Націоналізм

ВСТУП

У ХІХ ст. французький вчений Дестю де Трасі (1754-1836) вперше ввів у обіг поняття "ідеологія" у своїй роботі "Елементи ідеології", як визначення напряму філософської науки. Він тлумачив ідеологію, як науку про людське мислення та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі, політики. З часів Великої Французької революції ідеологію розглядають як реальну силу, яка відіграє важливу роль у житті людини і суспільства. Це питання активно вивчалося багатьма вченими, серед яких були К. Маркс та Ф. Енгельс, німецький філософ Ф.Ніцше, його співвітчизник філософ та соціолог К. Маннгейм, американські теоретики Л. Саджет та Ф. Уоткис, неомакіавелісти Р. Моска, Р. Міхельс та В. Парето, прихильники концепції "деіделогізації" Р. Арон, С.Ліпсет, німецький політолог У.Матц, Ю.Хабер, Л.Альтуссер та багато інших. ¹

Американські політологи Т. Бол і Р. Деґґер запропонували таку дефініцію: “ідеологія – це достатньо узгоджена і вичерпна сукупність ідей, яка пояснює і оцінює соціальні умови, допомагає людям зрозуміти їхнє місце у суспільстві та забезпечує програму соціальної та політичної активності”. Крім того, Бол і Деґґер встановили чотири головні функції ідеології – пояснювальну (інтерпретує навколишню дійсність), оцінну (оцінює соціальну ситуацію та пропонує шляхи вирішення проблем), орієнтаційну (забезпечує своїх послідовників інтерпретацією їхнього місця у суспільстві та відповідною ідентичністю) і програмну (пропонує програму суспільно-політичних дій), які усі разом мали б складати ще й критерій на право певній сукупності ідей називатись ідеологією. І справді, цей критерій дозволив авторам відкинути багато понять як таких, що не позначають ідеологію – наприклад, “тероризм” (котрий є специфічною стратегією або засобом досягнення політичних цілей) і навіть “демократія” (що є ідеалом суспільного устрою). Але цей підхід виявився безсилий у випадку націоналізму. Хоч Т. Болл і Р. Деґґер відчували відмінність цього феномену від “загальновизнаних” ідеологій, а націоналізм не зовсім вписувався у концепцію їхньої праці, його (поряд із анархізмом) потрактували як якесь “особливе” явище. Найперспективніший шлях до вирішення цієї проблеми у 1929 р. накреслив К. Мангайм. У своїй праці “Ідеологія і утопія” німецький соціолог започаткував поділ ідеологій на загальні (тотальні) та окремі (обмежені). Якщо окремі ідеології є певною сукупністю поглядів та ідей, що використовуються у певній ситуації, скажімо, в політичному протистоянні – в інтересах якоїсь партії чи групи людей, то загальні є системою ментальних засад, якою послуговується у повсякденному житті велика, соціально структурована група людей або ж навіть ціла історична епоха. Тотальна ідеологія, таким чином, становить цілісний світогляд, що діє передусім на гносеологічному і онтологічному рівнях життєдіяльності спільноти, і неодмінно присутній у кожного з членів цієї групи. У цьому значенні ідеологія – це систематизована сукупність ідей, поглядів на світ і суспільне життя, а також цінностей, норм і цілей, якими керується окрема група. Ідеології-світогляди призначені об’єднувати великі групи людей насамперед на базовому світоглядному рівні – відносно найвагоміших принципів та цінностей колективної свідомості, причому роблять це на далекосяжну перспективу. Вони відрізняються від політичних ідеологій, які виступають радше засобом об’єднання задля здійснення конкретних політичних дій та досягнення політичних цілей.²

У підсумку історичного  розвитку та довготривалого вивчення явища ідеології, постійного розширення вченими бачення його сутності, концепцій та механізмів, сформувалось сучасне визначення ідеології, яке є визнаним більшістю учених усього світу: ідеологія - це окрема систематизована сукупність ідейних поглядів, уявлень, що захищає прагнення, інтереси та цілі тієї чи іншої соціальної групи.

