Пам’ятні місця Корюківщини

Міністерство  праці та соціальної політики України

Чернігівський державний інститут права, соціальних технологій та праці 
 
 
 
 
 

     РЕФЕРАТ

       на тему:

     «Пам’ятні місця Корюківщини»

     

 
 

                                                       Підготувала:

                                                       Студентка 109 групи

                                                       Савченко А. О.

                                                       Перевірила:

                                                       Карпова І.Г. 
 

     Чернігів 2010 
План:

     1. Виникнення Корюківки

     2. Літопис міста

     3. Створення пам’ятника

     4. У вогні боротьби і втрат

     5. Жива пам'ять 

 

       У глибинці Чернігівщини, на відстані 240 кілометрів від Києва, оточене з усіх сторін лісами знаходиться невеличке містечко Корюківка. Воно добре стало відоме у минулому столітті не тільки в Україні, а в багатьох країнах світу, хоч перша писемна згадка про людське поселення Корюківка з’явилась 1657р., не так вже й давно. У серпні нинішнього року виповнюється 350 років, які на заболоченому березі тепер маленької річки Бреч серед дрімучих лісів з’явився невеличкий хутірець. За три з половиною століття перетворилося на місто.

     В різних джерелах про виникнення Корюківка  говориться так : «Населений пункт засновано 1657 року переселенцями з Правобережної України. Серед них  був козак Омелян Карука, який і «поселив» Каруківку (Корюківку), посилаючись на дослідження нашого, поза усяким сумнівом, видатного чернігівського земляка О.М.Лазаревського(1834-1902)»

     За  всю 350-річну історію Корюківки  – невеликого поліського містечка багато випало на долю героїчного ,а ще більше трагічного. В роки лихоліття жоден населений пункт на теренах колишнього Радянського Союзу не зазнав таких величезних жертв мирних жителів. За три доби карателі стерли з лиця землі 1390 житлових будинків та методично знищили понад 7 тисяч ні в чому невинних мирних жителів. Корюківчани стали заручниками за те, що партизани вночі зруйнували тупикову залізничну станцію , поліцейську управу та в перестрілках вбили кількох німецьких вояків. Народні месники після такої операції повернули без суттєвих втрат на лісову базу. Наполохані фашисти викликали загін озброєних карателів.

     Десятиліттями партійно-радянська пропаганда говорила про величезні успіхи боротьби народних месників – партизан об’єднаного Чернігівського загону на території північної частини області. Насправді в цій місцевості покритій лісом, бездоріжжям відсутні стратегічні автошляхи. Неподалік Корюківки з півночі на південь проходить залізнична магістраль Мінськ – Дніпропетровськ. В роки війни вона не відігравала важливої ролі для переведення на Східний фронт, воїнів, військової техніки, озброєння. Партизани могли з ящиками вибухівки вагою 10-30 кілограмів висадити в повітря якийсь невеликий міст разом з автомобілем та групою солдат, чи зруйнувати залізничне полотно на стиках рейок, пустити поїзд під укіс, який рухався на той час із невеликою швидкістю. Залізничний міст через Десну, поблизу станції Макошино за всі роки війни партизанам так і не вдалося зруйнувати. І не тому, що ця інженерна комунікація охоронялась надійно ворожими солдатами, а щоб знищити конструкції моста потрібно закласти сотні кілограмів вибухівки.

     Партизани дійсно вбивали поліцаїв , німецьких  вояків. Влаштовували різні диверсії. За такі операції в кінцевому результаті своїми життями розплачувались мирні жителі. З’явились потім каральні ворожі загони, спалювали оселі, вбивали людей. Чомусь у Корюківці й понині на різних поминальних урочистостях та з трибун говорять : «Вічна слава загиблим», а не вічна пам'ять загиблим. Тисячами людських жертв заплатила Корюківка в роки лихоліття. Може полягли вони, щоб прискорити перемогу над непрошеними зайдами? Нічого подібного. Гітлерівських окупантів вигнано з нашої землі лише через сім місяців і вина великої трагедії містечка безпосередньо на діяльності партизанів у довколишніх лісах. У райцентрі радянська влада за всі повоєнні роки чомусь так і не спромоглася спорудити в пам'ять загиблим мирним жителям Корюківки величезний меморіал, як це зроблено на місці трагедії білоруське вщент спалене село Хатинь, чи в литовському місті Саласпіль, де знаходився концентраційний табір для військовополонених. Мені довелося у різні роки побувати у цих скорбних місцях загибелі людей. Від сучасної експозиції під відкритим небом гуляє лише вітер, охоплює пригнічене відчуття. На певних інтервалах там височать стилізовані залізобетонні постаті. Вони створені для відтворення тих страшних трагічних часів. Залізобетонні постаті викликають жаль, скорботу, глибоку пам'ять за загиблими ні в чому не повинними людьми.

     У листопаді 1977 року на місці, де в роки окупації відбувались масові вбивства жінок, дітей, стариків, було відкрито пам’ятник на честь героїчного опору  населення німецько-фашистським  загарбникам.

     Доля  Корюківки – це трагедія сотень сіл України, де всі жителі були вбиті, а будинки спалені.

     Але Корюківка пам’ятає не тільки трагічні березневі дні 1943 року. Коли вся Чернігівщина була вже окупована, навкруги лютував  ворог, жителі цього невеличкого  українського міста разом з партизанами  на чолі з першим секретарем райкому Ф.І.Коротковим зібрались на центральній площі на мітинг, присвячений 24-м роковинам Великого Жовтня. Радянські люди сміливо йшли на площу, щоб засвідчити свою відданість справі революції, справі партії. Багато жителів міста проявили героїзм і мужність в лавах Радянської Армії, в партизанських загонах. Тут, неподалік від Корюківки, розпочав свою діяльність Чернігівський підпільний обком партії.

     Понад шість років працювала Інна Коломієць  над пам’ятником для Корюківки. Вона взяла до уваги десятки пропозицій про те, яким жителі міста хочуть бачити пам’ятник; глибоко вивчила архівні документи; зустрілась з багать колишніми партизанами. Вона, учасниця війни, усім своїм єством відчувала трагедію і героїзм Корюківки. Усе це допомогло визначити ідейно-художній зміст і пластичні засоби вирішення пам’ятника – утвердження життя на землі і освячення боротьби народу в ім’я життя.

     Несподівано постає перед нами композиція пам’ятника – палаюча хата.

     В основу композиційно–пластичного вирішення  покладено куб як символ людської оселі. Визначивши хату символом пам’ятника, автор йде від часткового до філософського узагальнення: не може людина бути щасливою в своєму домі, якщо Батьківщині загрожує ворог. Кожен рельєф хати-куба розповідає про події війни, три з них безпосередньо будуються на конкретному матеріалі подій, що відбувалися в самій Корюківці. Так, один з боків монумента – інтер’єр українського житла того часу. Тут ми бачимо меблі, рушники, квіти, що свідчать про миролюбність і благополуччя сім’ї. але люди в тривозі : на порозі стоїть ворог. Убита жінка падає на руки іншої. Старий чоловік тримає сокиру, яку збирається обрушити на голову фашиста, що прийшов у його дім, у його країну.

     На  протилежному боці куба розповідається про жінок, що ховають своїх дітей в корюківському лісі. Цей рельєф виконаний в строгих, узагальнених формах і несе велике етичне та естетичне навантаження. Він передає сучасною мовою пластик велич і відповідальність жінок-матерів перед чоловіками, що воюють, перед державою, бо в дітях – її майбутнє. Тут трагедія війни перехрещуються з урочистим звучанням теми материнства.

     Про підпілля і партизанських рух  розповідають дві інші площини куба. В центрі композиції горить вогонь пам’яті, його було запалено під час відкриття від вогню Хатині.

     Усі композиції меморіалу читаються  рівнозначно і органічно пов’язані  між собою. Пам’ятник має круговий огляд і вимагає ознайомлення зблизька. Він виконаний у горельєфі, що переходить в об’єм. Сюжети, присвячені підпіллю і партизанському рухові, виконані в бронзі. Перші два прорізані наскрізно і працюють на просвіт. Палаючий вогонь підкреслює експресію фігур, і у глядача з’являється відчуття реальності її руху. Контраст темної бронзи і світлих ажурів також підсилює трагізм подій.

