Наукова революція XVI - XVII ст. і становлення класичної науки

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

НТУ “ХПІ” 
 
 
 

РЕФЕРАТ

на тему:

Наукова революція XVI - XVII ст. і становлення класичної науки 
 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала:

студентка гр. О-48а

Макарова  Д.В. 
 
 
 
 
 
 
 

Харків, 2011

План:

     Вступ

1. Передумови формування нової науки
2. Галілео Галілей як творець нового природознавства
3. Ісаак Ньютон - засновник кількісної фізики

     Висновки

     Список  літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

Стан  загальної економічної теорії та історико-економічних наук, що склався  в Україні з початку 90-х років, на наш погляд, можна охарактеризувати, як наукову революцію.

 Дійсно, визріли і вступили у взаємодію  всі ключові елементи моделі  розвитку науки, що були розроблені  і досліджені відомим американським  вченим Т. Куном: парадигма,  наукове товариство, нормальна наука, криза, екстраординарне дослідження, традиція, наукова революція та ін.

 Коротко  суть ситуації і вихід з  неї виявилися такими. Панівна  марксистська парадигма опинилася  у глибокій кризі. Методи, що  були прийняті в теорії, не  могли вирішити поставлені парадигмою основні завдання, а сама теорія не відповідала новим реаліям, не давала відповіді на актуальні питання. Вихід з кризи відбувається шляхом наукової революції, сутність якої полягає у заміні попередньої парадигми новою.

 На  прикладі економічної науки підтвердилися положення моделі Т. Куна про те, що “будь-яка криза розпочинається з сумніву щодо парадигми”, що “нова теорія з’являється як безпосередня реакція на кризу” [2].

Специфіка наукової революції в галузі історії  економічної думки у постсоціалістичних країнах, і в Україні також, полягає насамперед у відмові від марксистської моделі розвитку економічної науки як від неспроможної. Всім відомі ключові поняття марксизму: класовий, партійний підхід до економічної теорії та оцінки економічних вчень; поділ науки за класовою ознакою (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська); загострення ідеологічної форми класової боротьби; поділ розвитку науки відповідно до так званого критерію проникнення дослідника у глибину явищ та процесів (“класична” — в цілому наукова і “вульгарна” — ненаукова, апологетична); “перманентна криза” “вульгарної” економічної теорії; формаційний підхід до аналізу суспільно-економічних процесів; основоположні теорії — трудової вартості, додаткової вартості, нагромадження капіталу та ін.

 Специфічно  трактувався і предмет історії  економічної думки, специфічним  був і базовий категоріальний  інструментарій за повної безапеляційності  нормативних суджень. Йдеться  також про відкидання “марксистсько”- і “соціалізмоцентристської” структуризації економічних вчень та відповідного характеру дослідження й викладання матеріалу в курсі історії економічних вчень. Та чи обмежується наукова революція лише відмовою від корінних положень парадигми ортодоксального марксизму? Ствердна відповідь свідчила б фактично про “антимарксистську революцію”, яка справді має місце, з урахуванням переходу на нові парадигми. Проте цей перехід доповнюється новими важливими процесами.

Нова  парадигма освоюється у принципово відмінних від минулого умовах: духовної свободи, творчості, концептуального плюралізму, вільних дискусій, неупередженого пошуку істини тощо.

 Цитати  основоположників марксизму, рішення  партійних лідерів і з’їздів,  монолітність поглядів (вимушена, штучна), згода більшості тощо перестали  діяти як критерій істини або істина в останній інстанції.

 Значно активізувалось  вивчення історії економічної  думки України. З початку 90-х  років вийшло у світ близько  двох десятків монографій з  цієї проблематики, які заповнили  деякі “білі плями” у вітчизняній  економічній науці, підняли нові актуальні теми. Згідно з моделлю розвитку науки Т. Куна зміна парадигми в результаті наукової революції не обов’язково означає цілковиту відмову від попередніх знань 
 
 
 
 
 
 
 

1. Передумови формування  нової науки

     У XVII ст. виникли необхідні соціальні, технічні та теоретичні передумови становлення як науково-технічного знання, зокрема, так і всієї науки в сучасному її розумінні. XVI ст. відкрило період розвитку суспільства, що характеризувався піднесенням матеріального виробництва та економічних відносин від ремесла до промисловості у формі мануфактури. XVII ст. для більшості європейських держав було століттям перемоги нових економічних — капіталістичних — відносин.