Кожна соціальна група  має свою ідеологію, спрямовану на захист саме її інтересів. Тому у кожному  суспільстві спостерігається ідеологічний плюралізм, що деколи має свій розвиток у ідеологічній протидії. Ідеологія пануючої соціальної групи або прошарку  стає домінантною у суспільстві. Для пануючої верстви вона є методом оволодіння масовою свідомістю населення, спрямування його у суспільному житті. Ідеологія підтримує позитивний імідж здійснюваної політики, надає їй зовнішньої відповідності інтересам та прагненням народу в цілому або його окремих частин. Не рідкість, що вона на догоду тому, кого захищає висвітлює явища та процеси упереджено, однобічно, або й взагалі фальсифікує їх.³

Вона спрямована на формування свідомості, що є сукупністю знань про оточуючий світ – закони, явища, процеси, тенденції соціального життя - і характеризується ступенем проникнення до них, розуміння оточуючого, та прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів тієї чи іншої соціальної чи національної групи, або на базі сформованих цінностей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні прошарки населення. Розвиток суспільної свідомості впливає на формування самовизначення людини, що є розумінням свого місця у світі, в системі суспільних відносин, визначенням своїх потреб та інтересів.Щоб досягти мети ідеологічної діяльності потрібно безупинно працювати над підвищенням рівня соціальної орієнтації населення – розумінням оточуючого становища, аналізу соціальні явища та, згідно з цим, визначення цілей, напряму та характеру діяльності. Соціальна орієнтація є постійно змінною інформаційною моделлю дійсності, діяльність якої безпосередньо залежить від змін у навколишньому світі. Соціалізація починається з «подання» аудиторії фактів сьогочасної дійсності, з формування системи світогляду – призми, крізь яку людини бачить світ, приймає життєво важливі рішення, визначає лінію своєї поведінки. Це сприяє появі ясного уявлення того, що потрібно зробити у певній ситуації, щоб зробити крок уперед задля досягнення суспільних ідеалів.

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕОЛОГІЯ: СУТЬ І СТРУКТУРА

Політика та ідеологія  тісно пов’язані між собою, вони є складовою усіх сфер суспільного  життя. Політика засновується на певній ідеї, на прагненні з її допомогою  керувати, спрямовувати та контролювати діяльність великої кількості людей. Тому політика завжди ґрунтується на ідеології.

Вчені особливо вирізняють політичну ідеологію, що являє собою  стрижень ідеологічної культури, політичної свідомості індивідуального та колективно-соціального  суб’єктів. Політична ідеологія – це особлива доктрина тієї чи іншої групи осіб, що є базою для визначення їх цілей та інтересів, захищає їх, виправдовує прагнення до влади, та є методом підкорення суспільного мислення окремим ідеям, і тому передбачає ту чи іншу стратегію політичних дій. Особливими ж рисами політичної ідеології, що відрізняють її від інших форм політичної свідомості є:

– намагання здобути глобальний характер та домінуюче положення.

– змога встановлювати норми та правила здійснення діяльності та поведінки.

Коріння політичної ідеології полягає у потребі суспільства в узгодженні інтересів різних соціальних груп та класів, проведенні колективної діяльності, спільному вирішенні особливо значущих державних питань, впливу на її політику.

Офіційно державною  ідеологією стає ідеологія економічно і політично пануючого класу. На державному рівні розробкою політичної ідеології займається специфічний прошарок людей – інтелектуальні представники різноманітних політичних угрупувань, соціальних груп та в цілому народу країни. Практично ж закріплення основних ідей, принципів та вимог, як на рівні індивідуальної поведінки людини так  і на рівні діяльності інститутів влади, відбувається шляхом впливу на психологічний настрій громадян.

У формуванні політичного  життя будь-якого суспільства величезну роль відіграє такий суб’єкт політики, як нація - (від лат. "народ") – історичне, динамічне співтовариство громадян, що організоване на політичній чи етнічній основі та, як правило, має власну територію, спільні інтереси, прагненням бути єдиним цілим, національну культуру та мову, усвідомлення спільного минулого, сьогодення та майбутнього, власну самобутність та спільну назву.

В. Лісовий справедливо  пропонує розрізняти ідеологію націоналізму як ідеологію нації (у нього –  національної держави) від ідеології націоналізму як особливої політичної ідеології. “Якщо націоналізм розуміється як особлива політична ідеологія, яка виразно відокремлює себе від інших політичних ідеологій […], то можна прийти до висновку, що націоналізм виник у XIX ст. (як вважає Кедурі). […] Методологічно кращим є підхід, коли націоналізмом вважається ідеологія, спрямована на утвердження націй та національних держав. […] Такий націоналізм не з’явився як особлива політична ідеологія, що конкурувала з лібералізмом та консерватизмом”. Націоналізм як ідеологія усієї нації є своєрідною “рамковою” ідеологією, “ідеологією-каркасом”, яка може залучати цілу низку, на перший погляд, “чужорідних” для нього теоретичних схем, як от лібералізму, консерватизму, соціалізму, комунізму чи навіть глобалізму.⁴