     

       

      

 

      Для жителів Корюківки, як і для  багатьох інших громадян України, війна  прийшла з виступом Молотова о 12 годині 22 червня 1941 року, у якому він оголосив про те, що фашистські війська Німеччини порушили кордон Радянського Союзу на усьому західному напрямку, літаки загарбників бомбардували Київ, Житомир, інші населені пункти, у яких люди спали, не підозрюючи біди, закликав до опору гітлерівському нашестю.

     5 вересня гітлерівці зайняли селище  і відразу почали насаджувати  «новий порядок»: розстрілювали  активістів радянської влади,  грабували населення. Приміщення кінотеатру перетворили на конюшню, а колгоспну стайню – у концтабір для полонених. Уже в перші дні окупації було страчено близько 200 жителів.

     Історія Корюківського партизанського загону налічую 746 днів. 5 вересня 1941 року корюківські  партизани з початком тимчасової окупації гітлерівцями району розпочали  боротьбу.

     2 листопада 1941 року в урочищі Гай зібралися партійні активісти району, щоб обговорити директиву підпільного обкому, визначити і узгодити плани подальших дій. Загін корюківських партизанів збільшився до 76 осіб. Його командиром було призначено Ф.І.Короткова, комісаром – Й.І.Рудого. Тут же було вирішено широко відзначити у районі 24-роковини Великого Жовтня.

     7 листопада відбувся багатолюдний  святковий мітинг, про який населення повідомили листівки, розклеєні підпільниками-комсомольцями. На мітингу виступив секретар підпільного райкому КП(б)У Ф.І.Коротков. радіовузол транслював передачу про військовий парад у Москві. Урочисте святкування 24-річниці революції вселяло у людей впевненість у перемозі.

     12 листопада на шляху, що з’єднує  Корюківку і Щорс, біля хутора  Маховики партизани влаштували засідку, до якої потрапили карателі, що мали «провчити» корюківців за жовтневий мітинг.

     Коли  командування партизанського загону вирішило провести чергову операцію у Корюківці , розвідка виявила, що у селищі на той  час розташувалося мало не 700 гітлерівців, які тримали усі вулиці і околиці під пильним контролем. Операцію довелося відкласти. Зате 6 грудня над селищем попрацювала партизанська авіація, а чим іще могли пояснити спантеличені окупанти, та й самі корюківці, той незаперечний факт, що партизанські листівки сипалися з неба.

     Залишивши Корюківку, партизани попередили населення про можливі нові каральні заходи фашистів. Разом з ними пішли сотні людей, здатних взяти до рук зброю, і частина сімей партизанських і червоноармійських. Але пішли не усі. Залишились головним чином старі і малі, хворі і ті, хто вважав, що не має вини перед окупаційною владою.

     Навряд  чи тієї ночі спокійно спала Корюківка, збуджена партизанською операцією. Хтось уже пішов до лісу разом  з партизанами. Хтось був на шляху  до нього, хтось тільки збирався з думками, але ніхто не чекав, що карателі з’являться так швидко.

     Уже на світанку 1 березня вони з’явилися  на околицях з двох напрямків – від залізничної станції і зі шляху на Щорс. Оточивши значну територію, селища, почали свою жорстоку розправу.

     Очевидці  – саме ті, хто дивом уцілів серед  тієї безумної вакханалії небаченого навіть за воєнних умов масового вбивства людей, не здатних себе захистити, свідчать:

     Ольга Павлівна Горбачевська :

     -…1  березня 1943 року в корюківському  ресторані було розстріляно німецько-фашистськими властями близько 600 чоловік. Тоді ж я почула, що німці у квартирах розстрілюють радянських громадян, і пішла сховатись у Чорний хутір у бурти картоплі, де сховались чоловік 150. годині о другій дня прийшов до нас один німець, вишикував нас у колону і повів до ресторану. По одному підходили до столу, біля якого без допиту німці розстрілювали радянських людей. Для розстрілу кати приводили кілька партій людей – чотири чи п’ять – по сто з лишнім чоловік у кожній. При вході декого есесівці били прикладами по голові. Мене теж ударили прикладом. Удар був настільки сильним, що у вусі лопнула перетинка. Я вчепилась за хлястик одного громадянина і з ним підійшла до столу. Гримнув постріл, ми обоє впали. Причому вийшло так, що громадянин лежав зверху. Я знепритомніла, а коли прийшла до пам’яті, почула крик і плач жінок та дітей. До ночі постріляли всіх годині о десятій вечора я виповзла з-під трупів і пішла геть.