Нацистська влада на Україні

      Війна поставила українців перед  проблемою: як найкраще використати  своє по суті без виграшне  становище? Для пересічної людини  везінням було вже збереження власного життя. Мета (чи скоріше головоломка) українських організацій та їхніх провідників на окупованих німцями територіях полягала в обороні українських інтересів як від нацистських, так і від дедалі сильнішого СРСР. Деякі українські діячі вирішили стати на бік однієї тоталітарної системи (незважаючи на глибоку відразу до неї), аби тільки протистояти іншій. Оскільки СРСР являв собою більшу й тривалішу загрозу, майже всі українські організації у Третьому рейху в той чи інший час співпрацювали з німцями, хоч завжди в обмежених масштабах та із суто тактичних міркувань. Як народ без власної держави, українці діяли з позиції слабшої сторони й не могли формувати політику чи впливати на події. Тому співпраця українців із німцями мала незначні масштаби порівняно з союзниками Німеччини. І нарешті, хоч серед українців і траплялися опортуністи, антисеміти, ідеологічні фанатики, не існує доказів того, що у процентному відношенні їх було більше, ніж серед інших народів.

    На  індивідуальному рівні співробітництво з німцями звичайно зводилося до участі в органах місцевої влади чи контрольованої німцями допоміжної поліції. Це робилося з різних мотивів на Західній Україні, де до війни поляки не допускали українців навіть до найдрібніших адміністративних посад, основним мотивом не рідко виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу й узяти реванш над ненависними суперниками. Як завжди важливою причиною була потреба знайти собі роботу чи задовольнити особисті амбіції. Найбільш сумнозвісною формою співпраці була служба у концентраційних таборах. Обов’язки охоронців не змінно виконували радянські військовополонені, які опинялися перед тяжким вибором: або погодитися на таку роботу, або загинути в таборах.

    При тому, що українці займали в нацистському апараті найнижчі посади, та при монополії СС у проведені акцій екстермінації євреїв участь українців у цих бойнях не була ні широко масштабною, ні вирішальною. Якщо таке й траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гетто. 3 другого боку, багато українців допомагали євреям, ризикуючи власним життям. Визначним прикладом у цьому був митрополит Андрій Шептицький, який не лише дав притулок у своїх монастирях сотням євреїв, а й використовував свої проповіді, щоб відкрито засуджувати винищення їx нацистами.

    Опріч безплідної інтерлюдії між ОУН i німцями  в перші дні війни, найважливішим випадком тимчасового збігу інтеpeciв українців і окупантів на організаційному рівні стало створення добровільної девізії СС «Галичина». На весні 1943р. після приголомшливої поразки німців під Сталінградом нацистські власті прийшли до запізнілого рішення набрати до своєї армії ненімецьких жителів східних територій. Відтак губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією підтримати створення в німецькій армії української девізії. Після тривалих переговорів i попри незгоду ОУН-Б Кубійович та його співробітники погодилися. Безпосередньою причиною створення такої девізії була надія на те що це поліпшить ставлення німців до українців. Великий вплив на рішення УЦК справили також уроки подій 1917 - 1920 рр., оскільки Кубійович зі своїми колегами, а також сам митрополит Шептицький були переконані в тому, що відсутність добре вишколеної армії, зокрема, не дала змоги українцям створити свого часу власну державу. Усвідомлюючи можливість поразки Німеччини, вон6и твердо вирішили цього разу не допустити, щоб у хаосі подій українці зненацька опинилися без регулярних збройних сил.

    На  переговорах про створення девізії УЦК наполягав, щоб ця частина боролася лише проти більшовизму. За вказівкою Гіммлера Вехтер зажадав, аби все вище командування дивізій склали німці, а сама вона, щоб не дратувати фюрера, називалася не українською, а галицькою. Коли у червні 1943 р. УЦК оголосив набір добровольців, на заклик відгукнулися понад 82 тис. чоловік, i 13 тис. із них згодом стали німцями «Галичини».

    Слід наголосити, що у переважаючій більшості добровольці керувалися суто патріотичними почуттями i щиро вірили в те, що творять підвалини майбутньої української армії.

       Крім бійців галицької девізії,  в армії Гітлера служили і  інші українці. Серед майже мільйона  колишніх радянських громадян, котрі  носили у 1944р. німецьку форму,  було близько 220 тис. українців  (решту складали переважно росіяни). Щоб осмислити ці цифри у ширшому контексті, слід узяти до уваги, що майже 2 млн. українців воювали по радянський бік, а багато перебувало у польській, румунській, угорській, чеській, американській та канадській арміях. Такою була доля народу без держави.   
 
 
 
 
 
 
 
 

    Список  використаної літератури:

    1. Субтельний Орест - Україна: історія  / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука;

        Вст. ст. С. В. Кульчицького. - 3-те  вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1993.                         

         720с.: іл.

    2. Історія України - Губарев В.К.

    3. Котляр М., Кульчицький С. - Довідник з історії України, - К.:Україна, 1996.