Михайло Сергійович Грушевський - перший президент України

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Дніпропетровський національний університет  ім. О.Гончара

 

Факультет психології

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

З дисципліни "Історія України "

 

 

Тема:

Михайло Сергійович Грушевський - перший президент України

 

 

 

 

		Виконав:	ст. гр. ДС-12-2 Дубиняк Дарина
		Перевірив:

 

Дніпропетровськ 2012

 

 

Заголовок

Ведення 3

Біографія 4

Дитинство та юність 4

Навчання 5

Львівський  період 6

Повернення  до Києва 7

У Центральній  Раді (Перший президент) 7

Еміграція 9

Академік  ВУАН 9

Останні роки життя та смерть 9

Президенство - це міф? 10

Висновок 11

Література 12

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ведення

Наука — це безперервний скептицизм.  
М. С. Грушевський

У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани  можновладців чи оббрехати діячі  псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політичної думки і дії останніх двох століть безперечно належить Михайло Сергійович Грушевський.

Саме з його іменем, його творчою спадщиною насамперед пов'язані ідеї відродження української культури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості й національної гідності народу. Він належав до революційного крила української інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльності суто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідності боротьби за національне визволення прагнула домогтися й визволення соціального.

Протягом десятиліть геніального  вченого і відомого політичного  діяча неодмінно зображували  буржуазним націоналістом (хоч він  був соціалістом-революціонером), ідеологом  першим натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним  Із вождів української революції  та федералістом), агентом австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим ворогом  українського народу (хоч він залишався  його вірним сином до своєї раптової смерті), фальсифікатором історії  України (хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо).

Безцінні наукові праці  М. Грушевського було вилучено з усіх бібліотек республіки, а їхні бібліографічні раритети поховано у спецсховищах. Лише в останні роки частина з них побачила світ.

     У 2013 році Україна відзначає 147-річчя від дня народження Михайла Сергійовича

Грушевського — видатного  українського вченого, громадського і  державного діяча, який став

символом української  нації у ХХ ст. Його монументальна  «Історія України-Русі» по праву

вважається метрикою нашого народу, а її автора називають Великим  Українцем — і 

літописцем, і творцем  історії.

 

 

 

Біографія

Дитинство та юність

Народився Михайло Сергійович Грушевський 17 (29) вересня 1866 року в невеликому місті Холмі (тепер Хелм на території Польщі). Батько, Сергій Федорович Грушевський (1833—1901), на той час працював викладачем у греко-католицькій гімназії. За сімейною традицією Сергій Федорович здобув духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі. Його підручник церковнослов'янської мови став офіційним виданням, ним широко користувалися в усій Російській імперії. Мати, Глафіра Захарівна Опокова походила із сім'ї священнослужителів з містечка Сестринівка. У 17-річному віці вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського. Михайло Сергійович Грушевський, згадував своїх батьків, як справжніх патріотів України, які зуміли виховати «тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції» та пробудити в своїх дітях національне почуття. Дід Михайла Грушевського, Захарій Іванович Оппоков, який благословив онука на навчання у Києві, в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, — і йому було дароване дворянство.

У своїй короткій «Автобіографії»  славетний історик згодом відзначав, що його родина з XIII ст. «загніздилася» в Чигиринському повіті —в самому серці України. Багато з його пращурів Грушів (згодом Грушевських) були церковними службовцями, допоки його дідові Федору не вдалося перебратися під Київ, до села Лісники.

