В цьому тяжкому для Західньої  України періоді треба відзначити діяльність кола осіб, які зберегли спадщину Романа для його синів. Це — княгиня «Романовая Ганна», жінка, що мало притягала до себе увагу дослідників. Протягом 14 років вона з незвичайною енергією дбала за збереження синівських прав, укладала союзи з Лешком та Андресм Угорським, вела боротьбу з ворохобним боярством Галичини, рятувала синів, тікаючи з ними з Володимира і Галича. В історії України багато видатних, героїчних жінок, але серед них одне з перших місць належить «Романовій Ганні». Походження її невідоме; одні вважали її родичкою Візантійського цісаря, інші — родичкою Андрея II, бо літопис називає її його «ятров'ю». Але треба гадати, що вона походила з волинського боярства або дрібних князів; вона почувала себе «вдома» серед розбурханого боярського моря й мала серед волинських бояр відданих їй та її синам людей.

    Друга дуже важлива риса цієї доби — це непохитна відданість волинського  боярства княжатам; тільки завдяки  їй, завдяки саможертовній діяльності значного кола бояр вдалося зберегти для них Волинь. Протягом 40 років Волинь залишалася постійною базою Романовичів: там перебував під доглядом бояр найменший з княжат, Василько, там рятувався Данило після катастроф у Галичі, волинське військо ходило рятувати ситуацію в Галичині й накладало головами за визволення Галича від угрів. Літопис пояснює успіхи Данилові тим, що його підтримували «бояре велиции отця его». Характеристичний такий факт. Лапко віддав князеві Олександрові Белз, яким чотири роки володів Василько. Тоді всі белзькі бояри перейшли з Васильком до Кам'янця (Волинського), коли з цілої спадщини Романа залишилася йому ця маленька волость.

    Тим часом Данило відібрав у поляків  Берестейщину й Забужжя. Поляки й  угри пішли війною на Мстислава, і  він мусив разом із Данилом  втікати на галицьке Пониззя. Проте прийшла допомога від половців і литовців і Мстислав з Данилом здобули назад Галич, взявши в полон королевича Коломана. При укладанні миру з уграми, Мстислав домовився, що віддасть свою другу дочку за наймолодшого угорського королевича Андрія й зробить його своїм наслідником у Галичині. Лише після смерті Мстислава у 1228 р. Данило знову зміг вільно діяти. Його брат Василько знаходився у Бересті й був йому вірним другом та помічником. Тепер Данило зосередився на звільненні від угрів галичин й здобув у 1229 р. Галич. Проте дуже скоро знову через бояр угри опанували ці землі й повернути їх Данило зміг у 1233 р. І знову бояри висунули йому нового конкурента в особі чернігівського князя Ростислава Михайловича. Кілька років тривала боротьба за владу і у 1237 р. Данилові вдалося остаточно заволодіти Галичем. В 1240 р. він заволодів Києвом і посадив там свого намісника. Проте свого ворога Ростислава, якого підтримували угри, йому вдалося остаточно зломити лише у 1245 р. в битві під Ярославом, після чого з Угорщиною настав мир. Таким чином 40 років знадобилося князеві Данилу, щоб повернути володіння батька.

    5. Галицько-Волинське князівство за часів Данила та Василька

    Узявши  собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри такий поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого й діяльнішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і його брата Василька Романовича. З їх наказу були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував „сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст. Для заселення нових міських осередків Данило запросив ремісників та купців із Німеччини, Польщі, а також із Русі. Багатонаціональний характер галицьких міст, що аж до XX ст. залишався їхньою типовою рисою, посилювався великими вірменськими та єврейськими общинами, що із занепадом Києва прийшли на захід. Для захисту смердів від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян.

    6. Татаро-монгольський  наскок

    Найсерйознішою  зовнішньополітичною проблемою  князя Данила були монголо-татари, які  почали йти на Україну. Цей татарський похід був відгуком сильного руху в Азії, який був викликаний Чінгіз-ханом Монголії Темучином на початку XIII ст. Він, поступово підкорюючи собі всі сусідні країни, опанував усе східне і південне узбережжя Каспійського моря. В погоні за султаном Ховерезма (Хіви) Магометом Темучин вислав корпус свого війська під керівництвом Джебе й Субутая. Вони вигнали Магомета на один з островів Каспійського моря, де він і помер. Проте Субутай пішов далі й, опанувавши Персію та Грузію, вийшов на північний Кавказ. На відсіч ним виступили яси, косоги й половці. Одолавши перших двох, вони у 1222 р. кинулися на половців. Половецький хан Котян утік до свого зятя Мстислава Удатного, який сидів на той час у Галичу. З ініціативи Мстислава у Києві відбувся сейм українських князів. Зібралися тут Мстислав Романович, великий князь Київський (з роду Смоленських Мономаховичів), Мстислав Удатний галицький і Мстислав Всеволодич Чернігівський. Також присутніми були й Данило Романович, Михайло Всеволодич та й половецькі хани. На сеймі було вирішено допомогти половцям.