Усвідомлення реальності існування нації-соціуму, а не лише нації-концепту, для чого аргументувалося вище, має вирішальне значення для розуміння націоналізму. У своєму узагальненому значенні націоналізм трактується насамперед як національна ідеологія, тобто ідеологія, що є певною світоглядною системою нації. Попри універсальність самого націоналізму, практична вираженість цієї ідеології завжди була оригінальною, притаманною якійсь певній нації – відповідаючи її світоглядним (у тому числі етичним і політичним) конструкціям. Тому не дивно, що пошуки універсальних ідеологів націоналізму досі не принесли якихось вагомих результатів: кожна нація мала свого Руссо, Ліста, Мадзіні, які навмисне, а часом й несвідомо, карбуючи рідний для них націоналізм відповідно до вимог актуальної історичної епохи та існуючого набору інтелектуальних засобів, навряд чи зважали на аналітичну цінність своїх концепцій як таких. Зрештою, невигадлива простота націоналізму як ідеології, можливо, є однією з причин його надзвичайної популярності та сили. Взаємопов’язаність, навіть нероздільність, нації та націоналізму в цьому випадку більш ніж очевидна: нація є не лише ідеалом, головною цінністю відповідної ідеології, а й безпосереднім творцем цієї ідеології; націоналізм же виступає, насамперед, як інструмент досягнення цілей нації.

Країни, що перебувають  у процесі пошуку свого етнонаціонального  виміру потребують доцільного використання політичних засобів та механізмів забезпечення консолідації народної думки та діяльності на засадах національної ідеї та інтересів. Одним з найефективніших методів вирішення цього питання є використання національної ідеології. Саме цим, наприклад, пояснюється її бум в кінці ХІХ - першої половини ХХ століть у Західній Європі, закономірним продовженням якого у наш час є процес євроінтеграції та діяльність такої міжнародної організації як Європейська Співдружність. Ще одним яскравим прикладом є активізація національної ідеології у політичному житті країн колишньої СРСР у зв’язку із здобуттям ними незалежності, у контексті якої постає необхідність вибору шляхів майбутнього розвитку, вирішення питання самовизначення націй на світовій арені та пошук його оптимальних форм.⁵

Основні цілі національної ідеології поділяються на:

– зовнішні – розширення геополітичного простору існування окремої нації, розширення міжнаціональних контактів і т.д.

– внутрішні – захист власної території, національного суверенітету, культури від зовнішньої експансії і т.п.⁶

Важливо зазначити, що національна  ідеологія не обов’язково є джерелом міжнародної  ворожнечі, а згодом і конфліктів. А у разі розумного використання може стати не тільки ефективним засобом захисту національних інтересів, непов’язаного з посиленням напруги між країнами, але й важливим консолідаційним стимулом, так як наприклад це відбувається у країнах Східної Європи.

Вона сприяє формуванню і координуванню  відносин між державою та нацією за певними принципами, впливає на здійснення  соціально-економічних, політичних та інших державних програм спрямованих  на розвиток суспільства, на активізацію політичної активності громадянина, є стимулом для зростання національної самосвідомості, поглиблення почуття національної гордості, корегує соціальну поведінку та вибір людини. Завдяки цьому, вона стає засобом згуртування єдиної нації, чинником налагодження стосунків між різними етнічними, національними, соціальними групами людей та державою.

Франко зазначав, що "Усякий ідеал  – це синтез бажань, потреб та змагань… Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця широких кіл людей. Вести тих людей до найбільших зусиль. До найтяжчих жертв. Додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіння…". Підкреслюючи своїми словами необхідність практичної політичної діяльності у справі реалізації національної ідеї, тому ідеологія виступає своєрідним каталізатором політичного руху країни.⁷

Національна ідеологія  є одною з найголовніших засад  формування національної свідомості громадянина  держави, складання та укріплення у  свідомості народу своєї національно-державної  ідентичності.

Стрижневим елементом національної ідеології є національна ідея (ідеал). Національна ідея відображає глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних настанов нації, визначає напрямок мислення народу, його здатність відчувати і діяти співзвучно національним інтересам. Проявляючись як своєрідний духовний склад народу, його менталітет, формуючись під впливом традицій, культури, соціальних структур, усього історичного середовища національного буття людини, і водночас впливаючи на них, національна ідея стає джерелом культурно-історичної динаміки нації, визначальним чинником її політичного життя. Національна ідея як найбільш проста і доступна форма суспільного об'єднання людей самоутверджує націю, забезпечуючи їй єдність, свободу та незалежність. Зростання соціальної ролі національної ідеї пояснюється секуляризацією сучасного життя, розширенням демократії, відродженням духовності і культури нації.

Можна виділити декілька аспектів національної ідеї. В загальному плані національна ідея – це духовна першооснова, джерело особистісного розвитку людини; соціально-психологічний механізм інтеграції соціальних груп; джерело суспільного поступу того чи іншого етносу, його державотворчої енергії. Це теорія і практика життя народу за період його національно-визвольних змагань, історія його існування. Для світового українства такою ідеєю є розбудова самостійної, соборної та незалежної Української держави.