Мовне питання в Україні та шляхи вирішення

порівнянні  з попереднім переписом цей  показник зменшився на 3,2 відсоткового пункту.

 
                     За результатами соціологічного дослідження, проведеного в грудні 2006 року, питома вага тих, хто вважає рідною українську мову, є відчутно меншою серед молоді. Якщо у віковій категорії "55 і старші" українську називають рідною 69%, то у віці 18-29 – лише 65,5%. Натомість серед 18-30-річних питома вага тих, хто рідною мовою вважає російську, складає 33,1% супроти 29,5% серед старших 55-ти.Це дає підстави прогнозувати, що в майбутньому кількість людей, які вважають рідною мовою українську, зменшиться через природній рух населення.

 

                        Значна частина громадян неукраїнської та неросійської національностей, а серед деяких етносів – переважна більшість, рівно як і 15% етнічних українців, вважають рідною російську, а не мову власної національності.

 

                     Серед населення України, яке розмовляє українською мовою в повсякденному житті , ми маємо такі цифри : 38,05% громадян у родині (саме тут вибір мови спілкування є максимально вільним, позбавленим тиску середовища) спілкуються лише українською мовою, 30,36% - винятково російською. 30,54% в залежності від обставин вживають або українську або російську. Таким чином, винятково україномовних на 8% більше, ніж винятково російськомовних. Якщо ж врахувати 30,54% людей, які вживають обидві мови, то виходить, щоукраїнську мову в цілому практикують 68,6% громадян України, а російську – 61%. 
 
                     Серед молоді до 29 років питома вага тих, хто говорить лише українською, майже на 10% менша питомої ваги винятково україномовних у віковій категорії "55 і старші", в той час як питома вага винятково російськомовних навпаки на 5% більша. Щоправда, так само на 5% вищою серед молоді є питома вага двомовних. Це дає підстави прогнозувати, що в майбутньому через природній рух населення кількість людей, які вживають лише російську, збільшиться, а тих, хто говорить лише українською поменшає, що означатиме подальше скорочення україномовної практики.

 

                     Також слід враховувати поширеність мов на певних регіонах. Так, в регіональному розрізі питома вага винятково україномовних зменшується з 86,87% на Заході до 4,21% в Донбасі та Криму, а частка російськомовних зростає з 2,7% на Заході до 78% на Донбасі та в Криму.

 
                      Захід та Донбас з Кримом  є одномовними регіонами, відповідно україномовним та російськомовним, в той час як в макрорегіонах Центр-Північний Схід, а також Південь-Південний Схід понад 40% є білінгвами, з тією різницею, що в Центрі співвідношення виняткових українфонів та русофонів становить 45 на 11%, а на Півдні та Південному Сході 21 на 38%.

 

                      Наведені вище цифри дають підстави стверджувати, що Україна в цілому є дійсно двомовною державою, в якій відносно найбільшим є масив україномовних. Однак двомовними є головним чином етнічні українці та ті, хто вважає рідною мовою українську. Етнічні росіяни та ті, хто рідною мовою називає російську, є здебільшого одномовними: відповідно 80 та 85% говорять лише російською. Серед етнічних українців частка двомовних в 2,7 рази більша, ніж частка двомовних серед етнічних росіян. Серед тих, хто вважає рідною мовою українську, частка двомовних майже в 2 рази вища за частку двомовних серед тих, хто рідною мовою називає російську. 
 
                        Громадяни України в цілому добре знають як українську, так і російську мови, причому останню - дещо краще. За даними соціологічних опитувань, "вільно або на достатньому рівні" українською володіє 86%, а російською – 92%.

                 

                         Майже у всіх сферах життя поширення і використання української мови не відповідає ні етнічному балансу населення ( українці і росіяни - 77,8% на 17,3% ), ані кількості громадян, які відповідно вважають рідною українську чи російську мову (67,5% на 29,6% ), ані реальній мовній побутовій практиці, де 68,6% так чи інакше вживають українську мову а 61% російську… Мовні права етнічних росіян, тих, хто вважає рідну мову російською та в цілому російськомовних громадян України в цілому забезпечені значно краще, ніж мовні права етнічних українців, тих, хто вважає українську мову рідною, та україномовних. [4]

                     

                          Якщо виходити з того, що в Україні все ж таки існує дискримінація за мовною ознакою, то статистика дає значно більше підстав твердити про дискримінацію україномовних громадян, ніж російськомовних. В східних та південних регіонах України, де найбільш поширеними є уявлення про утиски російської мови в Україні, якраз українська мова знаходиться на межі зникнення і потребує захисту.

 

 

 

          Погляди щодо вирішення мовного

                      питання в Україні

 

 

                  Ми живемо у спільному світі і тому маємо деякі спільні риси наших проблем, але ми маємо різну історію їх виникнення, маємо різних сусідів, різні можливості нарешті, тому окрім спільних рис у мовному питанні маємо й свої власні неповторні. Саме останні риси залишаються осторонь коли ми намагаємось вирішити свої проблеми шляхом копіювання чужих методів. Вирішення, загострення чи втеча від вирішення залежить саме у відношенні до своїх оригінальних рис, у відношенні до своєї ситуації! Саме вирішення чи не вирішення власних особливостей двомовності означає вирішення чи консервування проблеми.

                    Говорити про досвід Канади чи Фінляндії заздалегіть не коректно, бо вони мали свої риси, а ми - свої. Наприклад Канада після прийняття двомовності постала перед проблемою розділення на дві частини. Захисники офіційної двомовності чомусь не галасують про цю двомовну рису Канади. Тобто Україні не слід спиратися на міжнародну практику ,щодо цього питання, адже кожна країна має свої специфічні відмінності.

 

                    Відповідь на питання щодо шляхів вирішення мовної проблеми в Україні залежить від категоричності його постановки та кількості варіантів відповіді. Найчастіше соціологи надають вибір між двома варіантами: українська єдина державна, українська та російська – дві державних. Саме так ставила питання компанія Researching Branding Group, яка з 5 по 15 листопада 2006 року опитала 2215 людей в усіх регіонах України. 45% вважають, що державним має бути лише українська мова, 52% висловлюються за те, щоб державними були українська та російська.[2]

 

                   Щодо власне статусу мов, то в ході дослідження встановлено, що більшість респондентів (40,2%) цілком влаштовує нинішня мовна ситуація у країні: "українська мова - єдина державна, iншi вiльно використовуються", причому серед молоді така думка є популярнішою, ніж серед старших людей.

 

                       При глибшому ніж зазвичай соціологічному аналізі виявляється, що відносна більшість громадян виступає за збереження існуючого статусу мов, основою якого є державність української мови та сприяння російській та іншим мовам. Лише трохи більше третини громадян виступають за державний статус російської мови по всій Україні, решта вбачають компромісний варіант надання російській мові офіційного статусу в окремих регіонах.(Опитування проводилось з 7 по 25 грудня 2006 року Українським демократичним колом та Юкрейніан соціолоджі сервіс).

 

                       Розклад політчиних сил означає принципову неможливість зміни мовного законодавства. Спроби посилити державний захист української мови не знайдуть достатньої підтримки у Верховній Раді, а законопроекти, які б підвищували статус російської мови блокуватимуться опозицією та Президентом за відсутності достатніх сил для подолання вето. За таких умов спроба ревізії мовного законодавства матиме наслідком лише загострення суспільно-політичної ситуації. Очевидно, доречним є збереження статус-кво зафіксованого в компромісному законі про мови 1989 року та зафіксованих в його розвиток нормах інших законів.

                      

                      В основі мовної політики має лежати державна підтримка української мови, утвердження її державності у всіх сферах публічного життя, забезпечення виконанню нею всіх функцій, властивих мові як соціальному явищу – з одночасними гарантіями вільного розвитку російської та решти мов.

                

                          Держава повинна активно втручатися в ті сфери громадського життя, в яких склався найбільш кричущий диспаритет на користь російської мови, і де є найсерйозніші порушення прав україномовної частини громадян.Держава повинна забезпечити історичний дисбаланс між забезпеченням прав та можливостей мовних спільнот.

Державі також слід особливо сприяти розвиткові тих мов національних меншин, які опинилися під загрозою зникнення та запроваджувати заходи т. зв. позитивної дискримінації щодо української мови в деяких регіонах України, де вона опинилася на межі зникнення.

