Партизанський рух на терріторії України в 1941-1944 рр

ПЛАН

 

1. Вступ
2. Умови зародження радянського партизанського руху в СРСР, зокрема на території України під час Другої світової війни
3. Основні періоди становлення та розвитку радянського партизанського руху 1941-44 рр.
1. Перший період партизанського руху
2. Другий період руху Опору
3. Третій період радянського партизанського руху
4. Роль радянського партизанського руху в Україні 1941-44 рр. в Другій світовій війні
5. Висновки
6. Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Подвиг простого радянського  народу не знає собі рівних в історії. Він був здійснений в ім’я захисту своєї Батьківщини й розгрому фашизму. За лінією фронту, в тилу ворога, існував ще один фронт – партизанський. Він характеризувався різноманітністю форм і способів ведення боротьби, яка стала виключно важливим військово–політичним фактором майбутньої перемоги над нацистською Німеччиною та її союзниками.

 

Правда, мовлена істориками про “малу війну” в Україні, її здобутки й роль у розвитку подій  на Східному фронті Другої світової війни, аж ніяк не принижує гідності тих, хто в умовах жорстокого окупаційного режиму зі зброєю в руках боровся в партизанських лавах з грізним ворогом. У перші повоєнні десятиліття історики СРСР завуальовували прорахунки й неймовірні втрати, яких зазнало наше суспільство внаслідок не тільки фашистської агресії, а й тотальних методів ведення війни.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Умови зародження радянського партизанського руху на території України під час Другої світової війни

Напад нацистської Німеччини  на СРСР застав вище партійно-радянське  керівництво у Москві непідготовленим  до усвідомлення реалій тогочасного  міжнародного становища, а збройні  сили країни — в стані масштабної реорганізації та технічного переоснащення новими видами бойової техніки. В умовах відступу Червоної армії на основних стратегічних напрямках у Кремлі після першого тижня жорстоких боїв, нарешті, усвідомили, що агресія Німеччини — це не широкомасштабна провокація, а справжня війна і що на тому етапі ворог виявився сильнішим за СРСР. Тим часом, як свідчив досвід більшовиків, ефективним засобом стримання й виснаження сил агресора мала стати партизанська боротьба в тилу ворожих сил на тимчасово окупованій території. Ще у жовтні 1918 p., виступаючи на II з'їзді КП(б)У, провідний діяч Комуністичної партії Л.Каменев охарактеризував партизанську війну, як війну слабших, розраховану не на перемогу, а на те, "щоб заважати більш сильному противнику".

Під тиском свого оточення И.Сталін лише 29 червня 1941 р. погодився на оприлюднення директиви РНК СРСР і ЦК ВКП(б) партійним організаціям прифронтової смуги про перебудову всієї роботи на воєнний лад. У цьому документі одним із найважливіших завдань визначалося створення на окупованій території оперативних загонів та диверсійних груп для боротьби з частинами ворожої армії, для розгортання партизанської війни й створення нестерпних умов для агресора і його пособників. 18 липня зазначену директиву було доповнено постановою ЦК ВКП(б) про організацію Опору в тилу німецько-фашистських військ. У ній партійні організації зобов'язувалися надавати партизанській боротьбі "найширший розвиток та бойову активність".

Таким чином, уже в перші  тижні війни вищі ешелони влади  в Кремлі заклали основи організованого руху опору на тимчасово окупованій території Радянського Союзу, політичне й ідеологічне керівництво яким взяла на себе комуністична партія. Пізніше, внаслідок дій нацистської окупаційної адміністрації, цей рух зімкнувся з постійно зростаючим антифашистським опором місцевого населення і переріс у справжню партизанську війну або ж, за словами К.Клаузевіца, в "народну війну", "котра руйнує, як повільно жевріючий вогонь, основні підвалини ворожої армії".

Розгортання збройної боротьби в тилу ворога доводилося проводити за екстремальних умов, коли німецько-фашистські війська швидко просувалися в глиб країни, а частини Червоної армії відступали на схід. За таких обставин вся діяльність, пов'язана з організацією партизанського руху, укомплектуванням створюваних формувань кадрами і оснащенням їх зброєю, нерідко мала характер імпровізацій, не доводилися до кінця розпочаті справи, на кожному кроці давався взнаки вузьковідомчий підхід.

Внаслідок невирішення питання  про централізацію керівництва  партизанською боротьбою на тимчасово  окупованій території, організацією озброєних  загонів займалися паралельно, фактично незалежно одні від одних, партійні організації (ЦК національних компартій, обкоми, міськкоми і райкоми партії), органи НКВС (наркомати внутрішніх справ союзних республік, їхні обласні, міські та районні відділи), військові  ради і політуправління фронтів, політичні й розвідувальні відділи  армій. Координація їхніх зусиль та дій на вищому партійно-державному чи військовому рівні була відсутня.

