Культура народу України XIX – XX столітть

Академія наук допомагала в налагодженні роботи кафедр, об'єднувала і спрямовувала роботу наукових установ периферії.

Успішно розвивались  медична та біологічна науки. Д. Заболотний, О. Богомолець, В. Воробйов, О. Корчак-Чепурківський, О. Палладій, М. Стражеско, В. Філатов збагатили медицину новими теоретичними дослідженнями. Великим практичним досягненням в Україні стало те,

що вже на середину 20-х років було ліквідовано  холеру, віспу, чуму. У листопаді 1922 р. у Києві відкрито Науково-дослідний інститут туберкульозу, вчені якого, зокрема Ф. Яновський, завдяки вакцинації домоглися успішної профілактики цього захворювання.

24 липня 1925 р.  ЦВК СРСР ухвалив постанову  про Академію наук як вищу всесоюзну установу. У результаті ВУАН втрачала свою самостійність, перетворювалась на філіал АН СРСР.

Крім установ  Академії наук науково-дослідну роботу проводили галузеві наукові інститути. На кінець 1928 р. в Україні налічувалося 138 науково-дослідних установ, у яких працювало 3658 наукових співробітників і навчалось близько тисячі аспірантів. Вибори нових академіків відбулись у 1929р., О. Богомольця обрано академіком за спеціальністю патофізіологія, О. Динника — за спеціальністю механіка, Є. Орлова — хімія, О. Леонтовича — фізіологія, О. Палладіна — біохімія, Є. Патона — електрозварювання, Г. Проскуру — аерогідродинаміка, А. Сапєгіна — ботаніка, Д. Третьякова — зоологія, М. Федорова — гірнича техніка, О. Шліхтера — економіка, П. Тичину — літературознавство, Д. Яворницького — етнографія.

У зв'язку з реконструкцією народного господарства широко розгорталася науково-дослідна робота в галузях  технічних наук — металургії, машинобудуванні, енергетиці, будівельній техніці. Створюється  низка нових наукових установ. Є. Патон у 1928 р. організував кафедру інженерних споруд (розпочалися наукові дослідження в галузі електрозварювання). Створюються кафедри гірничої механіки, технічної аерогід-родинаміки, Всесоюзний науково-дослідний інститут кам'яновугільної промисловості в Харкові з філіалами в Донецьку, Тулі, Свердловську й Новосибірську, Науково-дослідний інститут промислової енергетики та автоматизації електричних установ. Організовано науково-дослідні інститути металів у Харкові (1928) та Дніпропетровську (1929).

Для забезпечення механізації сільського господарства в 1929 р. у Харкові відкрито Український науково-дослідний інститут сільськогосподарського машинобудування та машиновипробування, а в 1930 р. — Український науково-дослідний інститут механізації сільського господарства. Широко розгорнулися роботи в галузі генетики й селекції. Тут працювали А. Сапєгін, В. Юр'єв, які вивели цінні сорти пшениці, ячменю, вівса, кукурудзи.

3.4. Література

Становлення української  радянської літератури відбувалось  у напруженій боротьбі з різноманітними літературними групами й течіями, що в пореволюційний час з'являлися, як гриби після дощу, і претендували на гегемонію в літературі. Серйозним гальмом в об'єднанні письменницьких організацій були політичні й естетичні пролеткультівські настанови. Згодом вони почали домагатись "автономії" від держави, проте більше шкодили справі культурного будівництва, ніж допомагали. Відмежування культури від "буржуазного" суспільства на практиці було ігноруванням кращих традицій минулого, що стало грубою помилкою.

Звільняючись  від впливу модерністично-декадентських  течій, українські письменники вже  в роки громадянської війни дали зразки справжньої поезії, зокрема "На майдані", "Псалом залізу", "Сійте", "Як упав же він" П. Тичини, "Удари  молота і серця", "Червоні зорі" В. Еллана-Блакитного, "Закзик", "Гартована поезія", "Червоний заспів" В. Чумака, "Відплата", "Червона зима" В. Сосюри, "Світло зі Сходу", "Гудок" М. Терещенка, "Мої коломийки" І. Кулика та ін. На той час ці твори справляли великий вплив на широкий загал в Україні.

Із переходом  до мирного будівництва посилився  бурхливий розвиток української  літератури. З'явилися сотні нових  творців: А. Головко, П. Панч, М. Ірчан, І. Дніпровський, І. Кириленко, П. Усенко, Олесь Досвітний, І. Микитенко, Іван Ле, М. Бажан, О. Копиленко, Ю. Янов-ський, Ю. Смолич, О. Довженко, Остап Вишня, Є. Плужник, С. Скля-ренко та ін. Розкривається талант письменників, що прийшли в літературу незадовго до революції або в роки громадянської війни: П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, І. Кочерги та ін.

Центрами літературно-мистецького  життя стають клуби, сільбуди, бібліотеки, редакції газет і журналів, професійні спілки. З'являються літературні, драматичні, музичні гуртки. Лише в Києві у 1921 р. вони працювали більш як у ЗО клубах. Створюються і професійні літературні та мистецькі об'єднання, зокрема спілка селянських письменників "Плуг", яка ставила за мету, "ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей", а також спілка пролетарських письменників "Гарт".

