Михайло Сергійович Грушевський - перший президент України

З поразкою першої російської революції в Україні (як і по всій імперії) політичне життя на певний час завмирає. У цей період Грушевський виступає одним з ініціаторів створення в Києві позапартійного Товариства українських прогресистів. Як член правління організації, він зазвичай головував на її засіданнях. По смерті В. Антоновича (1908) статус глави школи українських істориків перейшов до Грушевського. Того ж року Михайло Сергійович очолив засноване в Києві Українське наукове товариство, що стало другою після львівського НТШ малою українською академією наук. За діяльної участі Грушевського УНТ регулярно видавало "Записки", що відрізнялися високим науковим рівнем. Фактично Грушевський стає найавторитетнішим українським політичним діячем того часу, не входячи при цьому до жодної партії і уособлюючи їх соціалістичний блок. Високий науковий авторитет і надпартійна позиція забезпечували його незаперечне лідерство в національно-визвольному русі.

З початком Першої світової війни Грушевський як найавторитетніший український суспільно-політичний діяч, який мав великі зв'язки у ворожій для Росії Австро-Угорщині, був заарештований і після двомісячного утримання в Лук'янівській в'язниці засланий до Симбірська, звідки його перевели до Казані, а потім — до Москви. Життєві перипетії не завадили йому продовжувати наукову працю і співпрацювати з "Українським життям" і тижневиком "Промінь".

 

У Центральній Раді (Перший президент)

Після Лютневої революції 1917 р., в середині березня, Грушевський повернувся до Києва. Створена із представників українських  соціалістичних партій і близьких до них громадських організацій Центральна Рада заочно обрала його головою. Вступ на цю почесну й відповідальну посаду привселюдно закріпив лідерство Грушевського в українському демократичному русі. Під його керівництвом у Києві 19 березня 1917 р. пройшла грандіозна національна маніфестація, кульмінаційним моментом якої став полум'яний виступ голови Центральної Ради перед радісною юрбою демонстрантів. У своїй публіцистиці 1917 р. вчений роз'яснює ідеали, позиції і наміри української національної демократії. За особистої участі Грушевського були складені і прийняті всі чотири універсали Центральної Ради, що стали віхами її історичного шляху.

Падіння тимчасового уряду, що з ним Центральна Рада мала досить напружені відносини, більшовицька агресія проти України в грудні 1917 — лютому 1918 р. прискорили створення Української Народної Республіки. Але якщо прийнятий 7 листопада 1917 р. III Універсал проголошував Україну в складі майбутньої федеративної Росії, то IV Універсал, затверджений 11 січня 1918 p., коли червоні війська вже підходили до Києва, передбачав повну незалежність України.

Розібратися в тому, що відбувається, побачити перспективи дальшого розвитку України було надзвичайно важко. Поступово відносини Грушевського з молодшими й радикально настроєними лідерами українських соціал-демократів С. Петлюрою і главою першого уряду УНР В. Винниченком почали загострюватися. Для посилення свого політичного впливу Грушевський примкнув до партії українських соціалістів-революціонерів, що стояли на близькій йому національно-демократичній платформі.

Наступ  більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу УЦР. 22 січня 1918 фактично 24 на засіданні УЦР під головуванням та на пропозицію Грушевського УЦР проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. 7 лютого 1918 року разом з урядом УНР Грушевський залишив Київ, а 10 лютого 1918 року прибув до Житомира, де добивався ратифікації мирного договору з Німеччиною та надання УНР військової допомоги у боротьбі з більшовиками. На пропозицію Грушевського 25 лютого 1918 року на засіданні Малої ради в Коростені гербом УНР був затверджений тризуб. 9 березня 1918 Грушевський вернувся до Києва.

У перших числах березня 1918 р. Грушевський разом  із керівниками Центральної Ради й німецькими військами повернувся в розорений і деморалізований тритижневим більшовицьким терором Київ. Будинок самого Грушевського був спалений: по ньому вели прицільний вогонь із нашвидкуруч спорудженого бронепоїзда, оскільки більшовики були впевнені, що господар ховається у своєму будинку. Під його керівництвом розроблялася Конституція незалежної УНР(прийнята 29 квітня 1918 року), згідно з якою верховним органом влади УНР проголошувалися Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами.

Від Центральної Ради відвернулися практично  всі верстви. Для власників вона була надто соціалістичною, бо зазіхала на їхнє майно; для лівих радикалів і робочого люду — дрібнобуржуазною, бо не втілила в життя революційної програми перетворень; для селян — залежною від німців, які насаджували в селах своє військове правління й повертали поміщикам конфісковану власність; для російськомовного населення — надто українофільською, принаймні в риториці.

Падіння Центральної Ради й УНР було невідворотним. На останньому засіданні Малої Ради 29 квітня 1918 р. було прийнято Конституцію УНР і земельний закон, а Михайла Грушевського обрали президентом України. Однак ці акції були швидше символічними й не могли вплинути на подальший перебіг подій. Того ж дня представники заможного селянства, з'їхавшись до міста, обрали гетьманом України П. Скоропадського, генерал-лейтенанта царської армії і прямого нащадка гетьмана Івана Скоропадського.