 

 

 

 

Основні періоди  становлення та розвитку радянського  партизанського руху 1941-44 рр.

Партизанський рух 1941—1944 pp. на тимчасово окупованих фашистами  теренах СРСР пройшов у своєму розвитку, як це в свій час визначила радянська історіографія, три періоди. І з такою періодизацією, на нашу думку, слід погодитись. Адже вона узгоджується з відомою періодизацією Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp., органічною та невід'ємною частиною якої був рух Опору. Разом із тим кожний із трьох періодів мав свої особливості, у тому числі й ті, які були притаманні різним регіонам СРСР, зокрема Україні. Звичайно, теоретично можна вести мову і про окрему періодизацію збройної боротьби в останній, якщо розглядати її у відриві від загальносоюзної та Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp. у цілому. Але це був би штучний витвір.

Перший період партизанського руху

Перший період партизанського руху хронологічно охоплює час від  початку війни (22 червня 1941 р.) й до кінця листопада 1942 p., тобто до оточення німецько-фашистських військ під Сталінградом. Той період характеризувався відсутністю сталих і узгоджених поглядів різних радянських інстанцій на основну мету та завдання партизанського руху, пошуком найдоцільніших форм керівництва бойовими й диверсійними діями його учасників, створенням із значним запізненням системи спеціальних штабів для централізованого управління силами останніх, організації їх діяльності в інтересах Збройних Сил СРСР. Водночас емпіричним шляхом проходило становлення форм внутрішньої організації та структури партизанських сил, оптимізації їх чисельності, вироблення власної тактики. У зазначений період бойові дії учасників руху опору мали переважно розрізнений характер, спостерігалася відсутність взаємодії між їх окремими загонами, епізодичними були диверсії на комунікаціях гітлерівців.

Серйозною перешкодою на шляху  організації радянського партизанського руху у Західній Україні стала  ОУН С.Бандери, яка користувалася  широкою підтримкою місцевого населення.

На хід партизанської  боротьби в УРСР у 1941 р. негативно  вплинула швидка окупація переважної більшості її території військами  німців й їх союзників, що не дозволило  радянській владі провести в життя  низку заходів із розгортання  руху Опору. Крім того, загравання німецької  окупаційної адміністрації в  липні — вересні 1941 р. з місцевим населенням — звільнення з полону червоноармійців-українців, дозвіл на відкриття церков, створення національних громадських організацій, видання  україномовної преси, перепоховання  жертв терору НКВС — помітно обмежувало його участь у створенні партизанських  загонів.

В Україні особливо вдало  діяли об'єднані загони С.Ковпака, І.Копьонкіна, О.Сабурова, О.Федорова, інших командирів.

Незважаючи на певні позитивні  тенденції у розвитку партизанського руху, стан збройної боротьби в тилу німецько-фашистських військ ще не відповідав тим завданням, які ставилися  вищим партійно-радянським керівництвом. Учасникам руху Опору протистояв вмілий і фахово підготовлений противник, котрий здійснював контрпартизанські акції та вправно маніпулював свідомістю частини населення України, залучаючи її на свій бік.

Перебіг боротьби народних месників в Україні показав, що неузгодженість планів і форм використання партизанських  сил, відсутність єдиного керівного  й координаційного центру помітно  впливали на ефективність бойової діяльності останніх. До того ж партизани часто відчували брак засобів радіозв'язку, мінно-підривних пристроїв, автоматичної зброї.

30 травня 1942 p. Державний комітет  оборони (ДКО) ухвалив постанову  про створення при Ставці Верховного  Головнокомандування Центрального  штабу партизанського руху (ЦШПР) і підпорядкованої йому системи спеціальних штабів для об'єднання керівництва останнім20. Згідно з цим документом, при Військовій раді Південно-Західного напрямку було організовано Український штаб партизанського руху, який розпочав свою діяльність із 20 червня 1942 р.

Перший період партизанського руху, у тому числі й в УРСР, був часом найтяжчих іспитів для щойно створених загонів, гірких поразок та прикрих втрат. Учасники Опору, ризикуючи власним життям, виправляли помилки і прорахунки вищого керівництва щодо організації збройної боротьби на окупованій території, набували досвіду ведення партизанської війни, вдосконалювали тактику та форми бойової, диверсійної й розвідувальної діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Другий період руху Опору

Другий період руху Опору, який хронологічно датується кінцем листопада 1942 р. і завершується кінцем 1943 p., був добою його найбільшого розвитку на окупованій території СРСР, позначився збільшенням кількості діючих партизанських формувань та зростанням їх чисельності, якісними змінами в бойовій діяльності останніх, у розвитку їхньої тактики, в перетворенні цього виду боротьби у фактор оперативно-стратегічного значення. В даному періоді завершилося створення мережі спеціальних органів для централізованого керівництва партизанським рухом, який набув масових форм. Було здійснено широкі заходи щодо підготовки кадрів для Опору й їх матеріально-технічного забезпечення.

