизанські загони поповнювало і всіляко підтримувало населення України. Перші виступи партизанів проти фашистів носили епізодичний характер. Тільки з серпня 1942 p., з початком діяльності спеціальної партизанської групи полковника Д. Медведева (1898—1954), розпочинається масовий партизанський рух в Україні. Створюються великі партизанські з'єднання та загони під командуванням С. Ковпака (1887—1967), О. Сабурова (1908—1974), О. Федорова (1901—1989) та ін.

Дії радянських партизанських  загонів у Західній Україні не знайшли такої підтримки у населення, як у східній і центральній частинах.

Новий, вищий етап партизанського руху почався з весни 1943 р., коли значно зміцніли сили патріотичного руху і він набув організаційного і бойового досвіду. На Правобережну і Західну Україну були здійснені рейди партизанських з'єднань С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова та ін. Під час підготовки до Курської битви була спланована радянським командуванням так звана рейкова війна (кодова назва "концерт"). Були підірвані тисячі ешелонів з вантажами для німецької армії, сотні підприємств і військових складів та ін. Для придушення Партизанського руху з фронту було знято кілька сот тисяч солдатів і офіцерів вермахту.

Головною формою партизанської  війни було руйнування німецьких  комунікацій (рейкова, шляхова війна). Великі загони практикували також тактику  рейдів. Так, у 1943 р. був здійснений славнозвісний  Карпатський рейд С. Ковпака. Хоча він  і не досяг своєї мети — знищення нафтових промислів Прикарпаття, але  справив велике враження на все населення  України, продемонстрував силу Червоної Армії

Але значення партизанського руху у ворожому тилу оцінюється не тільки безпосередніми втратами окупантів, оскільки воно виходить далеко за межі чисто воєнних операцій. На значній території, зайнятій фашистами,підривався, а то й зовсім ліквідовувався окупаційний режим.

Надзвичайно вагомим було морально-політичне значення партизанського руху і підпілля.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Базима Г. Я. Слідами  великого рейду. - К.: Політвидав Укр., 1988. - 352 с.

2. Кучер В. І. Партизанські краї і зони на Україні в роки ВВВ (1941- 1944). - К.: "Наукова думка", 1974.

3. Кентій А.В. Українська повстанська армія в 1942—1943 pp. — К., 1999. — С.З.

4. Коваль М. В. Рік 1941- й: партизани України // Український історичний журнал. - 1996. - № 3. - С. 53-61

5. Курас И.Ф., Кентий А.В. Штаб непокорённых (Украинский штаб партизанского движения в годы Великой Отечественной войны). — К., 1988. — С.48.

6. Лозинський В. На чолі народних месників // Сільські вісті. - 2002. - 31 травня. - С. 4.

7. Онишко Л. Організація та діяльність підпільного Українського Червоного Хреста на західноукр. Землях у 1943 - 1945 роки // Визвольний шлях. - 2004. - № 3. - С. 54-64.

8. Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941—1945 гг. Документы и материалы. - М., 1999. - С.17—22.

9. Патриляк І. К. Націоналістичний партизанський рух на території Західної Укр. Влітку 1941 // Український історичний журнал. - 2000. - № 4. - С. 113-119.

10. Україна партизанська 1941—1945. Партизанські формування та органи керівництва ними. Науково-довідкове видання. — К., 2001. — С.25.