    Тим часом татари зимували в 1222-1223 рр. в  наших степах й зробили диверсію на Крим. Навесні 1223 р. зібралося військо: кияне, чернігівці, волиняне, галичане й смольняне, які пішли на татар. Данило Роианович йшов у авангарді  й погромив перші татарські чати. Військо просувалось далі й зустріло головні ворожі сили над річкою Калкою (теперішній Калміус). 31 травня 1223 року відбувся бій. Проте серед князів не було єдиного командування й єдиного плану, а тому це зіграло відповідну роль. Половці не витримали натиску монголів й кинулись тікати, вносячи таким чином паніку в усі інші українські полки. Княжі дружини й земські полки були розгромлені.  Кияне разом із своїм князем Мстиславом Романовичем три дні оборонялись в своєму таборі, але скоро були змушені капітулювати. Цілий ряд князів потрапило в полон й було замордовано татарами. Всі кинулись тікати до Дніпра. Багато загинуло в погоні. Врятувалась лише та невелика частина, якій вдалося переправитись через Дніпро. В цій битві загинуло 9/10 всього війська, а за літописом його чисельність була біля 100000 чоловік. Данило Романович врятувався, хоч і був поранений. Проте татари не розвинули свого успіху, повернули назад і зникли в степах.

    Хоч через наскок татар і було нанесено великі збитки, проте князі дуже скоро оправились, але так і не зробили з цього ніяких висновків і знову поринули в боротьбу між собою. Зокрема знову почали змагатися за Галич Данило з Ростиславом, якого підтримував Михайло Чернігівський.

    Проте, як згодом виявилось попередній наскок татар був лише прелюдією. В 1237 р. татари з’явилися вже в більшій кількості під проводом хана Бату, або Батия. Зруйнувавши протягом 1237-1238 років Великорусь, татари навесні 1239 року з’явились на Україні. Вони взяли й зруйнували Переяслав, потім Чернігів, спустошили ціле Лівобережжя, а в кінці 1239 р. переправились через Дніпро й облягли Київ, в якому на той час знаходився намісник Данила-Галицького тисяцький Дмитро. Після геройської оборони Київ було взято й зруйновано.

    У 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Потім рушили на Польщу й Угорщину, і тільки на Шлеську під Лігніцем зупинили їх заковані в залізо чеські й німецькі лицарі. Влітку 1242 р. Батий почав повертатися, знову пройшов всю Україну й зупинився аж над Волгою. Тут він заложив свою резиденцію й розіслав звідси своїх послів, вимагаючи у князів зруйнованої Великоросії й Укрвїни визнання себе за верховного правителя.

    Успіхи  династії Романовичів привернули увагу монголо-татар. Незабаром після перемоги під Ярославом Данило отримує грізний наказ з'явитися до ханського двору. Щоб не накликати на себе гнів лихих завойовників, він не мав нічого кращого, як підкоритися. До певної міри здійснена князем Данилом у 1246 р. подорож до міста Сарай - Батиєвої столиці на Волзі — була вдалою. Його добре прийняли і, що найважливіше, випустили живим. Але ціною цього стало визнання зверхності монголо-татар. Сам Батий недооцінив цей принизливий факт. Вручаючи Данилові кубок кислого кумису, улюбленого напою у монголо-татар, він запропонував звикати до нього, бо «тепер ти один з нас». Проте, на відміну від північно-східних князівств, розташованих у близькому сусідстві з монголо-татарами й більш залежних від їхнього прямого диктату, Галичині й Волині щастило уникати такого пильного нагляду, їхній головний обов'язок перед новими сюзеренами зводився до надання допоміжних загонів під час монголо-татарських нападів на Польщу й Литву. Спочатку вплив монголо-татар у Галичині та Волині був настільки слабким, що князь Данило міг проводити досить незалежну зовнішню політику, відкрито спрямовану на те, щоб позбутися монгольського панування.

    7. Зміцнення Галичини після нападу

    По-перше  він зміцнив свої власні сили й  засоби оборони, по-друге упорядкував відносини із своїми найближчими сусідами, а по-третє помирився з угорським королем і одружив свого сина Лева з його дочкою у 1256 р. Окрім того, Данило звернувся до папи Іннокентія IV з проханням допомогти зібрати слов'ян на хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погоджувався на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму. Так він уперше поставив питання, що згодом стане важливою й постійною темою галицької історії, а саме — питання про відносини між західними українцями та римською церквою. Щоб заохотити галицького князя, папа послав йому королівську корону, й у 1253 р. в Дорогочині на Бузі посланець папи коронував Данила як короля. Проте з часом з’ясувалося, що папа не в змозі організувати хрестовий похід, а тому Данило дуже швидко охолов до церковної унії з Римом.