     Наукова революція на першому етапі свого  розгортання спричинила промисловий  підйом кінця XVI ст. — початку XVII ст., який, в свою чергу, був необхідним для наступного етапу наукової революції XVII ст. Через обмеженість ресурсів, які задовольняли економіку середньовіччя велися інтенсивні пошуки нових ресурсів і нових технічних прийомів. Цілеспрямований пошук і розробка двигунів визначали нову тенденцію в розвитку техніки і механіки. Річ у тім, що мануфактури, які розвивалися, потребували все більших витрат енергії для роботи агрегатів і механізмів. Для того щоб підтримувати роботу верстата, вже було недостатньо мускульної сили робітника, а потрібен був досить сильний двигун. Таким став водяний двигун.

     Бурхлива  винахідницька діяльність стала  визначальною особливістю історичного  періоду, що розглядається. Внаслідок  того, що розвиток суспільного виробництва узаконив прибуток, змінилося суспільне ставлення до всього нового. З'явилася можливість "купівлі-продажу" наукових ідей та технічних знахідок. Кінець XVI ст. — початок XVII ст. був часом появи перших "продавців"-прожектерів, що згодом отримали назву винахідників. Вони не лише розповідали про чудові машини, а й створювали їх за певну винагороду. Винахідництво виходило за межі потреб виробництва своєї епохи і давало поштовх для розвитку нових галузей техніки. Завдання технічного прогресу вирішувались не лише силами винахідників, а й при активній участі вчених, багато з яких були одночасно інженерами і конструкторами.

     Участь  у розв'язанні практичних технічних  проблем збагачувала вчених новим  досвідом, завдяки якому було створено нові підходи в науковому пізнанні, зокрема — використання приладів. Створення приладів як одного з засобів розвитку наукового пізнання залежало від рівня технічної озброєності суспільства. Кінець XVI — початок XVII ст. — час створення мікроскопа, що дає великий поштовх пізнанню невидимого досі світу живих організмів — мікробів. На початку XVII ст. створені підзорна труба та телескоп, а вже у другій половиш цього століття голландські оптики впроваджують торгівлю ними. Близько середини XVII ст. був створений інструмент для вимірювання атмосферного тиску — барометр тощо. Впровадження технічних засобів у сферу наукового пізнання надало йому нового характера, спричинило виникнення експерименту як провідного методу. Слід зазначити, що матеріальне оснащення нової епохи було ще найпростішим. Лише телескопи мали великі розміри та багато коштували. Усе інше обладнання — реторти, ваги, мікроскопи, деякі інструменти для анатомування, термометри, барометри та інші пристрої — складало головний інструментарій величних відкриттів у всіх галузях науки.

     Виникнення  експериментального наукового пізнання стає найзначнішою подією наукової революції XVI—XVII ст. Воно було уможливлено принциповою  зміною статусу механіки в пізньому середньовіччі. До певного часу (XIV ст.) технічні пристрої, прилади тощо сприймались як мистецтво омани, "чудо", а не як засіб пізнання, аргумент у науковій дискусії. Але згодом з'являється теоретична світоглядна основа для розгляду винайдених людиною пристроїв не як сторонніх, чужорідних природі, а як однорідних, тотожних їй. Тому з"явилася можливість бачити в експерименті засіб пізнання природи.

     Важливою  передумовою експериментального наукового  пізнання було створення необхідних умов для точного вимірювання. У  науці аж до епохи Відродження  вважалося неможливим будь-яке точне вимірювання. Згодом наукове пізнання виступає як практичне конструювання об'єкта, тобто власне експеримент, у якому суб'єкт завжди активний. Експерименти XVII ст. мали довести раціональний причинний зв'язок між причиною та наслідком. Прямим шляхом цей зв'язок доводився механічними дослідами, побіжно — оптичними, хімічними, фізичними. В основі експерименту природознавства XVII—XVIII ст. була. думка про механічний причинний зв'язок між явищами.

     Отже, не сам експеримент означав початок  нової епохи в природознавстві, а особливості експерименту, не знайомі минулому та пов'язані з механічним характером тієї картини світу, що перевірялась, формувалась, розвивалась і ускладнювалась за допомогою експерименту Ще одна відмінність полягала в тому, що ідеалом науки стала концепція природи, яка пояснювала всю сукупність явищ лише рухом і взаємодією тіл.

     З XVII ст. і аж до першої половини XIX ст. наука пояснювала будь-яке явище  за допомогою уявлень про деякі  невагомі матерії. Наприклад, про ефір, теплород. Цей спосіб узятий з механіки.

