Міф як одна з перших форм науки

Зміст

1. Вступ…………………………………………………………………………3
2. Наукові дослідження міфу………………………………………………...4
3. Класифікація міфів………………………………………………………...5
4. Категорії міфічних персонажів…………………………………………...7
5. Міф як перша форма світогляду та його зв`язок з релігією...………..8
6. Міф як алегоричне зображення подій…………………………………..10
7. Міфи про походження та розвиток людства…………………………...11
8. Висновки……………………………………………………………………14
9. Список літератури………………………………………………………....15

Вступ 

     З розвитком мови формується й набуває  швидко зростаючої важливості новий  інформаційний канал — усне вербальне  спілкування. Це супроводжується розвитком мислення й індивідуальної самосвідомості. Індивід перестає ототожнювати себе з колективом, у нього виникає можливість висловлювати, пропонувати і обговорювати різні думки і пропозиції з приводу подій, планів тощо, хоч самостійність мислення тривалий час залишається ще досить обмеженою.

     На  цьому етапі духовною основою  первісної культури стає міфологічна  свідомість. Вона відрізняється тим, що людина переносить на оточуючий  світ властивості, які вона помічає  в самій собі: предмети природи  уявляються їй живими, одухотвореними істотами, які так як і вона, мають  волю, думки, бажання, відчуття. У міфах  невід'ємно ні для розповідача, ні для  слухача співвідносяться реальність й вимисел. Проте вони пояснюють  все: у них усе стає зрозумілим. Незважаючи на недостатність реальних знань. Мовна символіка міфів  вливається в ритуали і надає  їм сенсу (у тому числі й таємний смисл магічних ритуалів, доступним лише посвяченим — чаклунам, магам). У свою чергу міфотворчість породжує нові магічні ритуали. Міфи прогнозують усі форми життєдіяльності людей і виступають як основні «тексти» первісної культури. їх усна трансляція забезпечує встановлення єдності поглядів усіх членів племінної спільноти на оточуючий світ. Віра у «свої» міфи укріплює спільноту і разом з цим відокремлює «своїх» від «чужаків», які вірують в інші міфи.

     Поезія  міфів - перша форма літературної творчості. Але міфологічна символіка  втілюється не тільки у мовну форму  — вона відображується також і  в знакових обрядів, співу, танцю, малюнка, татуювання, оздоблення зброї, предметів  домашнього вжитку тощо.

     В результаті міфологія утворює атмосферу, у якій народжується різноманітні види суспільного мистецтва. У міфах  закріплюються та освячуються практичні  відомості і навички господарської  діяльності. Завдяки їх передачі із покоління в покоління, накопичений  на протязі багатьох віків досвід зберігається у соціальній пам'яті  і утворює первинний рівень знань  і способів мислення, від якого  розпочинається шлях, що веде до розвитку філософії й науки. В міфологічних розповідях про божесва, що населяють  світ, зароджується релігійний світогляд.

    Таким чином, в злитому, недифіренційованому («синкретичному») вигляді первісна міфологія втілювала в собі початкові  форми духовної культури, які відокремлюються  із неї на наступному етапі розвитку людського суспільства у релігію, мистецтво, філософію, науку. 

    Буквально міф означає розповідь, переказ, сказання. Як правило, це переказ, сказання про богів, обожнених або пов’язаних з богами своїм походженням героїв, про першопредків, які прямо або опосередковано беруть участь у створенні світу. Це не просто усний або письмовий твір, а повідомлення, комунікативна система. Міф містить і передає інформацію в умовах алегоризму, символізму й схематизму. Одночасно це й реальність, і вимисел.

    Міф всюдисущий і тотальний. Персоніфікуючи й виражаючи колективну творчість, він є фундаментом будь-якої спільноти  й культури. Він включає людину в систему навколишнього світу, пояснює принципи її функціонування. Він нерозривно пов’язаний з процесом ідентифікації, самопізнання й самознаходження  в макро- і мікрокосмосі, забезпечує психологічний захист і стійкість.

          Перші наукові дослідження  міфу з’являються  вже в Давній Греції. Евгемер, Феаген з Регію, Платон, Аристотель, Зенон з Кітіона розглядають міф як ефектну й ефективну форму викладу світоглядних і філософських ідей.