1869 року, через стан здоров'я  батька, сім'я переїзджає на південь  Російської імперії: спочатку  до Ставрополя (1870–1878 рр.), згодом — до Владикавказа (1878–1880 рр.). Мандруючи з батьками просторами Російської імперії, Михайло часто приїжджав в Україну, подовгу гостював у свого діда, священика в селі Лісники під Києвом. Велична українська природа, славна історія, висока культура і традиції рідного народу залишили в душі хлопчика незнищенні враження. Тільки тут він по-справжньому почувався вдома. Здобувши домашню початкову освіту 1880 року Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. Навчався він легко, встигав з усіх предметів. Дуже приваблювали його українська історія та література. У гімназичні роки майбутній історик зачитувався книгами М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, які йому діставав батько — шкільний інспектор, уважно стежив за публікаціями в журналі "Киевская старина", який вважався одним із кращих періодичних видань історичного профілю в останній третині XIX ст. Мабуть, під впливом цих перших історичних студій юний гімназист у далекому Тифлісі мріє якнайскоріше повернутися на Україну і, по суті, ще в останньому класі визначає своє майбутнє.

До грузинського періоду  належать перші літературні спроби майбутнього історика українською  мовою. Одне з його юнацьких оповідань, "Бех-аль-Джугур", на сюжет із добре  знайомого йому по Кавказу східного життя, 1885 р. було надруковане у львівській газеті "Діло". 1886 р.

Навчання

В липні 1886 року Грушевський  пише письмове звернення до ректора  Київського університету Св. Володимира з проханням зарахувати його на історичне  відділення історико-філологічного  факультету. У Києві він познайомився з багатьма представниками "Старої громади". Дослідницькі нахили студента, його постійний інтерес до історії України привернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів, есе, зокрема, статтю «Южно-русские господарские замки в половине XVI века» (1887 р.), що була опублікована різними газетами й журналами. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибока наукова розвідка «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», в якій, спираючись на численні джерела, обґрунтував ідею про те, що Батиєва навала, за всіх її тяжких наслідків для Русі, аж ніяк не обірвала лінію історичної наступності на території Середньої Наддніпрянщини. За цю роботу автор одержав золоту медаль.

У студентські роки Грушевський  глибоко вивчає історію Середньої  Наддніпрянщини доби Давньої Русі, а також середньовічну історію  України загалом. Молодий дослідник  готує і публікує в "Киевской старине" і "Киевских университетских ведомостях" серію солідних наукових статей, серед  яких особливо слід відзначити "Південноросійські  панські фортеці в першій половині XVI століття" (1890), "Волинські питання 1077—1102 років" (1891), "Громадський  рух на Україні-Русі в XIII столітті" (1891).

Роки навчання, Грушевський  згадує із певним розчаруванням, то був  час занепаду Київського університету. Російська влада нещодавно провела  університетську реформу, аби не допустити «вільних» думок у  студентів. Викладачі, втомлені численними нагінками та можливістю переслідування з боку влади, намагались уникати  співпраці із студентами.

По закінченні університетського  курсу талановитого молодого дослідника залишають при кафедрі російської історії. Прихід Грушевського в науку  збігся з кампанією жорстокого переслідування всього українського в царській Росії. Згодом вчений писав про ті часи: «...по числу письменних Росія стоїть на однім з останніх місць поміж  іншими краями. А між різними краями Росії Україна також належить до гірших, найменше освічених».

Він продовжує активно  співпрацювати з "Киевской стариной" і львівськими "Записками Наукового  товариства імені Шевченка", видає  два томи матеріалів у серії редагованого В. Антоновичем "Архива Юго-Западной России".

У ті роки українознавчі  дослідження на території царської імперії далеко не заохочувалися, а  видавнича й викладацька діяльність українською мовою взагалі була під забороною.

1890–1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. В цей час Грушевський їздить в наукові подорожі до Москви та Варшави, аби працювати у місцевих архівах. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».

Наприкінці свого університетського  навчання, Грушевський долучається  до українського руху. Володимир Антонович вводить його до складу київської «Громади», таємної організації, що згуртувала довколо себе справжніх патріотів України. В межах, громадівської діяльності, Грушевський опікувався українським гуртком у київській духовній семінарії. В нього вдома часто відбувались таємні сходини семінаристів.