     Закріплення в університетах природничо-наукових дисциплін і збільшення їх числа  сприяло посиленню тенденцій  до політехнізації навчання оскільки до змісту природничих наук тоді входили  і прикладні знання. У XVII ст. у  Європі не було спеціально організованих інститутів, які б мали розробляти та практично застосовувати наукові знання про техніку. Підготовка технічних кадрів стримувалась позицією університетів, які тривалий час зберігали прихильність до середньовічної системи навчання. Спеціалізовані технічні школи ще тільки формувалися.

     Наукова діяльність, що вже набула систематичного характеру, вимагала нових умов фінансування досліджень. Їх реалізація здійснена  шляхом створення особливого наукового  закладу — Академії. На відміну  від академій попереднього періоду, що мали переважно гуманітарну спрямованість, головним напрямком діяльності стають природничо-наукові дослідження. Академії виникають : у Римі (1603 р. — Товариство вчених, Академія Лікеїв); Флоренції (1657 р. — Академія дослідів); Лондоні (1660 р.- Лондонське королівське товариство для розвитку знань (майбутня Британської академії наук); Парижі (1666 р.- Академія наук); Берліні -(1700 р. — наукове товариство, в майбутньому Академія наук); Києві (1701 р. — Києво-Могилянська академія (братство)); Петербурзі (1725 р. — Російсько-ІІетербурзька академія наук) тощо. Нові академії стали основною формою організації науки.

     Починаючи з XVII ст. наука набирає рис соціального  інституту, що створювався на периферії  основних соціальних інститутів. Цей процес інституалізації науки, що завершився в XIX ст., відбувався включенням наукових закладів до системи політичних інститутів за умов надання наукою гарантій про невтручання в справи (держави, церкви) виховання людини. Ці гарантії були закладені в статути академій, товариств тощо. Так, заснування Лондонського королівського товариства та Академії наук у Парижі поклало початок інститутам, що визначали наукові норми та здійснювали соціальний контроль за їх виконанням. Зі свого боку, держава та суспільство брали на себе витрати на забезпечення наукових досліджень, підготовку кадрів, відродження наукових інститутів тощо. Включення науки в політичну структуру суспільства давало їй політичну протекцію, а вченим — престиж.

     Науковий  рух XVII ст. уже певною мірою перебував під впливом соціальних цінностей. Він передбачав таку соціальну структуру науки, в межах якої наукова діяльність хоча б нормативне відповідала вимогам суспільного, морального прогресу, освіти. Завдяки інституалізації науки її діяльність була підпорядкована традиціям спеціалізованої системи освіти. Внаслідок цього виникли наукові інститути, діяльність яких була зосереджена на наукових дослідженнях і врешті-решт спричинила виникнення уявлень про так звану чисту науку. Історично інстатуалізація науки спричинила формування особливого типу знання про світ, яке не мало "соціального виміру".  

2. Галілео Галілей  як творець нового  природознавства

     У пошуках причин руху фізика була єдина, але різними були шляхи цього  пошуку. Схоластика шукала "силу діючу" як субстанцію, що діє своїми якостями. Розвиток теоретичного змісту фізичних знань був пов"язаний з поступовою зміною змісту понять "тіло", "рух", "матерія" тощо перипатетичної фізики. У XV ст. виникла так звана "фізика імпетусу" (імпульсу), а наприкінці наступного століття вона стає широко відомою. Ідея рушійної сили в механіці, що пізніше дістала латинську назву impetus, пов"зана з ім"ям Іоанна Філопона (кінець V - початок VI ст.). Представником фізики імпетусу був Джованні Бенедетті, його цікавило питання про причини збільшення швидкості тіл, що падають, він ближче за всіх підійшов до відкриття закону інерції. Поняття імпетусу було введено у фізику для пояснення метального руху і розумілося як збережена сила, яку надає двигун кинутому тілу і яка рухає його впродовж деякого часу. Величина імпетусу пропорційна швидкості, з якою двигун рухає тіло в момент кидання, та масі кинутого тіла. У фізиці цього періоду імпетус розглядався як певний вид якості, подібний, наприклад до теплоти: подібно до того, як нагріте тіло поступово охолоджується і втрачає теплоту, кинуте тіло в міру руху витрачає наданий йому імпульс (імпетус). Цей імпульс витрачається на подолання інертності тіла - його тенденції до спокою. Отже інерція тіла у фізиці імпетусу є те, що сприяє припиненню руху, тобто витраченню імпетусу. Спочатку поняття імпетусу вживалося для пояснення вимушеного руху. Але поступово його стали застосовувати також для пояснення вільного падіння тіл, тобто природного руху. Фізика імпетусу впритул підійшла до відкриття закону інерції.