Культура народу України XIX – XX столітть

Крім  наукової роботи і читання курсу  лекцій, усі професори ( за винятком Б.Якубовського, який був зайнятий секретарюванням ) багато часу віддавали розмаїтим студентським гурткам і семінарам “підвищеного типу”. Там поглиблено вивчалася творчість письменників-демократів, вироблялися навички самостійної роботи в галузі літературознавства та бібліографії, ентузіасти прилучалися до складання біографічних словників – готувалися кадри української радянської інтелігенції. На жаль, не всі учні Миколи Зерова виявилися вдячними і добропам’ятними, але в тім не його провина – він робив усе, щоб підтримати найздібніших і виховати їх свідомими свого обов‘язку перед народом.

Багато  зробив Зеров і для підготовки перекладацьких кадрів. У статті –  спогаді “Чим я завдячую Зерову”, написаній 1971 року і опублікованій 18 червня 1987-го в “Літературній Україні”, Борис Тен розповів про свою працю під керівництвом і за допомогою Миколи Костьовича над перекладами французьких і німецьких поетів, про його цінні поради і тактовне редакторське втручання, коли переклад наближався до оригіналу й водночас зберігалися риси індивідуального почерку перекладача.

Восени 1934 року Зеров залишився без роботи. Захворів і помер його єдиний син. А цькування тривали, наклепи  звучали як пункти вироку. Відхрещувалися колеги, зрікалися й учні, городячи казна-що на свого ще недавно “улюбленого” професора. І ось – звільнення.

У 60-ті роки вдалося видати “Вибране”  поета – з грунтовною передмовою М.Рильського, але й після того мало що змінилося.

То  яким же, він був у житті, у побуті? Відомо, зокрема, як умів і любив  незлостиво піддражнювати навіть найближчих друзів, як зірко помічав у довкіллі комічне, смішне або ж те, що заслуговувало висміювання. Мав природний хист до перевтілювання, міг так прочитати вірш давно забутого поета, що відтоді жоден з очевидців уже не годен був сприймати цієї поетичної спадщини серйозно, в іншому тоні, з іншими голосовими інтонаціями. У його виконанні легко впізнавали навіть тих, з ким він ніколи не бачився. Можна, певно, припустити, що в ньому вмер актор – як умерли в багатьох інших літераторах художники чи музиканти.

Схильність  Зерова до гумору допомагала йому відносно спокійно сприймати ті брутальні звинувачення, які десь від середини 20-х років стали заледве не нормою літературної полеміки з неокласиками. Втім, цей гумор не завжди був лише захисною реакцією вразливих інтелігентів: він часто перетворювався на дошкульну сатиру і тоді ставав зброєю для найкращого захисту – нападу.

Писав Зеров і пародії ( на М.Вороного, до якого відчував взаємну нелюбов, на Чупринку, Філянського та інших  сучасників ), писав жартівливі, самоіронічні і водночас смутні сонети – послання до друзів ( зокрема до П.Филиповича ) й такі портретні шаржі, як, наприклад “Самійленко”.

Літературна творчість М.Зерова постійно супроводжувалася злісними нападками вульгарно-соціологічної  критики, а з кінця 20-х років  почалося справжнє політичне цькування письменника. 1930р. його допитували на суді як свідка у так званому “процесі СВУ”. А в ніч із 27-го на 28 квітня 1935 р. він був заарештований під Москвою на станції Пушкіно. 20 травня його відпроваджено до Києва для слідства. Звинувачення: керівництво контрреволюційної терористичної націоналістичної організацією.

Після нових “тасувань” “групу Зерова”  остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.

Військовий  трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936р. без участі звинувачення й захисту розглянув судову справу №0019-1936. М.Зерову інкримінувалося керівництво  українською контрреволюційною  націоналістичною організацією і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна.

На  початку червня 1936р. етап із засудженими у справі цієї “банди” прибув на Соловки. У короткі хвилини вільного часу Зеров повністю віддався улюбленій справі – перекладу. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією “Енеїди” Вергілія.

Без будь-яких додаткових підстав і пояснень “справа Зерова та ін.” Була нагально переглянута “особливою трійкою” УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 року. Як наслідок – Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання – розстріл. Усі вони полягли 3 листопада 1937 року.

Рішенням  Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового  трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936р. і постанова “особливої трійки”  УНКВС по Ленінградській області  від 9 жовтня 1937р. скасовані, справа припинена “за відсутністю складу злочину”.

