Особливості становлення феодальних відносин на українських землях. Розвиток ремесла і торгівлі

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ПЕТРА МОГИЛИ

 

 

Факультет економічних наук

Кафедра економічної теорії та економетрії

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

“Особливості становлення феодальних відносин

на українських землях. Розвиток ремесла і торгівлі”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Миколаїв – 2010 
ПЛАН

 

 

ВСТУП

 

В основі феодального способу виробництва  лежить власність феодалів на землю  і їх неповна власність на працівників — кріпосних селян. Для феодалізму характерна система експлуатації особисто залежних від феодала безпосередніх виробників матеріальних благ. В умовах цього способу виробництва селяни наділялися землею і мали своє господарство, що забезпечувало поміщиків-феодалів робочою силою. Користуючись землею феодалів як наділом, селянин зобов'язаний був працювати на них, обробляти поміщицьку землю за допомогою своїх знарядь або віддавати йому додатковий продукт своєї праці. Хоча феодал на відміну від рабовласника не був повним власником селянина, економічна залежність селян від феодалів доповнювалася їх позаекономічним примусом.

Феодальний лад, будучи черговим ступенем в розвитку людського  суспільства, виник в результаті розкладання рабовласницького, а в тих країнах, де не було рабовласницького способу виробництва, — первіснообщинного ладу. Перехід від рабовласницької соціально-економічної формації до феодальної мав прогресивне історичне значення. Феодальні виробничі стосунки з'явилися такою суспільною формою, яка зробила можливим подальший розвиток продуктивних сил. Селянин, що мав своє господарство, був зацікавлений в результатах своєї праці, тому його праця була ефективнішою і продуктивнішою в порівнянні з працею раба.

Початок формування феодальних відносин на Україні пов'язується з початком нової ери (вже в І ст. н.е. дослідники відзначають перші елементи феодальних відносин). Протягом V-VII століть у східнослов'янських племен відбувається становлення сільської громади. В період VIII-IX століття формується союз племен під назвою Руська Земля з центром у Києві. З того часу феодальні відносини на українських землях набувають дедалі більшого поширення.

 

ОСНОВНА ЧАСТИНА

 

1. Формування феодального  землеволодіння.

Феодальне господарство (від лат. feodum — маєток) у країнах Західної Європи періоду середньовіччя означало спадкове земельне володіння, а іноді посаду або прибутки, надані сеньйором своєму васалові за умови виконання ним певних обов'язків: військової служби, допомоги в управлінні маєтком сеньйора тощо) характеризується передусім пануванням приватної власності на землю. Основний дохід, а отже, і можливість вижити люди мали від землі, яка вважалася головним багатством. Особи, які нею володіли, зазвичай панували в суспільстві. Ієрархічна структура земельної власності, що ґрунтувалася на васальних зв'язках, призводила до суперечностей між великою власністю на землю і дрібним селянським володінням, яке зберігалося. Селяни перебували в особистій, земельній, судово-адміністративній та військово-політичній залежності від землевласників. Домінувало натуральне господарство. Обмін відігравав другорядну роль. Майже всі багатства суспільства створювалися ручною працею. Знаряддя праці були примітивними. Енергію вітру й рік, вугілля і деревини почали використовувати лише в пізньому середньовіччі і спочатку дуже обмежено.

Місце людини в суспільстві  визначалося не її особистими якостями чи заслугами, а переважно походженням: син сеньйора (від лат. senior — старший  в середньовічній Європі великий  землевласник, феодал, який мав усю повноту влади на території, що йому належала; вищий феодал щодо нижчого — васала) ставав сеньйором, син селянина — селянином, син ремісника — ремісником.

Отже, в основі середньовічного  господарства лежала власність феодалів на землю і їх неповна власність на виробників — закріпачених селян. Селяни наділялися землею і мали своє господарство. Користуючись землею феодала як наділом, вони зобов'язані були за це обробити панську землю своїми знаряддями або віддати йому додатковий продукт своєї праці — ренту (від лат. гесісіо — повертаю, сплачую). Відомі три форми феодальної ренти: відробіткова (панщина), продуктова (натуральний оброк), грошова (грошовий оброк).

Головними формами господарської  діяльності були: феодальна вотчина, ремісничий цех, торгова гільдія. Загалом економіка була аграрно-ремісничою, що єднає її з господарством давніх цивілізацій і дає підставу називати цивілізацію, яка існувала до кінця XV ст., аграрно-ремісничою, а суспільство — традиційним.