                           

                           Водночас держава повинна роз’яснювати громадянам, що державна підтримка української мови, рівно як і саме втручання держави в мовну сферу має за мету виправити ті деформації в мовній сфері, які склалися через тривалу відсутність незалежної української держави та через колоніальну політику мовної уніфікації. Йдеться про те, щоб забезпечити рівність прав мовних спільнот, довести рівень поширеності української мови до рівня принаймні не нижчого, ніж масштаби поширення російської мови.[1]

 

                           У Києві створено Конгрес дій у захисті української мови. 
Як передає УНІАН, в установчих зборах конгресу в суботу взяли участь представники української інтелігенції, письменники, актори. 
"Наша місія в тому, щоб іти в народ і підіймати його свідомість", - сказав у виступі на зборах громадський діяч, дисидент, філософ Євген Сверстюк. Він наголосив, що захищати українську мову як національну мову українського народу треба не словом, а ділом.

 
                             Учасники конгресу вважають, що діюча влада знищила всі механізми, які захищали українську мову. У зв’язку з цим вони вважають, що під загрозою опинилася не лише мова, а й незалежність і цілісність України. 
На переконання учасників конгресу, захистити українську мову можна, виконуючи ряд простих правил.

 
                              Зокрема, говорити українською мовою у публічних місцях і ніколи не переходити на іншу мову, крім розмов з іноземцями; обрати українську мову в налаштуваннях електронної пошти, у соціальних мережах, у мобільному телефоні, в банкоматах, платіжних терміналах, на сайтах; завжди писати українською мовою паперові документи й електронні повідомлення; шукати українською мовою інформацію в Інтернеті.[3] 

                           Також учасники вирішили спілкуватися державною мовою з владою та різноманітними сервісними службами; купувати книги та пресу українською мовою, дивитися фільми, дубльовані українською, купувати диски з українською музикою відвідувати українські фестивалі; говорити з дітьми українською мовою, вимагати від педагогів у дитсадках та школах спілкування з дітьми й надавання учбового матеріалу українською; робити щось від себе, щоб змінити ситуацію на користь української мови на роботі, вдома чи в колі друзів. 
                           Ці правила закликають поширювати серед якнайбільшої кількості людей.

                Для України є важливим досягнення компромісу між двома найбільшими мовними спільнотами. Україномовні повинні погодитися з широкою присутністю в Україні російської мови й усвідомити, що демократичного шляху до одномовної України немає, втім як і недемократичного також.

 

                            Російськомовні мають зрозуміти, що час безроздільного панування російської мови минув, що жити в Україні й бути вільним від української мови неможливо, а державна підтримка української мови та втручання держави в мовну сферу необхідні для того, щоб компенсувати негативні наслідки багатовікової дискримінації української мови та урівняти її у фактичних правах з російською.[2]

                           

                             Обидві мовні спільноти мають визнати, що у приватному спілкуванні кожен громадянин України є вільним в у виборі мови.

Українська мова є визначальним чинником ідентичності української нації, яка дала назву нашій державі.

 

                       

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                  Висновок

 

               
 

 

                            Україна в цілому є двомовною державою, в якій відносно найбільшою є група винятково україномовних, і дещо меншими дві приблизно однакові групи – двомовних та винятково російськомовних.  
 
                             Однак двомовними є головним чином етнічні українці та ті, хто вважає рідною мовою українську. Етнічні росіяни та ті, хто рідною мовою називає російську, є здебільшого одномовними: відповідно 80 та 85% говорять лише російською. Серед етнічних українців частка двомовних в 2,7 рази більша, ніж частка двомовних серед етнічних росіян. Серед тих, хто вважає рідною мовою українську, частка двомовних майже в 2 рази вища за частку двомовних серед тих, хто рідною мовою називає російську.  
 
                               Громадяни України в цілому добре знають як українську, так і російську мови, причому останню - дещо краще. За даними соціологічних опитувань, "вільно або на достатньому рівні" українською володіє 86%, а російською – 92%. 
 
                                Всупереч поширюваній певними політичними колами думці про те, ніби в Україні українська мова розвивається за рахунок російської, всі неросійські мови, поширені в Україні, в тому числі і українська були та залишаються донорами щодо російської мови. Значна частина громадян неукраїнської та неросійської національностей, а серед деяких етносів – переважна більшість, рівно як і 15% етнічних українців вважають рідною російську, а не мову власної національності. Майже 20% етнічних українців спілкуються винятково російською мовою.