Микола  Зеров реабілітований посмертно.     
3. Культура України в період становлення радянської влади

3.1. Освіта

Уряд України  не розробляв свою законодавчу базу, а спирався на декрети, вироблені  Наркоматом освіти у Москві, було також створено Народний комісаріат освіти, до компетенції якого увійшло і керівництво галузями культури.

Батьки вимагали гарантувати розвиток національної школи. У лютому 1920 р. ВЦВК видав декрет "Про застосування в усіх установах української мови нарівні з великоруською", в якому зазначалося, що жодна перевага великоруської мови неприпустима. Народний комісаріат почав підготовку працівників освіти з обов'язковим вивченням української мови й українознавства.

У 1919—1920 pp. учителі для роботи в школі обиралися. У постанові Наркомосвіти від 10 травня 1919 р. "Про вибори шкільних працівників" вказувалося, що педагогічний персонал шкіл повинен користуватися довір'ям населення, а тому треба, щоб він склав екзамен перед народом у формі виборів на посаду. Для перепідготовки вчителів було створено короткострокові педагогічні курси, а також педагогічні школи, учительські та педагогічні інститути. У 1919 р. педкурси працювали в 45 містах України. Згодом мережа педагогічних курсів і педшкіл розширилася. Водночас уряд України вживав практичних заходів з метою полегшення тяжкого матеріального становища вчителів, що склалося в роки громадянської війни. У червні 1920 р. Раднарком України підвищив їм зарплату, зобов'язав місцеві органи влади надавати матеріальну допомогу із громадських фондів.

Влада доклала  чимало зусиль у боротьбі з голодом, масовими захворюваннями. В Україні  в 1922 р. налічувалося близько 1,5 млн безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Для них організовували дитячі будинки. Так, якщо в 1921 р. налічувалось 806 дитячих будинків, то в 1923 р. — 1928. Кількість дітей у них за цей час збільшилася майже втричі. Крім того, тут знайшли притулок понад 250 тисяч дітей із Поволжя, де голод був особливо відчутний. Завдяки вжитим заходам за короткий час із безпритульністю в республіці було покінчено. У дитячих будинках створювалися сприятливі умови для навчання і виховання дітей-сиріт.

Із поліпшенням  економічного становища республіки збільшувались асигнування на освіту. За 1923—1926 pp. вони збільшилися майже в 7 разів, що давало можливість розширювати навчально-матеріальну базу й збільшувати кількість шкіл та учнів. Якщо на 1 січня 1923 р. в Україні було 17110 шкіл, у яких навчались 1417,8 тисяч школярів, то в 1926 р. — 17632 школи і 2105,7 тисяч учнів. Але на кінець відбудовного періоду ще понад 40 /о дітей шкільного віку залишалося поза школою, особливо в сільській місцевості, хоча кількість шкіл тут збільшувалася швидше, ніж у містах.

Будуючи нову школу, влада дбала про забезпечення її учителями, їх готували курси, педшколи та інститути, збільшився і поліпшився їх склад. Якщо в 1922—1923 pp. у школах України було 46 тис. вчителів, то в 1925-1926 pp. — 52 тис.

У другій половині 20-х років було запроваджено всеобуч. У початковій школі в 1927 р. ним  охоплювалось до 65 % дітей шкільного віку, а в 1929 р. — 71 /о. Особливо повільно запроваджувалось загальне навчання на селі.

Основним типом  загальноосвітньої школи в Україні  лишалася семирічна трудова школа. Починаючи з 1928/29 навчального року велику частину семирічних шкіл у містах було реорганізовано у фабрично-заводські семирічки (ФЗС), а в селах — у школи колгоспної молоді (LLJKM). У центрі уваги органів народної освіти постали питання трудового виховання і політехнічного навчання.

У жовтні 1930 р. Наркомосвіти України скликав Перший Всеукраїнський з'їзд з питань політехнічного навчання. З'їзд прийняв правильні рішення, але на практиці вони не виконувались. Навчальні програми, плани, підручники були недосконалими і часто змінювалися. Це негативно позначалось на підготовці учнів, особливо при вступі до середньої і вищої спеціальної школи, на вихованні кваліфікованих кадрів.

По-іншому складалася система освіти в західних регіонах України. З перших років встановлення польської влади в Галичині головними  завданнями шкільної адміністрації стали обмеження мережі українських шкіл і їх полонізація. Польська шкільна адміністрація провадила політику повної централізації, заміни українських учителів на польських, обов'язкового введення польської мови. У середині 20-х років українські школи перетворено на двомовні. Кількість українських шкіл поступово зменшувалась, а польських збільшувалась, з часом українські було ліквідовано повністю.

