Міжнародний університет бізнесу і права

Кафедра теорії держави і права,

філософії та гуманітарних дисциплін 
 
 

Галицько-Волинське  князівство 
 
 

Реферат 

з дисципліни «Історія художньої культури України» 
 
 
 
 

Виконав

студент  групи 202______________________________________Кравчук А.Ф. 

Прийняв

ст. викладач ____________________________________________Князева Т.О. 
 
 
 
 
 

    Херсон - 2011 
План 

    Вступ

    На XI ст. могутня колись Київська Русь вже перестала існувати як єдина  і неподільна держава. Тепер вона була розділеною на маленькі ворогуючі  між собою князівства і була втягнутою в міжусобні чвари між князями.

    Однією  з причин відокремлення від Києва  різних князівств стала перемога принципу вотчини, формально визнаного  у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Щоб  покласти край спустошуючій ворожнечі, на цьому з'їзді князі один за одним визнали право успадковувати землі, які вони займали у той момент. Питання про Київ, що вважався занадто великою винагородою для будь-якого княжого роду, лишалося нерозв'язаним.

    Якщо  деякі старші князі продовжували змагатися за нього, то інші, особливо молодші за рангом, втратили усякий інтерес і до такого суперництва, і до самого міста, усвідомлюючи, що їхні шанси заволодіти ним мінімальні. Натомість вони зосередили увагу на розширенні та збагаченні своїх вотчин, сприяючи в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відмінностей, що стануть ознакою пізньокиївської доби.

    Бояри все менше звертали увагу на проблеми країни в цілому і все частіше  займалися своїми власними справами. Замість того, щоб об’єднати зусилля  проти спільного ворога, вони вели боротьбу окремо. Зокрема, Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тевтонських лицарів, для Полоцька нею були литовці, для Ростова і Суздаля — волзькі булгари, для Галицько-Волинського князівства — мадяри й поляки, а для Києва — кочові половці. В свою чергу в мирний час деякі князі підтримували з неруськими сусідами тісніші зв'язки, ніж з іншими віддаленими землями Русі.

    Київ  поступово став занепадати і перестав відігравати таку велику роль як раніше. Зокрема, в ньому стала занепадати торгівля. В свою чергу Новгород, орієнтуючись на Північну Європу, процвітав. Як і в багатьох інших купецьких містах, в ньому була розвинена республіканська форма правління, в якій домінувала купецька еліта, а не князь чи бояри.

    В цей час на півночі молодші члени династії Рюриковичів заснували Ростовське, Суздальське, Володимирське та Московське князівства. Північно-східні князі утвердилися в цих землях, що спочатку належали фінам, ще до появи тут основної маси східнослов'янських поселенців, і, можливо, саме тому вони могли легко диктувати новоприбульцям свої умови. Яскравим прикладом абсолютистських тенденцій, що посилювалися серед північно-східних князів, було правління Андрія Боголюбського із Суздаля. Невдоволений зростаючою опозицією з боку суздальської знаті, він переніс свій двір до Володимира, де не було сильної аристократії, яка б стояла йому на заваді. А в 1169 р. він зруйнував Київ, у якому вбачав суперника своєї нової столиці.

    1. Піднесення Галичини

    Разом із занепадом Києва утворився  новий центр на землях західної України, у Галичині. Галицька земля відокремилася ще в кінці 11 століття. Нею правила династія Ростислава Володимировича, Ярославового онука. Якщо Галичина на своїх західних та північних кордонах мусила боротися з агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена на півночі. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі — товару, від якого залежала вся Русь.

    У 980—990 рр. Володимир Великий відвоював  у поляків Галичину й Волинь і  приєднав їх до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, що згодом стало величною столицею цих земель. У Галичині політичний центр князівства перемістився з Перемишля до міста Галича біля карпатських соляних копалень. Київським князям удалося закріпити ці землі за своїм наступником, оскільки вони належали до їхніх особистих володінь. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.

    У Володимира було три сини: Рюрик, Володарь і Василько, які поділили Галичину між собою. Проте скоро Рюрик помер, і фактично князями залишилися Володарь, що мав столицю в Перемишлі, і Василько в Теребовлі. З відокремленням Галичини не могли примиритися князі сусідньої Волині, піддержувані великим князем Київським Святополком. Почалася завзята боротьба, одним з трагічних епізодів якої було осліплення Василька. Проте Володарю та Васильку вдалося відбитися від Святополка, погромивши його на Рожнім полі (на Галицько-Волинськім пограниччі) і його союзників-угрів під Перемишлем 1099р. Василько й Володарь померли майже одночасно, і за якийсь час майже вся Галичина опинилася в руках Володаревого сина, талановитого Володимирка (1123 – 1153). Він переніс свою столицю до Галича, а своєму небожу Івану в уділ Звенигород. Коли ж Іван (прозваний Берладником) почав інтригувати проти нього за допомогою бояр, він вигнав його зі Звенигорода і почав панувати в Галичині єдино власно.

    Протягом  свого правління йому вдалося  підкорити собі всі Галицькі землі  й доволі твердо зберігати свою владу, незважаючи на небезпечне сусідство з Угорщиною й Польщею, котрі зазіхали на Галицькі землі й ворогували з київськими князями. В боротьбі проти угорського короля Гейзи Володимирко спирався на союз з імператором візантійським Мануїлом Комнентом (сестра Володимирка була за грецьким царевичем), а супроти київського великого князя Ізяслава II Мстиславича – на союз з його ворогом, суздальським князем Юрієм Довгоруким, скріплений шлюбом Володимиркового сина Ярослава з дочкою Юрія. Так сталося, що Володимирку вдалося захопити Ізяславові землі на Волині – так звану Погоринську волость, у відповідь на що князь пішов на нього разом із королем Гейзою. Підкупивши Гейзу, який вплинув на Ізяслава щоб той відступив у випадку, якщо Володимирко заприсягне на хресті святого Стефана, привезеному з собою уграми, що поверне загарбані землі князю. Проте Володимирко не дотримався своєї присяги й того ж дня помер (1153).

    2. Галицькі Ростиславичі

    Після смерті Володимирка до влади прийшов  його син Ярослав, прозваний Осмомислом (1153 – 1187), тобто «людина, що має вісім відчуттів». Він був ще більш видатним політичним діячем, ніж його батько. Спочатку, під враженням такої загадкової батьківської смерті, він упокорився перед Ізяславом й заявив, що віддається під його протекцію. Проте скоро він вирішив продовжити батьківську лінію, й, не віддаючи Погоринську волость Ізяславові, втягнувся з ним у війну. В 1154 р. Під Теребовлем відбулась кривава битва в якій Ізяславом були вбиті всі полонені галичани. Проте, Ізяслав скоро помер і Ярослав звільнився від небезпечного ворога. Він зав’язав широкі дипломатичні зв’язки,- з візантійським імператором, з угорським королем, з німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою. Спирався також і на поміч Юрія Довгорукого з донькою якого був одружений.

    За  свого правління він розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові. Розвивалася  торгівля, яка збагачувала землю  й давала князю ресурси для  утримання сильного війська й  активної закордонної політики. Галич  став великим торгівельним і культурним осередком. В цьому місті перехрещувалися впливи Візантії й Західної Європи, пам’яткою яких лишилися останки Пантелеймонівського храму, що носить риси двох стилів: візантійського й романського.

    Вже за Володимира дуже великого значення набула боярська верства, що поступово перетворилась в родову й земельну аристократію з колишніх старих дружинників. Вони мали великий вплив на князя й сподівались тримати його в руках й самими правити замість нього. Ярослав Осмомисл мав проблеми в своїх родинних справах. Він не любив своєї шлюбної жінки Ольги Юрієвни, а тому залишив її і взяв собі за жінку Настасію з боярської родини Чагровичів. Він мав од неї сина Олега. Набуття її роду великого значення при дворі викликало заздрість інших бояр. Тому вони спалили її на вогнищі як чарівницю й вбили всю родину Чаговичів, взявши від князя присягу повернути Ольгу Юрієвну, яка перед цим мусила тікати зі своїм сином Володимиром до Польщі. Проте вона знову покинула його й повернулась на батьківщину – Суздаль, де скінчила вік в черницях. Її син Володимир також був вимушений шукати притулку у Путивілі у Ігоря. У 1187 р. Ярослав Осмомисл помер, розподіливши державу між обома синами. Проте бояри вигнали Олега, сина Настасії, й Володимир залишився правити один. Але він був п’яницею та розпусником і не міг дати собі ладу з боярами, які збунтувавшись вигнали його з Галича у 1188 р., змусивши рятуватись його в Угорщині. Натомість бояри запросили до себе на князівство талановитого Романа Мстиславича волинського, внука Ізяслава II київського з роду Мономаховичів.

    Угорський король Бела III пообіцяв Володимиру повернути  його на престол, проте, прийшовши разом  із військом до Галичу, витіснив Романа й проголосив себе “королем Галичини”, залишивши за намічника свого  сина Андрія у 1189 р. На початку бояри були задоволені Андрієвим правлінням, оскільки фактично самі правили державою. Проте, скоро населення розчарувалося в ньому. Особливо проти Угорської влади повстало православне духовенство, і київський митрополит почав закликати усіх князів, щоб вони визволили Галицьку землю з-під влади чужоземців. Тим часом Володимир втік від короля Бели, що тримав його в арешті, до імператора Фрідріха Барбаросси прохати по допомогу. Проте Фрідріх був зайнятий приготуванням до хрестоносного походу, а тому доручив своєму васалу -  польському королю Казимиру Справедливому, допомогти Володимиру. Коли князь з польським військом з’явився в Галичу, угрів було вигнано й Володимир знову сів на Галицький престол. Угорська окупація тривали всього лише один рік, а після повернення влади Володимиру він правив цими землями аж до своєї смерті у 1199 р., спираючись на протекцію свого дядька Всеволода Суздальського. З його смертю припинилася в Галичині династія Ростиславичів, оскільки два сина Володимира залишились в Угорщині й більше на Україну не повернулись.

    3. Об’єднання Галицької і Волинської земель: правління Романа Мстиславича

    Хоч піднесення Галичини переконливо свідчило про зростаюче значення окраїн, її союз із Волинню обіцяв принести ще вагоміші, навіть епохальні наслідки для всієї Східної Європи. Людиною, що здійснила таке об'єднання, був волинський князь Роман Мстиславич (1173—1205). Із самої юності він поринув у політичну боротьбу. В 1168 р., коли його батько, волинський князь Мстислав, змагався із суздальським князем Андрієм Боголюбським за київський стіл на півдні, Роман був запрошений князювати у Новгороді, щоб захистити місто від агресивних зазіхань Суздалі на півночі. У 1173 р., після смерті батька, Роман сів на волинський стіл, відновивши розпорошені й занедбані маєтки свого роду. В 1188 р. галицькі бояри запросили його князювати, але зробити це йому перешкодили суперники й вороже настроєні боярські угруповання. Лише у 1199 р. Він зміг повернутися в Галичину та об'єднати її з Волинню, створивши на політичній карті Східної Європи нову величну державу на чолі з енергійним, діяльним і талановитим князем.

    Син польської княжни, дочки Болеслава  Кривоустого, Роман в молодому віці довго жив у Польщі й Рімеччині, що допомогло йому краще розуміти політику середньої Європи. Його батько Мстислав, який був в 1167-1169 рр. Князем київським, посадив Романа князем в Новгороді у 1168 р. По смерті батька  Роман повернувся на Україну й став княжити Волинню у Володимирі. Після об’єднання під своєю владою Галичини і Волині він приборкав бояр, переміг свого тестя київського князя Рюрика й посадив там, як намісника, свого далекого родича, князя Інгвара Луцького, після чого пішов на половців і погромив їх кочовища. Але як тільки Роман повернувся до Галичини, Рюрик за допомогою Чернігівських князів і половців захопив Київ й спустошив його. Проте Роман вигнав його знову й постриг у ченці. Тепер Київ остаточно втратив своє політичне значення і потрапив під залежність Галицько-Волинського князя. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.

    У внутрішній політиці Роман зосередив  увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр, багато з  яких він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Як і в інших країнах Європи, союзниками князя в боротьбі з олігархією виступали міщани та дрібні бояри. У зовнішній політиці Роман підтримував дружні стосунки з Візантією, Угорщиною та з папою Інокентієм III. В літературі існує навіть такий переказ, ніби папа пропонував Романові королівську корону, якщо він прийме латинство, проте ця пропозиція була відкинутою. На кінець свого життя Роман втрутився в боротьбу між Вельфами та Гогенштауфами, ставши на стороні останніх. Прагнучи допомогти королю Філіпу Швабському, він пішов війною на союзника Вельфів – польського короля Лешка і в бою під Завихостом в літку 1205 р. загинув.

    4. Війна за владу

    Роману  не вдалось закріпити престол  за своїми синами оскільки Данилу було лише 3 роки, а Васильку – 1. Чернігівські Ольговичі знов з’явились на Галичині й захопили Галич. Вдова Романа – вольова княгиня Анна разом із дітьми на початку переховувалась у Володимирі на Волині, але згодом потай втікала з міста до Польщі. Польський король Лешко залишив її з Васильком у себе, а малого Данила вислав в Угорщину до короля Андрія.

    Натомість вони покликали трьох Ігоровичів, синів героя «Слова о полку  Ігоревім», та Євпраксії, дочки Ярослава Осьмомисла. Року 1209 прийшли до Лешка посли з Берестя просити «відпустити на княження Ганну з Васильком». Так почалася реставрація Романовичів на Волині. Ганна діставала місто за містом, і в 1214 році повернула собі Володимир, не зважаючи на спротив деяких волинських князів.

    У Галичині точилася запекла боротьба. Партія бояр, прихильних до Угорщини, закликали знов угрів, і Ігоровичі втекли. Але нова угорська окупація породила незадоволення, і прихильники Ігоровичів знову закликали їх. У 1211 році брати повернулися до Галичини. Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи ділитися владою з олігархією, Ігоровичі знищили близько 500 бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пізніше галицька знать помстилася їм, схопивши й повісивши всіх трьох Ігоровичів у 1211 р.).

    Коли  молодий Данило прибув до Галича, то виявилось, що бояри хочуть самі правити його іменем. Вони вигнали матір Данила, а слід за нею й він сам змушений був покинути його. Тоді провідник боярської партії боярин Володислав Кормильчич проголосив себе князем (1213), проте це скоро викликало багато обурень. У 1214 р. в Спішу з’їхалися Андрій з Лешком й домовилися посадити на престол угорського королевича Коломана, який мав одружитися з польською княжною. За їхньою домовленістю Польша забирала собі частину Галичини з Перемишлем і Берестейщину. Романовичі забирали собі Волинь. Галичину знову окупувало угорське військо. Проте Андрій скоро посварився з Лешком і спровадив до Галичини для порозуміння з боярами новгородського князя з смоленської династії Мстислава Удатного. У 1219 р. Мстислав вигнав угрів й став князем галицьким. Згодом Данило помирився з Мстиславом і одружився з його дочкою в надії, що після смерті Мстислава він знову зможе стати князем у Галичу.