      Проблема  міфу, його природи, сутності, призначення  є однією з основних для представників  західноєвропейської науки й  мистецтва ХIX – ХХ століть. Це роботи філософів (Й.Г. Гердер, Ф. Ніцше, Ф.В. Шеллінг), лінгвістів (А. Кун, В. Манхардт, М. Мюллер, В. Шварц), етнографів (Е. Ланг, Б.К. Маліновський, Ф. Реглан, Г. Спенсер, Е.Б. Тайлор, Дж. Фрейзер), соціологів (Е. Дюркгейм, Л. Леві-Брюль, В. Парето, Ж. Сорель), композиторів (Р. Вагнер, Е.Т.А. Гофман), психологів (З. Фройд, К.Г. Юнг), культурологів (Р. Барт, Ж. Дерріда, М. Фуко, У. Еко, М. Еліаде), мистецтвознавців і літературознавців (Т. Адорно, Н. Фрай), теологів (Р. Бультман, П. Тілліх), які сприяють виникненню порівняльного аналізу міфів.

    Значний внесок у розвиток теорії міфу вносять  вітчизняні вчені О.М. Афанасьєв, Ф.І. Буслаєв (реконструкція давніх міфологічних систем на основі етимологічних зіставлень), Я.З. Голосовкер (дослідження логіки міфу), А.В. Гулига (культуротворча роль міфу), О.M. Золотарьов (аналіз дуалістичної міфології), В.В. Іванов (антропологічні основи міфу), Ф.Х. Кєссіді (міф як форма суспільної свідомості), О.Ф. Лосєв (сутність і діалектика міфу), Ю.М. Лотман (семіотика міфу), М.К. Мамардашвілі (міф як першооснова філософії), Є.М. Мелетинський (історичне й культурологічне структурування міфології народів світу), О.О. Потебня (значення міфології для ранніх суспільств), В.Я. Пpoпп (вивчення й класифікація основних міфологічних сюжетів), Є.Я. Режабек (міфосвідомість, міфомислення), С.О. Токарєв (літературні міфи), В.М. Топоров (реконструкція індоєвропейської й балто-слов’янської міфологічної семантики), Б.О. Успенський (міф у системі «людина – знак»), О.М. Фрейденберг (логіка міфологічного тексту). Важливим підсумком цих досліджень стає визнання цінності міфологічної форми свідомості й мислення, визначення якісних особливостей міфу й міфології, виявлення механізмів міфотворчості й впливу міфу на сфери науки, культури, ідеології, політики, побуту.

    Окремо  слід зазначити роботи сучасних українських  філософів І.В. Бичко, А.К. Бичко, В.С. Горського, В.А. Малахова, М.В. Поповича, В.Г. Табачковського (загальна теорія міфу, природа, сутність, специфіка, національні міфи), С.Б. Кримського, О.Д. Шоркіна (епістемологія міфу), О.А. Габрієляна, Г.Г. Почепцова (політичні міфи).

    Кінець  ХХ – початок ХХІ століття характеризується черговим підвищенням інтересу до міфу. Намічається тенденція узагальнення й систематизації накопиченого матеріалу, однак при цьому дослідники не можуть прийти навіть до відносної  близькості позицій у розумінні  онтології, гносеології й аксіології міфу. Більш впорядкованим є стан історичної ретроспективи, вивчення міфів  народів світу, їхніх специфічних  особливостей, визначення соціальної й культурної ролі міфології. Своє розуміння  сутності й специфіки міфу пропонують сучасні дослідники В.Є. Абизов, В.О. Артюх, В.В. Валькова, О.Б. Гладій, Л.Й. Зубрицька, Т.А. Коберська, Є.М. Ковтун, О.Ф. Косарєв, О.О. Мишучков, В.М. Найдиш, О.Г. Рюмкова, О.К. Садовніков, А.В. Ставицький, Г.В. Шелогурова. Безумовним досягненням є вивчення політичної міфології, маніпулятивного впливу міфу на свідомість людини.

     У цілому, міфологія  – це найдавніше, архаїчне ідеологічне  утворення, що має  єдиний, неподільний  характер. У міфі переплетені зародкові елементи релігії, філософії, науки і мистецтва.

     Все нескінчене багатство міфів можна  поділити на наступні категорії.

     1. Космогонічні міфи, міфи про творення, про походження Космосу з хаосу,  основний вступний сюжет більшості  міфологій. Починаються з описання  хаосу, відсутності порядку у  Всесвіті, взаємодії першопочаткових  стихій – вогню і води, землі  і неба тощо. Основні мотиви  космогонічних міфів – структурування  космічного простору і часу, розподіл  богами землі й неба, встановлення  космічної осі (світового дерева), світил (розділення дня і ночі, світла й темряви), створення ландшафту,  рослин і тварин, в кінці – людини, суспільства, соціальних і культурних норм.

     2. Теогонічні міфи, міфи про походження  богів. У більшості традицій  всі боги походять від першої  божественної пари (або двостатевої  істоти), яка часто втілює небо  і землю. Пантеон формується  у процесі породження міфологічних  поколінь й боротьби (битви) між  ними.