3.2. Середня  спеціальна і вища школа

Організація вищої  і середньої спеціальної освіти в Україні розгорнулася широко з 1920 р. після закінчення громадянської війни.

Більшість населення  не мала загальноосвітніх знань, необхідних для вступу до вузу, а тому при  вищих навчальних закладах створювалися підготовчі курси, що готували контингент студентів для вузів, — робітничі факультети. Набирали на них за рекомендаціями партійних, радянських, профспілкових організацій, комітетів незаможних селян, військових частин. На кінець 1921 р. налічувалось 12 робітфаків, а в 1925 р. — вже 31, де навчалося близько

7,5 тис. студентів.  Понад 90 /о робітфаківців становили  робітники і селяни, їм видавалися  стипендії, обмундирування, вони  постачалися за нормами тилового  червоноармійського пайка, забезпечувалися  гуртожитками і користувалися  безоплатним проїздом залізницями. Усіх, хто закінчував робітфаки, приймали до вищих навчальних закладів відповідних профілів без вступних іспитів.

У 1920—1921 pp. на базі середніх технічних та агрономічних шкіл було організовано технікуми з метою підготовки кадрів середньої кваліфікації для всіх галузей народного господарства. Так, в 1921 р. налічувалось 145 технікумів, а в 1922 р. частину з них було віднесено до розряду вищих навчальних закладів, що готували кадри вузької спеціалізації, а частину реорганізовано в профшколи; проведено реформу вищих навчальних закладів — університетів та інститутів. Так, із природничих та історико-філологічних факультетів було створено інститути народної освіти (ІНО) з факультетами соціального і професійного виховання (соцвиху і профвиху). Медичні факультети виокремлювались у медичні інститути (Київ, Харків, Одеса, Катеринослав). Реорганізовано було також музично-драматичні та художні інститути, створено низку сільськогосподарських вузів, технічні вузи, інститути політехнічні, технологічний, гірничий та ін.

Усього в 1927/28 навчальному році в Україні було 39 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 29141 студент. Починаючи з 1929 р. було проведено уніфікацію середньої  спеціальної та вищої освіти по всій країні. Спеціалістів вищої кваліфікації мали готувати тільки інститути, а середньої — технікуми за галузевим принципом; вони передавалися у відання відповідних наркоматів та відомств. За Наркоматом освіти залишалось програмно-методичне керівництво навчальним процесом.

З метою підготовки кадрів суспільних наук та соціально-економічних дисциплін в Україні в цей час було створено Соціалістичну академію, Інститут червоної професури, Комуністичний університет, які мали готувати викладачів суспільствознавчих дисциплін для всіх навчальних закладів.

3.3 Наука

Для організації наукової роботи в загальнореспубліканському масштабі в 1921 р. у складі Укрголовпрофосвіти Наркомосу було створено Науковий комітет, якому підпорядковувалися всі наукові установи республіки.

На Всеукраїнську  академію наук (ВУАН) покладалася координація роботи наукових установ республіки та окремих учених, надавалося право присвоювати вищі наукові звання, було передано в її відання науково-дослідні інститути та установи, що діяли в Україні. У трьох її відділах — історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному — в 1922 р. працювало понад ЗО наукових установ.

Більш плідною  була історико-філологічна секція, де продуктивно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археологічна комісії. В 1921 р. організовано Археологічний інститут. Членами секції були історики Д. Багалій, М. Слабченко, О. Оглоблін, О. Гермайзе, Д. Яворницький, літературознавці С. Єфремов та В. Перетц, етнограф А. Лобода, філолог і сходознавець А. Кримський, мистецтвознавець О. Новицький. Провідним виданням українознавчих студій став журнал "Україна". М. Грушевський продовжував працювати над багатотомною "Історією України-Руси".

У фізико-математичному  відділі ВУАН налічувалось найбільше  академічних кафедр — 30. На світовому  рівні провадилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Д. Граве), чистої математики (Г. Пфейффер), математичної фізики (М. Крилов), експериментальної зоології (І. Шмальгаузен) та ін. Тут працювали відомі хіміки В. Кістяківський, Л. Писаржевський та ін.

У соціально-економічному відділі ВУАН плідно працював під керівництвом М. Птухи Демографічний інститут — перша у світі науково-дослідна установа з демографії, де творчо працювали вчені К. Воблий, який започаткував вивчення економічної географії України, та історик права М. Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи фізіології рослин Є. Вотчал, ботанік В. Фомін, біолог М. Кащенко, геолог П. Тутковський. Вони вивчали природу України, її кліматичні особливості, геологічну будову, флору і фауну, продуктивні сили республіки та їх використання з метою піднесення економіки країни.