Спроби партії об'єднати письменників у єдину творчу організацію з чітко вираженим  ідейним спрямуванням вилились у гостру літературну дискусію, розпочату М. Хвильовим у 1925 р. Він і його прихильники під приводом боротьби за високу художню якість літератури, за звільнення її від малоталановитих людей створили нову літературну організацію — Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Вони стояли на позиціях самобутності української національної духовності та європейських традицій.

Існували й  інші літературні об'єднання. У січні 1927 р. під знаком об'єднання літературних сил навколо актуальних завдань соціалістичного будівництва було створено Всеукраїнську спілку пролетарських письменників (ВУСПП). Близько до ВУСПП стояло об'єднання комсомольських письменників "Молодняк", створене в Києві наприкінці 1926 р.

Якщо загалом  характеризувати літературні напрямки того часу, то молоде покоління письменників насамперед було пов'язане із символізмом і футуризмом. Названі літературні напрямки не дають повної картини розвитку літератури в Україні. Це були лише основні течії літературного руху, пошуки нових форм і модерних засобів самовиявлення. Провідним жанром перших років радянської влади залишалася поезія. Поряд з її подальшим розвитком із середини 20-х років почали з'являтися прозові твори широкого епічного плану — романи й повісті.

Прозу цього  покоління репрезентують А. Головко (роман "Мати"), Б. Антоненко-Давидович, який викликав гостру дискусію своїм романом "Смерть" (1928), де показав неприйнятність більшовизму в Україні. До цього періоду належить роман "Міжгір'я" Івана Ле, "Чорне озеро" В. Гжицького, в яких національне питання в перші роки радянської влади стало першоплановим.

Найталановитішим  письменником цієї генерації був  Ю. Яновський, відомий романами "Майстер  корабля", "Чотири шаблі", де вишуканою  мовою змальовано нестримних у почуттях, одчайдушних повстанців, які нагадують запорожців.

Драматичні  твори Я. Мамонтова, І. Кочерги, М. Ірчана ("Родина щіткарів" і "Підземна Галичина"), А. Головка ("В червоних шумах"), В. Минка ("Лісові круки"), Д. Бедзика ("Шахтарі"), І. Микитенка, О. Корнійчука та інших авторів свідчили про бурхливий розвиток української драматургії, театрального мистецтва.

На початку 20-х  років на західноукраїнських землях також активізується літературне  життя. У Львові в 1922 р. створилися дві  літературні групи: перша — "Логос", що об'єднувала поетів католицького напрямку — В. Линниченка, М. Луксицького, О. Моха, О. Семчука (об'єднав їх журнал "Поступ"); друга — при журналі "Митува". До неї входили молоді літератори. Невдовзі було створено об'єднання при журналі "Літературно-науковий вісник", який відновив свою діяльність у 1922 р. турботами публіциста і критика Д. Донцова. У цьому журналі друкувалися Ф. Дудко, М. Матвіїв-Мельник, В. Стефаник, Марко Черемшина. З-поміж нової генерації найактивнішими були Є. Ма-ланюк, Ю. Липа, О. Стефанович, Ю. Дараган, Б. Кравців, О. Лятуринська, Л. Мосендз, Ю. Клен та ін.

 

 

Висновок

 

Матеріал виявився набагато цікавішим, ніж я вважав на початку  написання роботи, і на превеликий жаль, значний його обсяг не вдалося  вмістити в рамки цієї курсової роботи. Але, на мій погляд, викладений матеріал дає деяке поняття про життя, бит, культуру, працю та громадський устрій українців.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

1. О.Воропай. Звичаї нашого народу. 1991
2. Ф.Вовк. Этнографические особенности украинского народа.
3. В.Горленко. Нариси з історії української етнографії.
4. О.Кравець. Сімейний побут та звичаї українського народу.
5. Культура і побут населення України. Під ред. В.Наулко.
6. Афанасьев В. А. Українське радянське мистецтво 1960—1980 років. — К., 1984.
7. Виноградова 3. Т. Українське радянське мистецтво 1918—1920 pp. — К., 1980-1984.
8. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Т. 1 // Прапор. — 1990. — № 11-12; Березіль. — 1991. — № 1, 3.
9. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992.
10. Ефименко А. Н. История украинского народа. — К., 1990.
11. Злотоверхий І. Д. Становлення української радянської культури (1917— 1920 pp.). — К., 1961.
12. Історія культури України / В. А. Бокань та ін. — К., 1993. — Ч. І; 1994. — Ч. II.
13. Історія України. — Львів, 1996.
14. Історія України. Нове бачення: В 2 т. — К., 1996.
15. Історія української літератури: У 2 т. — К., 1988.
16. Історія українського мистецтва. — К., 1966—1970.
17. Історія українського мистецтва: В 6 т. — К., 1964—1968.
18. Крип'якевич І. Історя України. — Львів, 1992.
19. Крип'якевич І. Історія української культури / Видання І. Тиктора. — Львів, 1937.
20. Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т. — К., 1993.