Середина І тис. н. е. стала початком становлення феодального господарства на українських землях, що було органічною частиною загальноєвропейського процесу. Немає єдиного погляду щодо завершення його формування. Переважає думка, що основні риси феодального господарства сформувалися за часів роздроблення Київської Русі (із середини XII ст.). Дехто стверджує, що збірники законів України-Русі «Руська Правда» і «Правда Ярославичів» (друга половина XI ст.) свідчать про завершення його формування. Утвердження феодальних відносин в Україні пов'язують також з початком польсько-литовської доби (із середини XIV ст.).

Упродовж V-VІІ ст. у східнослов'янських племен розпочався процес становлення сільської територіальної громади під назвою «вервь». Вона складалася із самостійних родин-дворищ, об'єднаних сусідством та економічними зв'язками. Земля переходила в індивідуальну власність малих сімей, що витісняли великі патріархальні родини і утворювали самостійні господарства. Земельні відносини характеризувалися поступовим утвердженням спадкового володіння. [1, с. 30-31]

За часів союзу племен під назвою Руська земля з центром у Києві (VIII-IX ст.) поглиблювалося майнове й соціальне розшарування, виділилися певні групи населення, що розрізнялися між собою за добробутом і соціальним становищем. З'явилася знать, куди входили «кращі», «ліпші», «великі», «старі», «нарочиті» мужі. Найвищий статус займали «земські бояри». До них відносилися представники племінної аристократії, нащадки родових старійшин, а також торговці, що жили на шляху «із варяг у греки». До вищих соціальних шарів також належали верховні дружинники, «князеві мужі». [2, с. 233]

Під час воєн з іншими племенами вони забирали собі кращу  частину здобичі, в тому числі  полонених, обертаючи їх у невільників-рабів. Майнову нерівність посилював також розвиток торгівлі, що сприяв нагромаджуванню цінностей у руках окремих родин. Володіючи багатством, рабами, родоплемінна верхівка почала ставити в залежність від себе общинників. А іноді знать силоміць захоплювала землю і майно збіднілого общинника. Згодом знать, нехтуючи традиціями общини, почала обертати свої земельні угіддя в повну власність. Так виникла вотчина — велике земельне володіння, що було повною, безумовною власністю знатної привілейованої родини. З бігом часу знать усе більше підкоряла вільних общинників, захоплювала їхні землі й примушувала їх віддавати частину доходів від свого господарства вотчинникам або відбувати на їх користь різні повинності. [3]

У Київській Русі склалися такі типи землеволодіння, як князівське (до- меніальне), боярське і церковне. Першими землевласниками були князі. За літописами, княгині Ользі належали село Ольжичі на Десні, село Бутурине і місто Вишгород під Києвом. Її син, князь Володимир, крім Вишгорода, отриманого у спадщину, володів містом Білгородом на Ірпені. Приватні володіння князів особливо швидко зростали в ХІ-ХІІ ст.

Боярське землеволодіння, за історичними джерелами, відоме з  другої половини XI ст. Проте зародилося воно значно раніше. Боярами ставали  князівські дружинники, які осіли  на землі, та місцеві землевласники (земські бояри). Джерелами зростання їхньої земельної власності були відчуження селянських та захоплення громадських земель, придбання їх, займанщина і освоєння нових земель.

Після прийняття християнства (988 р.) церква існувала на введену князем Володимиром десятину. Вона становила десяту частину князівських данин, прибутків з судових і торгових мит. У другій половині ХІ-ХІІ ст. виникло і зросло церковне землеволодіння з дарувань князів, бояр і членів їхніх родин, придбання, заселення пустищ. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.) подарував Києво-Печерському монастиреві сусідню з ним гору. Князь Ярополк (80-ті роки XI ст.) передав у власність монастиреві три волості у Волинській землі: Небльську, Деревську, Луцьку. Багатьма селами та містом Полонним володіла Десятинна церква. Значні земельні володіння належали єпископам. [1, с. 32]

Церква дуже скоро, в  усякому разі на XII ст., почала являти собою міцний феодальний організм. Але вона була не тільки міцним феодальним організмом, а разом з тим і установою, яка в своєму розвитку використала ряд нових організаційних засобів, почасти під впливом візантійської практики, а почасти й самостійно. Все це зумовило ряд особливостей у розвитку церковного феодалізму, в системі феодальної експлуатації, яка встановилась у церковних сеньйоріях. Однією з цих особливостей було те, що церква відмовляється від рабської праці як від невигідної. [4, с. 67]

У ХІ-ХІІ ст. формувалися  васальні відносини. Великий київський  князь надавав князям-намісникам землі-волості з правом стягувати податки для прожиття, які раніше надходили йому як верховному правителеві. Князі-намісники зобов'язувалися бути вірними київському князю, надавати йому військову та фінансову допомогу. Вони не мали права передавати волость у спадок, відчужувати її без згоди київського князя. За зраду або непокору васал втрачав волость.

Поряд із князівським  складався боярський васалітет. Князі дарували боярам міста і села. Це було своєрідною платою за участь в управлінні суспільством. Такі дарування, як і в князівському васалітеті, не мали земельного характеру. Дарувалася не територія, а право стягувати податки з населення. Сеньйоріально-васальні відносини в Київській державі були нестійкими, розвивалися повільно. Однак вони створювали можливості для поступового привласнення князями і боярами громадських земель. [1, с. 32]

Зростання великого землеволодіння і одночасно майнової нерівності в общині, наступ на неї феодалів привели до значних змін в становищі  населення, яке в той час мало загальну назву смердів. Смерди були вільними й економічно самостійними, вони передавали своє господарство в спадщину, могли виступати в суді свідками, проте закон розглядав смердів як нижчу, неповноправну групу населення. Смерди не були єдиною верствою сільського населення. Із загальної маси вільних общинників почали відокремлюватися групи людей, що відрізнялися від інших своїм економічним і правовим становищем. Помітне місце займали такі групи, як рядовичі й закупи.

Рядович — збіднілий селянин. Він  укладав договір (ряд) з феодалом про надання йому якоїсь допомоги і брав на себе певні обов’язки щодо феодала, визнавав свою залежність від феодала. Типовим різновидом рядовича був закуп. Ця назва походить від стародавнього слова «купа» — позика. Закупами могли бути і збанкрутілі купці, ремісники, збіднілі феодали. Закуп мусив відробляти борг у господарстві феодала, часто зі своїм реманентом доти, доки не відробляв купи з відповідними процентами. У цей час він підпадав під юрисдикцію феодала. Але як особа, котра знаходилась у тимчасовій залежності, він мав певні права і у певних випадках міг скаржитися на свого пана. Якщо ж закуп тікав від кредитора, він ставав рабом. Хоча формально, юридично закупи вважалися залежними тимчасово, феодали мали безліч способів закабалити закупа, перетворити тимчасову залежність на постійну. Крім рядовичів і закупів у Київській Русі були ще й інші групи феодально залежного населення: вдачі, прощенники, закладники, задушні люди, ізгої й т. ін.

Поряд з феодально залежним і  вільним населенням існували раби або холопи, яких часто називали челяддю. Вони не були єдиною масою. Так, в окремих випадках раби виконували всілякі сільськогосподарські роботи, мали в користуванні ділянки землі, реманент тощо і віддавали феодалу частину врожаю. Такі холопи поступово зливалися з феодально залежним селянством. Інша частина жила на княжому або боярському дворі й обробляла землю панським реманентом, дістаючи за це утримання натурою. Проте найчастіше рабів використовували як домашніх слуг, кухарів, ключників, дворових ремісників. Раби були також цінним товаром у торгівлі зі східними країнами. Однак рабство в Київській Русі відігравало другорядну роль у економіці, поступаючись більш передовим феодальним відносинам, і поступово зникло. Раби перетворились на феодально залежних селян. [3]

Найдавнішою формою залежності селян була данина — примус, який сплачувався грішми, продуктами сільського господарства та промислів. Її стягували  на користь князя і держави  із селян підлеглих територій. До державних доходів входили також торгове і судове мита. Селяни були зобов'язані утримувати представників княжої адміністрації, залучалися до ополчення, надавали підводи, будували й ремонтували фортеці, мости, дороги.

З формуванням феодальної земельної  власності та залежних селян, утворенням держави данина набувала характеру централізованої феодальної ренти. Дарування князем окремим феодалам права стягувати данину для прожиття було етапом на шляху формування рентних відносин у приватних володіннях. Точних даних про переважання певної форми ренти у Київській державі немає. Панівною була натуральна форма ренти. За «Руською Правдою», існувало феодальне господарство з примітивною відробітковою рентою. Грошовий чинш згадується у писемних документах з X ст.

Важлива роль у становленні феодальних відносин належала державі. У «Руській Правді», «Правді Ярославичів», Уставі Володимира Мономаха забезпечувалися права феодалів на землю, закріплювалася соціальна структура суспільства, визначалися права різних категорій залежних селян.

Отже, у Київській Русі поступово утверджувалися феодальні відносини. Однак економічне життя давньоруського суспільства грунтувалося на власності вільних селян — членів громади. Не було масового обезземелення селян як передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла наявність значної кількості незаселеної, господарсько неосвоєної землі, що сповільнювало феодалізацію.

Із формуванням великого землеволодіння і феодально залежного селянства в ХІ-ХІІІ ст. розвивався імунітет як юридичне оформлення феодального панування. Землевласники набували права суду, стягування данини й управління усіма категоріями селянства.