    Окрім папи Данило мав і інший, більш  далекосяжний план, який мав дати йому опору на заході. Коли після смерті останнього герцога Австрії з  роду Бабенбергів почалася боротьба за його спадщину і Австрію захопив  чеський король Отокар II, Данило погодився з пропозицією угорського короля Бели одружити свого сина Романа з сестрою померлого герцога Гертрудою. У 1252 р. під Віднем вони одружилися, проте Романа дуже слабко підтримували угри в боротьбі за австрійську спадщину з Отокаром, а тому він мусив тікати до батька, покинувши свою дружину.

    Тим часом у Данила з’явився новий  ворог – Литва. Коли литовські  племена вперше об’єднав в одній  державі князь Мендовг (1219-1264), то Данило спершу жив з ним в мирі, і навіть одружився з його родичкою, але зріст сили Мендовга став здаватися йому небезпечним, і він заложив проти нього сильну коаліцію з тевтонських лицарів і деяких литовських племен. Проте війна не набула широкого розмаху й вони скоро помирилися у 1264 р. Після цього Данило заручив свого наймолодшого сина Шварна з дочкою Мандовга, а Романові Мендовг дав уділ на Білій Русі з Новгородком, Слонімом, Волковиськом та іншими містами. Відтепер держава Данила й сфера його безпосереднього впливу поширилась далеко на північ, аж до басейну Німана й Нарева.

    8. Повторний напад монголо-татар

    Тим часом вже наростав конфлікт з  татарами. Він виник через українські громади, які вибилися з-під безпосередньої залежності від своїх князів і  піддалися під татарську зверхність. Зокрема це була так звана Болоховська земля. Їм було зручніше виплачувати татарам дань аніж нести всі тягарі, пов’язані із службою князеві, якому доводилось постійно воювати і напружувати всі свої сили на оборону. Мата таких людей поруч себе Данилові здалося небезпечним, а тому він пішов на болоховців походом, зруйнував і попалив міста, забрав багато людей в неволю. Таких походів Данилові довелося вживати ще не раз, оскільки болоховці вперто трималися своєї татарської орієнтації. Не важко здогадатись, що такі дії викликали інтервенцію з боку татарських властей.

    Представником Золотої Орди на Правобережній Україні  був спочатку татарський воєвода  Куремса. Підтримуючи антикнязівські рухи серед місцевого українського населення на Волині та Поділлі, він  зробив кілька походів, проте вони скоріше носили характер воєнних демонстрацій. Проте Данило у 1252-1254 рр. відповів на це новими карними експедиціями проти “татарських людей ”. Через кілька років замість Куремси було прислано нового воєводу Бурундая з набагато більшими силами, і той у 1259 р. почав наступати на Данила. Не в змозі протистояти таким великим силам Данило був змушений капітулювати. Монголо-татари поставили Романовичів перед вибором: або розібрати стіни всіх укріплених міст, лишаючи їх безборонними й залежними від милості монголо-татар, або стати перед загрозою негайного знищення. Із каменем на серці Данило був змушений наглядати за руйнуванням мурів власними силами таки міст як Володимир, Кремянець, Луцьк, Львів тощо. Окрім того він був змушений надавати татарам допомогу у їхніх походах на Литву та Польщу.

    У 1264 р. після майже 60 років політичної діяльності Данило помер. В українській  історіографії його вважають найвидатнішим  з усіх правителів західних князівств. На тлі тих складних обставин, в  яких йому доводилося діяти, його досягнення були справді видатними. Водночас із відновленням і розширенням володінь батька Данило Галицький стримував польську та угорську експансію. Подолавши могутність бояр, він добився піднесення соціально-економічного і культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Проте не всі його плани вінчалися успіхом. Данилові не вдалося утримати Київ, як і не вдалося йому здійснити свою найважливішу мету — позбутися монголо-татарського іга. І все ж він спромігся звести тиск монголо-татар до мінімуму. Намагаючись відгородитися від впливів зі Сходу, Данило звернувся на Захід, тим самим подавши західним українцям приклад, який вони наслідуватимуть в усі наступні століття.

    9. Останні роки Галицько-Волинського князівства

    Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не відбулося особливо помітних змін. Василько став старшим у своєму роді й керував всією державою до своєї смерті у 1270 р. в Володимирі на Волині. Установлений князями Данилом і Васильком стереотип правління — з енергійним і діяльним князем у Галичині й пасивнішим на Волині—до певної міри унаслідувався їхніми синами, відповідно Левом (1264—1301) та Володимиром (1270—1289). Честолюбний і невгамовний Лев був постійно втягнутий у політичні конфлікти. Коли в Угорщині помер останній із династії Арпадів, він захопив Закарпатську Русь, заклавши підвалини для майбутніх претензій України на західні схили Карпат. Активно діяв Лев у Польщі, що поринула в міжусобні війни; він навіть домагався польського трону в Кракові. Незважаючи на агресивну політику Лева, наприкінці XIII — на початку XIV ст. Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені.