Нацистська влада на Україні

    Спеціалізована  школа № 25 
 

    Реферат з Історії України

    на  тему:

                                                                  Виконали:                                                                                              Учениці 11 класу                                                                                                       Васлоян Олена                                                                                                        Неділько Марія                                                       Перевірив:                                        Орєхов С.С. 

    м. Мелітополь 2006 р.

    Нацистська  влада на Україні.

    На  думку Александера Делліна та інших істориків другої світової війни, «з ycix східних територій захоплених Третім рейхом, найважливішою, без сумніву, була Україна. Вона являла собою найбільшу радянську республіку, цілком окуповану німцями, i як джерело продуктів та робочої сили немала co6i рівних». Вирішуючи, як розпорядитися цим цінним трофеєм, нацистське керівництво розглядало два основних варіанти. Перший, найчастіше пов’язаний з провідним нацистським ідеологом Альфредом Розенбергом, зводився до того, щоб здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини. Інший варіант, до якого схилялася більшість нацистської iєpapxiї, цілком нехтував інтересами українців i передбачав їх нещадну експлуатацію на користь нацистської імперії.

    Спочатку  виглядало на те, що Розенберг, як єдиний член нацистського керівництва, безпосередньо знайомий зі Східною Європою, стане тим, хто формуватиме нацистську політику на новозахоплених землях. Це враження посилилося після його призначення на посаду голови Міністерства окупованих східних територій. Розенберг розумів прагнення позбавлених державності народів регіону (від чого він не переставав бути прибічником їx економічної експлуатації Німеччиною). Його відоме переконання в тому, що Росію як багатонаціональну імперію треба перш за все розчленувати, давало підстави українським інтегральним націоналістам сподіватися на порозуміння з нацистами. Але інтегральні націоналісти не знали, що Гітлер був невисокої думки про теорії Розенберга взагалі та його плани стосовно України зокрема.

    Згідно  з расовою доктриною нацистів yci слов'яни були людьми другого сорту (Untermenschen), i їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій paci. Гітлер i більшість його товаришів по партії вважали Україну об'єктом розширення німецького «життєвого простору» (Lebеnsraum), а українців — майбутніми рабами німецьких колоністів. Перші перемоги утвердили Гітлера

    в тому, що йти на поступки українцям немає потреби. Тому коли настав час призначення нацистського правителя України, Гітлер вибрав Epixa Koxa — адміністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Про реакцію Коха на отримане призначення свідчить промова, звернена до його штабу після приїзду на Україну у вересні 1941 р.: «Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено райхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України Вcix товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття i власність укpaїнців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення». 3 іншої нагоди він ось як підкреслював свою відразу до українців: «Якщо мені трапиться українець, достойний зі мною сидіти за одним столом, я муситиму наказати, щоб його розстріляли». Ця людина більш, ніж хто інший, спричинилася до того, щоб настроїти українців проти німців.

    Незабаром ставлення німців до українців знайшло своє подальше втілення. У cepпнi 1941 р., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер наказав розбити Україну на окремі адміністративні однииці. Найбільша з ниx, під назвою Райхскомісаріат Україна, що обіймала Правобережжя i більшу частину Лівобережжя, була передана до рук Коха. Кох відмовився встановити свою «столицю у традиційному центрі України Києві й натомість вибрав невелике провінційне волинське мicтo Рівне. Замість того щоб приєднати Галичину до решти України, німці пере-творили її на один із районів Генерального губернаторства Польщі, що викликало глибоке обурення українського населення краю. Буковина и частина Південно-Східної України, включаючи Одесу, були передані союзникові Німеччини Румунії й стали називатися Трансністрією. Нарешті, наближені до лінії фронту cxiдні землі в околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії. Ці  дії з усією ясністю свідчили про переконаність нацистського керівництва в тому, що «України не icнує... це всього-на-всього географічне поняття».

    Структура i чисельність німецької цивільної адміністрації на Україні не лишали сумнівів щодо намірів зберегти за собою цілковитий контроль. Сюди було виряджено велику кількість чиновників. Але оскільки Україна була однією з останніх завойованих країн, то на неї припали лише покидьки німецького чиновництва. Тому пихатість німців нерідко поєднувалася з невмілістю. Непорушним принципом нацистських властей стало те, що на всі важливі адміністративні та господарські посади аж до повітового рівня призначали німців. Українцям дозволялося займати лише найнижчі адміністративні посади, такі як сільський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай.

    Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення до євреїв i військовополонених. Позаяк радянський уряд не доклав особливих зусиль, щоб евакуювати єврейське населення України (й замовчував факт його переслідування), більшість євреїв потрапила до рук нацистів, які утворили на Україні 50 гетто и понад 180 великих концентраційних таборів. За кілька місяців окупації нацисти, и насамперед винищувальні групи СС (Еinsatzgruppen), замордували приблизно 850 тис євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловік.

         Майже таким же нелюдським було ставлення нацистів до радянських військовополонених. У перші шість місяців війни у полон здалися мільйони червоноармійців, багато з них робили це свідомо. Впевнені в перемозі, поспішаючи ліквідувати «надлишок» слов’ян, нацистські власті позганяли полонених в оточені колючим дротом табори, де вони без даху над головою вмирали від холоду, голоду та хвороб. Нерідко вони просто страчували захоплених солдатів. Як наслідок, до кінця війни з 5,8 млн. радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн., із них майже 1,3 млн. на Україні. Таке ставлення до полонених було не лише варварством,  а й незавбачливістю. Коли до червоноармійців по інший бік фронту долетіли звістки про сумну долю товаришів, їхній опір посилився, а втрати німців зросли.  У серпні - вересні 1941 р. німці стали проводити заходи, що глибоко позначилися на всьому населенні України. Ігноруючи поради Розенберга та його штабу, Кох вирішив, що найефективніше експлуатувати сільське    господарство України(а це було його

                               Відправка українських жінок на примусову

                                                   працю до Німеччини

 
головним  завданням) можна шляхом збереження колгоспів - хоч цього разу під контролем німців, у зміненій формі та під іншою назвою. Так українських селян швидко змусили відкинути надію на те, що новий режим ліквідує колгоспи. Кох зменшив прибутки селяні   зажадав, щоб вони працювали від світанку до смерку. Така скажена експлуатація допомагає пояснити той факт, що 85% усьогопостачанняНімеччинипродуктамизокупованих радянських територій вивозилася з України. Антинімецькі настрої ще більше посилилися, коли нацисти вирішили використати Україну не лише як головного постачальника продуктів, а й як джерело робочої сили для недостатньо забезпечених робітниками промисловості та сільського господарства Німеччини. Спочатку українці самі їхали працювати до Третього рейху, рятуючись від скрутних умов на батьківщині або щось набути якоїсь спеціальності. Проте коли стало відомо про жорстоку трудову дисципліну, презирливе ставлення до робітників зі сходу (Ostarbeitеr), сміхотворно мізерні заробітки, люди всіма можливими засобами почали уникати цього. Із початку 1942 року поліція Коха була вимушена проводити масові облави, хапаючи українську молодь на базарах, при виході з церков чи кінотеатрів, щоб відправити її до Німеччини. Про «перевагу», яка надавалася українцям у трудовій мобілізації до Німеччини, свідчить те, що з 2,8 млн. остарбайтерів наприкінці війни 2,3 млн. походили з України.                                                                          Страхітлива жорстокість нацистської влади проявлялася також у ставленні до міського населення та інтелігенції. Кох різко обмежив надходження продуктів харчування в міста, стверджуючи, що українські міські центри непотрібні. У майбутньому німці планували перетворити Україну на цілком аграрну країну, а в даний момент Німеччині самій були потрібні ті продукти, що їх споживали українські міські мешканці. В результаті голод став звичайним явищем, а багато з жителів міст були змушені перебиратися на село. Київ, наприклад, втратив близько 60% жителів. У Харкові, населення якого під час приходу німців налічувало 700 тис., за всю війну для роботи в Німеччині було вивезено 120 тис. мешканців, 30 тис. розстріляно й 80 тис. померли з голоду.

    В цій ситуації освітні можливості населення Рейхскомісаріату України були вкрай обмеженими. Шеф СС Генріх Гіммлер запропонував «знищити більшу частину української інтелігенції». Кох вважав, що трьох класів початкової школи для українців більш ніж достатньо. Він пішов ще далі, почавши згортати систему медичного обслуговування, щоб підірвати «біологічні сили українців». Для підкреслення вищості німців і расової неповноцінності українців було запроваджено крамниці, ресторани, місця у трамваї тощо, призначені виключено для німців.

    Аби осягнути нацистське правління на Україні  у належній перспективі, необхідно  усвідомити те, що саме в Рейхскомісаріаті України нацистський режим набрав своїх більш екстремальних форм. Хоч подібні умови існували в  інших областях окупованої німцями  України, ці регіони водночас мали відмінності в адміністративному устрої. Зокрема в Галичині, яка стала частиною Генерал-губернаторства Польщі, німецькі власті поводили себе не так жорстоко, як у східних регіонах. Щоправда, й тут проводилося багато таких ненависних заходів, як вивіз на роботу, експропріація продуктів на селі, напівголодне існування міст. Та на відміну від співвітчизників на Сході галичанам дозволили утворити у Львові представницький орган - Український земельний комітет. Цей комітет, який очолив Кость Паньківський, у 1942 р. перейшов у підпорядкування Українського Центрального Комітету Кубійчовича у Кракові.

    Щоб захистити українське населення  від репресій, розширений УЦК намагався  уникати  конфронтації з нацистами, зосередившись на посиленні української присутності в містах та на розвитку продуктивних сил. Проте при потребі УЦК завзято відстоював українські інтереси. Так, коли в результаті нацистської акції в лютому 1943 р. з лиця землі було стерто кілька україн7ськів сіл, голова УЦК В. Кубійович заявив сміливий протест нацистським властям, кинувши Франку такі слова: «Знищівши євреїв, тепер беруться винищувати українців». Інша перевага, якою користувалися українці в Генерал - губернаторстві, полягала в наявності широкої системи початкової, середньої та професійної освіти. Вони також мали змогу в обмежених масштабах організовувати кооперативи та вести культурну діяльність, як уже стало правилом, німці монополізували в Галичині всі ключові адміністративні посади. Але в місцевому управлінні українцям звичайно віддавалась перевага перед поляками. Така політика, на велике задоволення німців далі погіршувала й без того складні стосунки між двома громадами.

    У східних районах України, що залишалися під юрисдикцією військових, ситуація була подібна до становища у Рейхскомісаріаті України, за винятком того, що тут поліцейський терор не був таким всеохоплюючим і допускалося існування деяких українських цивільних організацій, зокрема організації під керівництвом В. Доленка у Харкові. Порівняно з німецькою румунська окупація Південно - західної України(Трансністрії) була ліберальнішою. Румуну самі не знищували євреїв (а передавали їх нацистам), стримувалися від застосування широкого політичного терору й дозволяли вільно торгувати. Але вони енергійно придушували всякі прояви українського націоналізму, заборонили українські публікації та, як правило, сприяли проросійським угрупованням.

    Будинок-музей  В.Г. Короленка в  Полтаві, зруйнований  фашистськими загарбниками. 1943 рік. 

    Політика  нацистів на Україні була жорстокою  й необачною. Рідко коли окупаційна держава так швидко й невідворотно настроювала проти себе спочатку доброзичливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти на Україні. Завжди лишатиметься загадкою те, до якої міри нацисти дозволили своїй теорії расової вищості затьмарити сприйняття політичних реалій. У деяких високопоставлених урядовців Третього рейху, грубі помилки, яких припустилися німці, здавалося, викликали розгубленість. Так, ще на початку 1942 р. близький прибічник Розенберга Отто Браутігам визнавав, що «40 млн. українців, які радісно вітали нас як визволителів, сьогодні байдужі до нас і вже починають перекидатися до ворожого табору». Але навіть коли нацисти визнавали власні помилки, вони не дуже поспішали виправляти їх. На думку багатьох сучасних істориків, неспроможність німців ефективно використати проти радянського режиму неросійські народи, й зокрема українців, була однією з найбільших політичних помилок у війні.                                       

    Проблема  співпраці. У взаєминах з німцями перед українцями постала дилема: послух чи спротив. Як і в усій окупованій німцями Європі, величезна більшість вибрала послух. Та коли він переходив за межі пасивного виконання німецьких наказів, це перетворювалася на співпрацю. У Західній Європі, де лояльність до своєї держави була самозрозумілим явищем і де єдиним ворогом були нацисти, співпраця з ними вважалася державною зрадою. На України ж це являло собою значно складніше питання. Насамперед, наскільки українці повинні були виявляти лояльність до сталінського режиму чи до польської держави, котрі їх переслідували? Хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки страждань у 30-х роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (проте можливо лише тимчасово)? І нарешті, з огляду на крайню жорстокість обох режимів на Україні, українці часто були змушені платити ціну співпраці за збереження свого життя.