Особливістю цього періоду  слід визнати й виникнення на теренах  Волині — Полісся Української  повстанської армії (УПА), яка стала  фактором, котрий помітно впливав  на дії радянських партизанів у західних областях України. Повстанці та підпільники, згуртовані в лавах ОУН-УПА, виявилися гідними супротивниками останніх.

У процесі виконання плану  бойових дій партизанів України  на зимовий період з 1 листопада 1942 по 1 квітня 1943 р. чисельність особового  складу бойових формувань, які перебували в підпорядкуванні УШПР, збільшилася  майже втричі. Гучний резонанс серед  населення окупованих територій  мали рейди з'єднань С.Ковпака, Я.Мельника, М.Наумова, О.Сабурова й О.Федорова з  Лівобережної України на правий берег  Дніпра, у район білорусько-українського Полісся.

Для потреб партизанів було перекинуто літаками за лінію фронту значну кількість зброї, боєприпасів, вибухівки тощо. Найбільш шкідливого удару учасники руху Опору України завдали по фашистах у ході реалізації оперативного плану бойових дій на весняно-літній період 1943 р. При цьому найбільшу увагу було звернуто на диверсії на комунікаціях вермахту. В порівнянні з попереднім часом згаданий план був значно краще забезпечений у кадровому й матеріально-політичному відношенні.

Через труднощі, пов'язані  з транспортуванням людей та вантажів на окуповану територію, активні  дії партизанів розпочалися із середини червня 1943 р. У глибокий тил ворога вирушили з'єднання С.Ковпака, Я.Мельника, М.Наумова, О.Федорова, інших командирів. Вже в червні командування оперативного тилу групи армій "Південь" відзначило 135 випадків появи у зоні своєї дислокації партизанських загонів і з'єднань, а в серпні 1943 р. вже інформувало, що відбулося понад 940 боїв між ними й німцями. Особливого резонансу набув рейд у Карпати з'єднання С.Ковпака (червень — вересень 1943 p.). Незважаючи на втрати, партизани помітно дезорганізували діяльність німецької адміністрації на Станіславщині, підштовхнули до антифашистської боротьби підпільні структури ОУН(Б). Рейд ковпаківців до Галичини в черговий раз підтвердив вразливість у цьому регіоні позицій німецької влади від дій добре вишколених та гарно озброєних учасників формувань руху Опору, однак ЦК КП(б)У й УШПР не змогли скерувати туди інші партизанські загони.

У ході виконання оперативного плану на весняно-літній період 1943 р. радянські озброєні формування зустріли несподівано сильний опір з боку ОУН-УПА на теренах Волині — Полісся. Саме ця обставина не дозволила вивести оперативні групи ЦК КП(б)У й УШПР на територію Дрогобицької, Львівської, Станіслав-ської та Чернівецької областей. Крім з'єднання С.Ковпака, на терени Галичини не зуміла пробитися решта партизанських формувань.

Як показав час, партизанським формуванням України вдалося впоратися лише з першою частиною згаданого оперативного плану. Починаючи з 19 вересня 1943 p., вони на Чернігівщині та Київщині приступили до організації й утримання переправ для радянських військ на Десні, Прип'яті, Дніпрі, в зоні дислокацій Центрального, Воронезького і Степового фронтів. Всього було організовано 25 переправ, у тому числі 3 — на Десні, 12 — на Дніпрі, 10 — на Прип'яті. Військова рада Воронезького фронту в наказі від 10 жовтня 1943 р. відзначила, що партизанські формування І.Бовкуна, М.Таранущенка, В.Ушакова, Ю.Збанацького, І.Хитриченка та Г.Покровського "поставлене їм бойове завдання щодо захоплення й утримання до підходу частин Червоної армії переправ на ріках Десна, Дніпро і Прип'ять виконали успішно".

Другий період партизанського руху став часом найбільших його досягнень  у бойовій, диверсійній і розвідувальній діяльності в тилу німецько-фашистських  військ, вершиною військової майстерності. Більша частина командування руху Опору  впевнено почувалася у тактиці, вміла  планувати й проводити складні  бойові та диверсійні операції, організовувати тривалі рейди по тилах противника.

Впродовж 1943 р. партизанські загони і з'єднання, які підпорядковувались УШПР, здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури й кущі поліції, 24 — на штаби військових та тилових підрозділів і частин противника, 19 — на залізничні станції, оволоділи 21 районним центром. Було підірвано 3688 ворожих ешелонів. Від партизанів надійшло до УШПР 1260 донесень, які містили 2011 фактів розвідувального характеру. Зазначені показники були найвищими за всю історію збройної боротьби в Україні.