 

Львівський період

В 1894 році, за рекомендацією  В.Антоновича, Грушевський призначається  на посаду ординарного професора  кафедри «всесвітньої історії з  окремим узагальненням історії  Східної Європи» Львівського університету. 12 жовтня 1894 року, Грушевський зробив свій перший вступний виклад у Львівському університеті. Цей виступ із ентузіазмом був сприйнятий українською громадськістю, велика зала ледве зуміла вмістити усіх бажаючих. На цій посаді Грушевський пропрацював до 1914 року.

У Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 році. Очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896–1913). Грушевський залучає до роботи в НТШ студентів, молодих викладачів. Він займається редагуванням «Записок Наукового товариства імені Шевченка», і саме завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більш ніж 100 томів. В цей час він знайомиться з Іваном Франком і разом вони привертають міжнародну увагу до україністики.

На початку 1897 року Михайла Грушевського обирають головою НТШ (1897–1913). Під його керівництвом розроблялися статути НТШ (1896, 1898, 1901, 1903, 1904), в основу яких були покладені суто наукові, а не політичні і культурні завдання, що викликало опозиційні настрої щодо нього. Реорганізуючи НТШ в академічну установу світового рівня (створення бібліотек, музеїв, збирання архівного матеріалу), Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу (І.Крип'якевич, В.Герасимчук, С.Томашівський, І.Джиджора, М.Кордуба, І.Кревецький, Ом. Терлецький), яка виконувала освітню (підготовка істориків-професіоналів) і дослідницьку (вивчення широкого кола проблем історії України) функції.

26 травня 1896 року, у м. Скала (нині смт Скала-Подільська) Михайло Грушевський вінчається з Марією Вояківською.

Протягом 1897–1898 років, Михайло  Грушевський пише І том своє фундаметальної праці — «Історія України-Руси», і вже наприкінці 1898 року, ця робота була надрукована у Львові. Незабаром Грушевський видає ще два томи своєї праці. Ця робота була щиро прийнята в Галичині, проте забороненна російським урядом.

Перебуваючи в Галичині, Грушевський намагався триматися  осторонь від політики, проте 1899 року він разом із Франком увійшов до Української національно-демократичної партії та очолив міське відділення. Але незабаром, через небажання відлучатись від наукової роботи, вийшов із неї.

Для розвитку української  літератури Грушевський разом з І.Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вістник» (Львів, 1898–1905, Київ, 1905—07), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899).

В 1904 році Грушевський відкрив  на власні кошти приватну вчительську  семінарію в м. Коломия.

Восени 1905 року, Михайло Грушевський  виїзджає в Україну, в цей час  він відвідує Київ, Одесу та Харків.

 

 

Повернення до Києва

У перші  дні революції 1905—1907 pp. Михайло Сергійович повернувся до Києва, який вважав своїм  рідним містом, і зайнявся проблемами історії українських земель, що входили  до складу Російської імперії. Царським маніфестом 17 жовтня 1905 р. обмеження на українське друковане слово були скасовані, тому 1906 р. видання львівського "Літературно-наукового вісника" було продовжено в Києві. Тоді ж Грушевський виступив одним із засновників газети "Рада", а 1907 р. під його редакцією почав виходити журнал "Україна".

Активно друкується Грушевський і в "Українському віснику", що видавався в Петербурзі фракцією українських депутатів державної думи. На сторінках цього журналу Михайло Грушевський знайомив російську громадськість з українським питанням і новим баченням актуальних проблем національної історії. Статті вченого з'являються в російськомовних "Сыне отечества", "Киевских откликах" та інших періодичних виданнях, виходять окремими брошурами і збірниками.

Усі ці роки Грушевський поділяв принципи державного будівництва М. Драгоманова. Створення автономної України у складі російської держави Грушевський вважав за необхідне й можливе за умови перетворення Російської імперії на засновану на демократичних принципах федерацію народів і областей.

У 1906 р. Михайла Сергійовича обрали почесним професором Харківського університету, а обрання його на таку ж посаду в Київському університеті в 1907 p., вже  після розгону другої державної  думи, не відбулося з політичних мотивів. Імідж "національного лідера" виявився несумісним зі званням професора  Університету Св. Володимира, а наукові заслуги до уваги не бралися.