У підпіллі займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про  заснування УАН, при цьому відстоював думку, що її необхідно засновувати  на базі УНТ. Відмовився від пропозиції увійти до складу академії, створенної гетьманом П.Скоропадським. В цей час Грушевський написав 4, 5 і 6-ту частини «Всесвітньої історії», а також праці «Старинна Історія. Античний світ», «Середні віки Європи». На початку лютого 1919 року, після взяття Києва більшовиками, Грушевський виїхав до Кам’янця-Подільського, де видавав часопис «Життя Поділля». В березні 1919 року преїзджає до м. Станіслав, що був столицею Західної Області Української Народної Республіки. В цей завершив написання підручника під назвою «Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх», опублікований в 1919 р.

 

Еміграція

У березні 1919 емігрував до Чехословаччини. Жив  у Празі, потім у Відні як представник закордонної делегації УПСР. Розгорнув широку публіцистичну й наукову діяльність.

Був одним  із засновників громадської міжнародної  організації — комітету незалежної України та заснував Український соціологічний інститут (УСІ; діяв спочатку в Празі, потім у Відні). В цей час Грушевський переглянув свої погляди з питань державного будівництва. Запропонував концепцію української національної державиви-республіки з безкласовим соціальним ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921).

25 серпня 1921 року повідомлялося про розкол  у таборі Українських лівих  есерів за кордоном та створення двох групи, які включили кожна-одну з партій: на чолі з М. Грушевським у Відні та на чолі з М. Шаповалом — у Празі.

4 вересня  1921 в харківській газеті «Вперед»  повідомлялося, ЦК Української  партії соціалістів-революціонерів (УПСР) виключив Грушевського з  рядів партії, заявивши, що його  виїзд до УСРР став зрадою  партії, оскільки Грушевський не  погодився з рішенням про рееміграцію  з ЦК УПСР. 

На еміграції Грушевський проводив роботу над великим науковим проектом — багатотомною «Історією української літератури». Перші томи цієї роботи були надруковані в 1923 р., останній, 6-й том, лишився в рукописі і був надрукований тільки у 1995 році.

 

Академік ВУАН

1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI–XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок.Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924–1931 роках очолював історичні установи ВУАН.

14 квітня 1926 політбюро ЦК КП(б)У в постанові «Про Українську академію наук» висловилося за можливість підтримати кандидатуру Грушевського на посаду президента ВУАН. 3 жовтня 1926 відбулося урочисте вшанування Грушевського у зв'язку з 60-літтям від дня народження та 40-літтям наукової діяльності. 12 січня 1929 загальні збори АН СРСР обрали Грушевського дійсним членом. 25 квітня 1929 на засіданні загальних зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії.

З осені 1929 почався погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді-грудні 1929 сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933). У вересні 1930 закрито НДКІУ. 11 грудня цього ж року партійний осередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його теоріями шляхом читання рефератів із критикою його поглядів. У січні 1931 на засіданні історичних установ ВУАН замість історичної секції, очолюваної Грушевським, створено історичний цикл. Більшість співробітників і учнів Грушевського було заарештовано й заслано.

7 березня  1931 року Грушевський переїхав до Москви.

Останні роки життя  та смерть

Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.

23 березня  1931 року Грушевського заарештували  як «керівника Українського націоналістичного  центру», вигаданого чекістами.  Коли він відмовився визнавати  ті «свідчення», які з нього  «вибили» слідчі погрозами ув'язнити  його доньку Катерину, 5 січня  1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили зі зловісним, водночас, поясненням-вердиктом — з огляду на його… смерть.

І все  ж не виконали цього вироку одразу ж, а відтермінували його до 25 листопада 1934 року, коли Грушевський справді  помер у Кисловодську від сепсису  через три дні після операції з видалення фурункула. Операцію цю провів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом… не був. А перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом.  Наприкінці1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. 25 листопада о другій годині дня зупинилось серце Грушевського.

Наступного  дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Тіло Грушевського перевезли до Києва і поклали в головній залі Української Академії Наук, а 29 листопада відбулися похорони. Похований на Байковому кладовищі Києва. Автори пам'ятника скульптор І. В. Макогон  і архітектор В. Г. Кричевський.

 

 

Президенство - це міф?

У сучасній українській спільноті існує  міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.

З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.

Водночас  кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова. Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР. Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Як би хотілося мені стати ватажком хлопців українських!

Робитиму для  цього все, що зможу! Може, Бог мені і допоможе!

М. Грушевський

Величезний  внесок Грушевського в історичну  науку та історію української  літератури загальновизнаний. Не втрачають  актуальності і його джерелознавчі  розробки, тонкий аналіз причин і перебігу багатьох конкретних подій. Вражає працездатність ученого: з-під його пера вийшло понад 1800 праць з української історії та культури. Все свідоме життя Михайло Сергійович був самовідданим ентузіастом національного руху, не впадаючи при цьому в крайнощі. Йому належить величезна роль у консолідації українських демократичних сил на початку XX ст. Кульмінацією його політичного життя стало проголошення наприкінці 1917 р. Української Народної Республіки. Важко оцінити однозначно, ким він був більше — ученим чи політичним діячем. Грушевський писав так: "Я сам прийшов у політику через історію і цей шлях вважаю нормальним..."