     3. Дуалістичні міфи, міфи, що описують світобудову як єдність протилежних явищ і символів: космологічних (Космос і хаос, місяць і сонце, небо і земля, день і ніч) , біологічних (чоловіче й жіноче), соціальних (дуальна організація суспільства), етичних (добро і зло). Архаїчні дуалістичні космогонії описують творення світу двома істотами (братами, часто близнюками або богами), – уособленнями неба (добра) і пекла (зла). Один з них творить землю, інший створює на ній нерівності, один творить корисних тварин, другий – шкідливих; деміург створює людину досконалою істотою, його супротивник вселяє в неї хвороби, підлість і т.д.

     4. Астральні міфи, міфи про зірки  і планети. В архаїчних міфологічних  системах зірки або цілі сузір’я  часто уявляються у вигляді  тварин, рідше дерев, у вигляді  небесного мисливця, що переслідує  звіра тощо. Низка міфів закінчується  переміщенням героїв на небо  і перетворенням їх в зірки  або, навпаки, вигнанням з неба  тих, хто не витримав випробування, порушив заборону (часто дружин  або дітей мешканців неба). Розташування  зірок на небі може трактуватись  як символічна сцена, «ілюстрація» до того чи іншого міфу. По мірі розробки небесної міфології зірки, планети і сузір’я строго ототожнюються з певними богами.

     5. Есхатологічні міфи, міфи що кінець  світу. Для архаїчних міфологій  характерне уявлення що світову  катастрофу, що відокремлює міфологічні  часи першотворення від сучасності  – про потоп, пожежу, зникнення  (знищення) перших поколінь –  велетів тощо. Первісні есхатологічні  міфи далекі від етичних установок:  так, у кетів серія потопів  уявляється як «полоскання землі». Розвинуті есхатологічні міфи  натомість пов’язують загибель  світу із занепадом доброчесності.  У деяких міфологіях кінець  світу уявляється як війна  добрих і злих богів (духів), перші перемагають – і світ  після космічної пожежі оновлюється.  Очікування месії – рятівника  людства у день Страшного суду  – став головним мотивом есхатологічних  міфів іудаїзму, християнства, численних  месіанських та пророцьких рухів.

     6. Етіологічні міфи пояснюють появу  різних природних і культурних  особливостей і соціальних об’єктів. Це оповіді про походження  деяких тварин і рослин, гір  і морів, небесних світил і  метеорологічних явищ, окремих соціальних  і релігійних інституцій, видів  господарської діяльності, а також  вогню, смерті і т.д.

     7. Антропогонічні міфи, міфи про  створення (походження) людини (першолюдини), міфічних першопредків народу, першої  людської пари тощо. Найбільш  архаїчними є тотемічні міфи  про перетворення в людей тварин-тотемів  або про «дороблення» людей  культурними героями із зародків  з нерозчленованими частинами  тіла. Розповсюджені міфи про  створення людей деміургами з  дерева або з глини. У міфологічній  моделі світу людство пов’язане  із землею, «серединним світом»  (людей випускають, зробивши отвір  у землі або мати-земля породжує  богів і першопредків). Оживлення  людей може трактуватись як  наділення їх душею або кров’ю  іншої істоти (у тому числі  бога). Іноді в акт творення  втручається зла, нечиста сила, звідки – двоїстість людської  природи. Поява людини завершує  космогонічний цикл; першолюдина  стає і першим смертним, що  знаменує кінець «Золотого віку».

     8. Тотемічні міфи, етіологічні міфи  про спорідненість людей з  об’єктами живої і неживої  природи. Головні персонажі – зооантропоморфні тотемічні першопредки, що після завершення міфологічного першотворення перетворюються у тварин, камені, світила, священні об’єкти. Розповсюджений мотив тотемічних міфів – шлюб людини із зооморфним першопредком, істотою зооантропоморфної природи або здатною до перевертництва (метаморфоз): від цього шлюбу походить етнос (народ).

     9. Календарні міфи. Це міфи, пов’язані  з циклом календарних обрядів,  як правило, з аграрною магією, орієнтованою на регулярну зміну  пір року, особливо на відродження  рослинності навесні, на забезпечення  врожаю. У середземноморському регіоні панує міф, символізуючий долю духу рослинності, зерна, врожаю. Розповсюджений календарний міф про помираючого і воскресаючого бога або героя. У результаті конфлікту із демоном, богинею-матір’ю або божественною сестрою-дружиною герой зникає або гине, але потім його матір (сестра, дружина, син) шукає і знаходить, воскрешає, і той вбиває свого демонічного противника. У зв’язку з цим календарний міф також символізує сподівання на посмертне (вічне) життя.